Пів'яблука
Шрифт:
Задзвонив телефон.
— Галко, я щойно говорила з Конем, — повiдомила Луїза. — Може, настрiй у мене такий, не знаю. Але так менi було легко з ним зараз… Розказала як ми з тобою гуляли… Такий класний день.
Галя пiдсмажила вранiшнi вареники, розклала по тарiлках, посидiла з хлопцями за компанiю, поки вони їли. А потiм набрала ванну води, збивши тугим струменем на її поверхнi мiцну пiну iз запахом хвої. Мала надiйний спосiб боротьби з вечiрнiм апетитом: почистити зуби години за двi-три до сну й пiсля цiєї процедури їсти вже не хотiлося. Взяла з собою у ванну книжку, i в останнiй момент — тарiлку з яблуком та мандаринкою. Занурюючись в ароматне тепло, з задоволенням подумала: хлопцi полягають —
Швидше б за комп’ютер, тепер вже зi спокiйною душею.
У головi крутилися уривки вражень дня. Радiла за Луїзу. Чужi проблеми (не те щоб чужi, а просто не свої, яка Луїза їй чужа?) легко вирiшуються. Чому ж, розмiрковувала, сама себе розрадити не можу? Чому не можу примиритися з дурними анекдотами, якi Вiктор розповiдає по кiлька разiв в одних й тих самих компанiях? Через вiдсутнiсть делiкатностi як бовкне, як корова боталом*. «Для чого? Ти ж людину образив, невже не вiдчув?» «Не вигадуй, вiчно з мухи слона робиш!» Та навпаки, роблю вигляд, що слона, як муху, не помiчаю. А його вперта ненависть до миття посуду? А здатнiсть купити на пiкнiк з друзями силу-силенну найдорожчих шашликiв i батарею грузинського вина, що роту нагодувати й споїти можна. Скiльки тої гостини залишається на тарiлках та у напiвпорожнiх пляшках! Аж соромно за марнотратство. А на другий день учорашнiй багатiй спокiйно повiдомляє, що готiвцi — фiнiш, тому пральний порошок i цукор, якi вже два днi як закiнчилися, ще почекають…
Вона спробувала подивитися на власнi проблеми збоку, нiби це не її проблеми, а гризота когось iншого. Хiба це проблеми? — намагалася пiдступитися до них вiдстороненим сприйняттям. Посуд? — Яка дрiбниця. Вихiд такий: попросити нiжно, в жодному разi не буркотiти. А ще краще, пожартувати, мовляв, оптимiст не миє посуд ввечерi, бо сподiвається, що вранцi матиме на це бажання. Добре, як хочеш, мий зранку… Або сказати, вiдриваючи його вiд телевiзора: я посуд мию, ти картоплю чистиш. Вiн скаже: е, нi, краще я — посуд. От i добре. Одна проблема мiнус. Що там ще?
Пральний порошок закiнчився. Якi проблеми?! Попросити чоловiка купити порошок, анi словом не згадуючи про вакханалiю iз шашликами. Наступного дня нагадати ще раз. I потiм ще, немов не казала про це вже кiлька разiв. Головне — не капiтулювати та не прати його сорочки, поки не буде чим.
Анекдоти? Тут складнiше. Чому чоловiки запам’ятовують однi анекдоти, а жiнки iншi? Почуття гумору вiд статi ж не залежить. Чому тодi навiть найрозумнiшi та найвибагливiшi чоловiки регочуть вiд грубих фельдфебельских жартiв?
I чому те, що для нас — важливо, їм зазвичай видається дрiбницями, i навпаки?
Ну як аутотренiнг, допомагає?… Щось не дуже. Як казала знайома психологиня, одна з авторiв журналу: «У психологiї на собi не показують».
А то, може, полюбити мити посуд?… Це ж такi життєвi дрiбницi! Дарма, що кожен день муляє. Чоловiк може не любити цього i тому не робити. А жiнка i не любить, а робить. Так, я спокiйна, у мене теплi ноги, я люблю мити посуд. Люблю. Мити. Посуд. Менi подобається, коли пiд моїми руками гора масних тарiлок та горняток з кавовими фусами* перетворюються на стоси сяючого чистотою начиння*. Коли пательня* iз залишками пiдгорiлої цибулi стає блискучою. Коли пахне доброю рiдиною для миття посуду. Iз запахом лимону. Або полуницi. Вiд цих випарiв може врештi-решт знудити. Або можна дiстати стiйку довiчну вiдразу i до лимонiв, i до полуниць. А якi змученi, червонi, набухлi робляться руки вiд гарячої води з цими жахливими бальзамами, що одночасно — згiдно з етикеткою — мають i жир розчиняти, i за руками доглядати. Ненавиджу мити посуд! Одна втiха — найкращi iдеї спадають на думку саме за цим
— Галко, — знову зателефонувала Луїза. — Дай менi яблуко на кiлька тижнiв.
