Пафос
Шрифт:
Зліва, у проймі провулка, відкривається корабель православного собору.
— Бачиш тую церкву? — показує на храм Анджела. — Це російська катедра, там повінчались Пуґачова з Кіркоровим.
— Зайдемо?
— Краще довше походимо Старим містом. Там багато цікавого.
— Твій Циппо міг би нас підвезти машиною. Мали б набагато більше часу.
— Він такий самий жлоб, як і твій Йосі.
— Йосі? — сміється Джипсі. — Ти бачила його тачку? Вона до Нацрет Ілліту [21] не доїде, не те що до Ершалайму. Ми минулого тижня їздили до його родичів у Капернаум, так мотор пчихав, як хворий дідько. То ж розвалюха…
— А
— Він не каже. Мабуть, шістдесятка вже є.
— Мав би тебе возити, старий козел. Ти до нього поблажлива.
Джипсі не відповідає. На лінії вуличної перспективи з'являються стіни Старого міста і Яффська брама. Шоколадного кольору тіні підкреслюють кожну западину і каверну в епідермісі середньовічних стін, складених з шафранового єрусалимського каменю.
Жінки проходять браму і йдуть вузьким фортечним провулком вглиб вірменського кварталу. Зграйка туристів фотографує резиденцію католикоса, бездоганно сюрреалістичну (велетенські печериці, вмонтовані у накривки скелястих скринь) у спекотній марі, що запаковує до вібруючої лялечки жовтий прямокутник Давидового міста. Настає той літній, регулярний палестинський полудень, коли небо, немов пересичене кобальтом, бірюзою, ультрамарином, обвиває себе ледь помітною мерехтливою сірою плівкою, і безодня небесної лінзи глибшає до парабол космічного урвища, до відкритості стратосферного фіолету, до кольорової схеми з астрономічного календаря.
Вулиця виводить на заповнену сувенірними кіосками площу, де жінки заглиблюються у півторагодинне передивляння невичерпної орієнтальної біжутерії, у блиск і мерехтіння цирконів, хризолітів, халцедонів, циммофанів, яшми, ельбаїтів, хромдіопсидів, танзанитів, ставролитів, сардонів, селенітів, агатів, парпараджі, кварцу, мохового каменя, гематитів, гранатів та їх різноякісних підробок. Зрештою, купивши чудове ортоклазове намисто із справжнім солярним каменем-кулоном і три дешеві підробки з метакрилового шкла та полівінілацетату, відчувши немарність першої частини своєї пригоди, вони сідають відпочити у каварні, обладнаній мокротливим кондиціонером.
— Яка дурна спека! — каже Джипсі, витираючи рясний піт. — Що замовимо?
Після недовгих блукань багатомовним меню жінки замовляють фруктової горілки і пляшку охолодженого тоніку.
— Не розвезе? — хвилюється Джипсі.
— Не бійся, мала. Тут увесь алкоголь випаровується з потом. Миттєво. Особливо цей сухенький «кеґлевич», — Анджела зустрічає принесену пляшку вузьким вказівним тестом. — Господи! Як би я зараз напилась нашої з перцем!
— А я любила самогон з тоніком, — признається раптом Джипсі, розбовтуючи жовтуватий коктейль.
— За все те і всіх, що і кого ми любили!
Жінки п'ють.
— Занадто солодке вийшло, — констатує Анджела.
— Ніяк не можу все ж таки второпати, — продовжує признаватись Джипсі, — нащо тобі, Ангельо, потрібно було сюди приїжджати. Ну, зі мною більш-менш зрозуміло: безробітна, з пустою філологічною освітою, нікому там не потрібною, без хати, і в Аріка зарозумілий батечко-прохвесор. Жодних перспектив нормального існування. Декрет, прання, каструлі, орендовані квартири і копняки від господарів. Циганський факультет… А ти? Мала ж роботу, працювала як дипломований інженер… Своя власна хата. Вадим твій теж чоловік далеко не бідний. Через роки три — дочку заміж, і вільна пташка! Нащо тобі здалася ця вся заробітчанська нелегальщина? Ця спека?
