Пів'яблука
Шрифт:
Луїза лiниво натиснула на ґудзик ридикюля, вiн сухо клацнув, як i годиться клатчу, продемонстрував поглядам стороннiх шовковi нутрощi з вiялом рiзнокольорових купюр. Це справило належне враження на охоронцiв.
— Приємного вiдпочинку! — побажала молодиця, пропускаючи Луїзу.
У великiй залi переважали червоний, густо-зелений та колiр тьмяного золота, а освiтлення виявилося стишеним до мiнiмуму. Лише над столами, за якими сiрiли обличчя гравцiв, свiтла було бiльше. Воно робило обличчя пласкими, риси грубими, а зморшки помiтними. Пахло… сiркою. Таким було перше секундне враження. Його перебила
Пiвтора десятка чоловiкiв скупчилися навколо видовженого столу. Заднi спостерiгачi через спини переднiх щось збуджено передавали на зелене сукно. Вона пройшла бiля столiв рiзних форм, бiльших, менших, зi стовпчиками фiшок на iгровому полi та картами, викладеними немов для пасьянсу. Жодного вiльного мiсця за стiльцями. У повiтрi стояв вiдразливий до запаморочення запах сигарет i джмелиний гул голосiв. Тiльки чоловiки. Жодної жiнки. Окрiм круп’є.
Коня серед цих людей не було.
Луїза пройшла майже всю залу. I нарештi побачила Коня. Вiн не зводив очей з рук дiвчини-круп’є. Та зробила кiлька вправних рухiв, розклала карти, щось сказала, та Луїза не почула, що саме.
Бiля Коня виявився вiльний стiлець — єдиний вiльний на весь заклад. Вона сiла.
Вiн навiть не ворухнувся. I добре, що Кiнь на неї нуль уваги. Їй необхiдно кiлька секунд, аби опанувати себе, вгамувати серцебиття. Його лiва рука, рiдна до найдрiбнiшої рисочки, лежала поруч. А вiн навiть краєм ока її не бачив, не вiдчував її парфумiв. Весь у грi як хлопець-шестикласник.
Накрила його руку своєю.
Вiн повернувся i двi-три секунди дивився чужим поглядом на жiнку, яка посмiхалася з-пiд крис капелюшка: хто така?
Пiзнав i вiдсахнувся:
— Луїзо? Ти?! Ти що тут?!
Душа стиснулася вiд жалю.
— Це твоя вода? — Луїза показала на високу склянку поруч з пузатим келишком коньяку.
Вiн кивнув. Взяла склянку, пiднесла до губ i з досадою зауважила як помiтно тремтять пальцi.
— Звiдки ти тут? — Кiнь потроху приходив до тями. — Що тут робиш?
Вона розумiла його без слiв — вiн був впевнений, що вони зустрiлися випадково. У його головi зараз миготiли варiанти: була у ресторанi поруч? зайшла у казино випадково? чи по роботi, у зв’язку з майбутнiми зйомками?…
— Я за тобою прийшла. Маю для тебе добру новину. Пiшли поговоримо на кавi.
— Зараз?
— Пiшли, будь ласка.
У її голосi звучали найпотрiбнiшi зараз тони й напiвтони. Iнтуїцiя безпомилково пiдказувала, як i що треба говорити. Без жодних зусиль трималася на обличчi спокiйна посмiшка. Такого володiння собою Луїза вiд себе не чекала. Вона знала, що вiн пiде з нею. А якщо не пiде, вона зробить ставки у цiй незрозумiлiй грi, хоча нiколи дотепер не переступала порогу казино i не знала жодних його правил. Купить фiшки i не вступиться звiдси, поки вiн не зрозумiє, що вона без нього не пiде.
— Зараз… Почекай хвилин десять, ми маємо розiбратися з фiшками, — вiд розгубленостi Коня майже й слiду не залишилося, перед нею знову був той Iгор, до якого вона звикла. — Десять хвилин, гаразд?
Вона встала з-за столу
Дiвчина-круп’є незворушно розкидала карти. Бiля каси Кiнь розмовляв зi своїм сусiдом по столу. Решта, як i п’ять хвилин тому, спостерiгали за пересуванням карт на столi. Але щось змiнилося у залi. Луїзу помiтили. Присутнiсть цiєї жiнки бентежила, вносила ледь помiтний збiй у звичний хiд подiй, примушувала кидати стрiмкi погляди в бiк чужинки.
Над шкiряним диваном її увагу привернула картина: дивнi iстоти-пуголовки — iнопланетяни чи сперматозоїди, рухалися в одному напрямку, розмахували щупальцями-водоростями. Цiкаво було б познайомитися з дизайнером казино. Цей прихильник абстрактного живопису навмисно зробив такий вибiр для цього примiщення чи випадково?
Сiла на диван пiд зграйкою яйцеголових, закинула ногу на ногу, обвела iронiчним поглядом iнтер’єр казино: стiни, свiтильники, килими на пiдлозi, картини. Стiльки грошей вгепали у цей несмак… Кiнь уже йшов до неї. Пiднялася назустрiч, узяла його попiд руку, вони пройшли повз охорону, одягнулися, i коли спускалися сходами, вона пiймала погляд швейцара. Вiн не встиг одягнути маску ввiчливої вiдстороненостi i на його обличчi промайнула крива усмiшка: їхнього постiйного клiєнта, вирiшив вiн, «зняла» невiдома шукачка амурних пригод, екзотична жiнка, хоча й на любителя…
Вулиця зустрiла рiзким запахом мокрого асфальту та молодого липового листя. Щойно пройшла злива. У зволожених тротуарах вiдбивалося розмите свiтло лiхтарiв та неонової реклами. Напрочуд легко дихалося.
— Давай класну новину! — забажав Кiнь.
Вона зауважила, з яким задоволенням вiн втягнув нiздрями свiже повiтря.
— Новина така, — Луїза вiдчувала, як разом з озоном в її легенi, у голову, у кров немов потрапили бульбашки шампанського — хвиля веселої зухвалостi пiднялася у душi. — Я тебе не залишу. I не вiдчеплюся вiд тебе. Не дам тобi спокою. Не вступлюся.
Жодної iстеричної нотки в голосi — лише спокiйна радiсть. I нiжнiсть. Вiн мовчки стиснув її руку.
— Що у тебе — неприємностi? Бiда? Я допоможу тобi. Потрiбнi грошi — вiзьму позику на роботi. Скажи, що сталося?
Його обличчя затремтiло.
— Ну що ти? — вона не вимагала вiдповiдi, достатньо було того, аби вiн слухав її. — Приймаю тебе з усiма твоїми особливостями, з усiма рисами, плюсами i мiнусами. Тiльки не казино. Буду з тобою хай би що i не вiддам тебе цiй заразi, зрозумiв?
Вiн мовчав. Вона не могла на нього дивитися.
Пiдiйшли до таксi, що стояло неподалiк, сiли разом на задньому сидiннi i всю дорогу мовчали, не вiдпускаючи рук.
А потiм сидiли у нього на кухнi, знову говорила тiльки вона.
— Чому ти ходиш туди? Для чого? Ну поясни, будь ласка, зрозумiти хочу.
Вiн мовчав. Але це було не байдуже мовчання — вiн слухав її, хитав головою, тер чоло кулаком. Але не вiдповiдав, слова стояли у горлi.
— Ти розумiєш, що нiколи не будеш у виграшi? Розумiєш це? Програватимеш бiльше, анiж виграватимеш, аж поки не програєш усе. Ну що ти «Гравця» Достоєвського не читав?