— Яке яблуко? — не зрозумiла Галя, i тiєї ж митi второпала яке. — Чого це ти?
— Ти книгу почала писати. Чому зараз?… Це ж не випадково. I ще подумай, чи журнал тобi був потрiбний насправдi, чи можливiсть писати книгу?
— Що за маячня?…
— Дай яблуко, Галко! Допоможи подрузi.
Луїза не жартувала.
— Забирай, мантелепо, — поступилася Галя.
З того моменту, як вона поставила яблуко на поличку у своєму кабiнетi, бiльше про нього й не згадувала. А коли вона написала першу сторiнку роману?… Мабуть, через тиждень пiсля того, як Луїза приїздила до неї на роботу i залишила у кабiнетi яблуко… До чого тут одне до другого? Нi до чого.
— Галко… — знову Луїза.
— Що?
— Таке вiдчуття, що треба його взяти на деякий час. Навiть упевненiсть, а не вiдчуття. Невже я тобi маю щось пояснювати?
— Забирай, кажу. А що ти про книжку сказала? Що ти думаєш про це?
— Я думаю, що у тебе стався прорив. Так, як нiби… Нiби як зрiв нарив, нило, нило — i оп-па, прорвало. Не зупиниш. Ну, тобто… Якесь недолуге порiвняння. Але ж тобi справдi легше стало? Ти ж цього хотiла пiдсвiдомо? Подумай, хiба нi? Ти письменниця, Галко. Ну чого мугикаєш?… Такi дрiбницi помiчаєш, як нiхто з нас. Так розповiдаєш про подiї, свiдком яких я теж була, що дивуєшся: чому я не помiчала тих нюансiв, чому не запам’ятала тi реплiки, не звернула увагу на тi деталi? Щось вiдбувається, ти про це розповiдаєш, i подiї набувають глибинного значення, стають цiкавими. Давно б, Галко, мала б не пiдсмiюватися, а писати один за другим романи, детективи, сценарiї, що завгодно. Як почула, що ти за книжку сiла, одразу збагнула: без яблука не обiйшлося! Отже, завтра я у тебе. Перед передачею протри раритет вiд пилюки!
15 Луїза. Казино
Завчасно радiла Луїза. Кiнь бiльше не телефонував. I на роботу не виходив.
Яблуко стояло на антикварнiй консолi бiля вiкна. Луїза перевезла його з Галиного офiсу в свою однокiмнатну мансарду та, обережно звiльнивши вiд паперових пелюшок, роз’єднала половинки яблука. Нутро дерева вiдгонило гiркуватим пилом, вощиною та… живим яблуком. Аромат бентежив бiльше за чудернацьку форму. Хай там хто автор — Пiнзель, його учень чи нiкому не вiдомий провiнцiйний майстер-рiзьбяр — вiн створив рiч з великими можливостями.
…Чому ж Кiнь мовчить? У недiлю не давався чути, у понедiлок не вийшов на роботу — подзвонив шефовi i взяв два вiдгули. Шеф беззлобно пожалiвся: «Взяв! Хоча мав би, вражий сину, попросити, щоб дали». Але Кiнь нiколи нiчого не просив. «Можна?» було вiдсутнє у його лексиконi. Замiсть: «Можна, я вiзьму два вiдгули?» вiн швидше за все сказав шефовi: «Беру два вiдгули, якщо ви не проти»…
Вона вкотре набрала його номер. «Ваш абонент — поза зоною досяжностi». Увесь понедiлок i вiвторок — поза зоною.
У середу, перед летючкою почула у коридорi його голос i серце закалатало: вiн! Спокiйно. Тихо… Тихо… Тихо…
— Привiт, Кiнь! Привiт, Анєчко! У тебе сьогоднi якесь свято? Виглядаєш супер… Iване Iвановичу, я ж просила вчора залишити менi ключi вiд архiву. Дiвочу пам’ять маєте, чесне слово. Нi, дякую, краще зараз дайте, бо забудете… Ну, а ти що скажеш?… Чому блiда? Нормальна. А ти справдi блiдий, аж зелений. Де пропадав?…
Через шлейф грейпфрутового «Орбiту» та «Антиполiцая» вiд нього вiдгонило перегаром. Очi з червоними жилками, нiби й усмiхненi, а сумнi-сумнi. Несе, як завжди, веселу словесну заметiль. Що з тобою, любий?