— Нащо починаєш?
— А коли нам ще з тобою поговорити? В кімнаті завжди або ще три дівки, або твій дурнуватий Циппо.
— Зате твій Йосі такий великий розумник, аж пре…
— Принаймні наш, з України. А той твій бандит — румун. Двох слів без бессарабського мата не скаже.
— Давай ще, — пропонує Анджела.
— Ху, — видихає Джипсі. — Я б чимось і закусила. Якимось коржиком гарячим…
— А яку ти мову вчила?
— Українська філологія.
— А ще якісь мови?
— Трохи англійську знаю. Спеціалізовану школу закінчила.
— Я помітила, — хитає головою Анджела. — Позаздрити Добре знати мови…
— Авжеж…
— Хочеш коржик?
— Краще щось вафельне.
— Питаєш мене, чому це я сюди приїхала?… А я сама тепер не знаю. Але там, у Станіславі, все здавалось таким сірим і нікчемним… Таким уродським. Тоді все набридло мені страшенно… Одні й ті ж люди, одні і ті ж розмови про те, хто що і скільки де вкрав. Хто кого трахнув… З одним тільки Вадимом можна було поговорити по-людськи. Колись, років з десять тому, було якось інакше, була впевненість якась, д може я просто була тоді молодшою… Не знаю. А потім я собі подумала: у чому сенс життя, хто я така? Мені тридцять. Ну, ще років десять, і що далі? І все. Нічого не бачила, далі Москви і Кракова нікуди не їздила… Це така в людини психологія, напевне. Коли всі почали кудись їхати — в Англію на заробітки, в Італію, шукати «зелені картки», то стало якось тоскно. Коли хтось кудись їде, то тобі здається, що він їде у справжнє життя. У якесь таке чисте велике місто на вершині пагорба, де живуть заможні, культурні люди. А ти лишаєшся унизу, в ярузі, в смердючій ямі, поміж лохів і невдах. Але ж останнім часом у Станіславі направду все якось спорожніло, багато виїхало друзів, цікавих людей. Порожньо стало… В тебе не було такого відчуття?
— Трохи було…
— Отож… Жодної перспективи. Що далі? Батьки будуть собі хворіти, скиглити. Доньці самі лише дискотеки в голові. Набридло. А тут хоч все яскраве навколо, яскраве небо, барви. Пальми ростуть.
— І спека. І теж немає з ким слова сказати.
— Як виявилось. Ен гевдєл [22].
— Миємо офіси за копійки… Ну то що, Ангельо? За місто на вершині пагорба! Десь воно ж є… Але ми з тобою вп'ємося ж сьогодні, ой, Анджелочко, вп'ємося…
Джипсі голосно сміється. Бармен у синій шапочці-кіпі придивляється до неї.
_ Кен [23], — погоджується Анджела. — За пагорб. На якому немає. Шум давар [24]… А ти, подруго, сподіваєшся все ж, твій старий козел тебе тут натуралізує? Не сподівайся. Багато хто сподівався.
— Кен. Він нікчема. Я зароблю і повернусь через депортацію. Нехай буде що буде… Фіолетово.
,_ Буде що буде? Маємо що маємо…А ти знаєш, подруго, у Станіславі про нас с тобою говорять? Кажуть про нас, що ми в махоні працюємо.
— В махоні? — Джипсі регоче. — А чому не топ-моделями?… В наших тамтешніх пліткарів конкретна уява. Зовсім конкретна…
— Тобі байдуже?
— Кен! Байдуже! Вони там всі такі правильні, у Станіславі, аж блювати хочеться… По вуха у гімні, у злиднях сидять від своєї правильності… Може то хтось з наших цнотливих краян бачив нас у Тель-Авіві, у тому барі?
— Хто нас там міг бачити, сама подумай? То надто дорогий кабак для олім, там лише багаті ізери.
— А якби і бачили… До одного місця мені їх бачення!