Пафос
Шрифт:
— Знак? — Анджела посміхається. — Ми з малою тут до церкви ходили. До могили Христа. Там я навмання відкрила Святе Письмо. Знаєш, що там було?… От в мене записано, — вона видобуває з торбинки зіжмаканого папірця. — «Розділю я Сихем і долину Суккотську поміряю!». Псалом П'ятдесят дев'ятий, вірш восьмий. Це знак розділення.
— Ми ж з тобою не Сихем. Анджела сміється:
— Ти не розумієш. Я рік тому сама себе сьогоднішню не зрозуміла би. Не знаю, як це все назвати…
— Сверблячкою.
— Ні, це як у пісні: бить я хочу і с тобою, і ґдє-то. Особливо «ґдє-то»…
— Ти мене кохаєш?
— То дурне якесь запитання: «кохаєш», «не кохаєш»… Все набагато складніше.
— Бачиш, я тут, біля тебе.
— Це
— А твій?
Анджела не відповідає.
— Я тобі не заважаю?
— Поки що ні.
— Дякую Вам, Ангеліно Тадеївно, за добре, правдиве слово. Втішили Ви мене.
— На здоров'я й Вам, Вадиме Борисовичу.
— Паспорт зараз у тебе?
— На квартирі.
— У бандитів?
— Чому це він має бути у бандитів, хотіла б я знати?
— Борг великий?
— Вже все давно повіддавала.
— Точно?
— Ти що, з маштари [70]? Може тобі ще й присягнути?
Анджела повертається і йде назад, до церкви, її білі джинси палають сніжним полум'ям на тлі червонуватого, вкритого стеблами всохлих рослин, ґрунту. Вона знімає, а потім знову надягає бриля. Жура якийсь час дивить Анджелі услід, потім йде за нею.
— Ангеліно, чекай… Ти вибач… Я все не те говорю. Анджела пришвидшує ходу, перестрибує рівчаки, камені, добігає до берега Кеннерету.
— Чекай!…
— Йди до біса! В мене своє життя, а в тебе своє.
— Ти не була такою.
— Я змінилась.
— Нащо ж було писати ті листи? То все брехня була?
— Ні. Не брехня. Але все змінилось.
— Хочеш, щоб я поїхав звідси?
— Так.
— А ще чого?
— Напитися горілки, — раптом каже Анджела. — Напитися, як свиня. Хорошої дорогої горілки. «Абсолюту».
— Приймається. Я організую.
— Організуй, — стомленим голосом погоджується жінка. — А де наші хлопчики-дівчатка?
— Ми тут!
З чагарів виходять Джипсі з Корватом.
— Щось вирішили? — питає Анджела.
— Так, — каже Корват. — Я вже все зрозумів. Слоникам у жодному випадку не можна пірнати.
25
***
… Корват повертається у реальність серед бганок волохатої на доторк тканини. Темний світ повільно обертається навколо нього, і дуже хочеться пити. Він обережно, щоб не завалити набік світову каруселю, сповзає на вкриту тафтинґом підлогу. Десь далеко виє поліцейська сирена. Він натрапляє на низький столик, захаращений порожніми пляшками, роздертими пакетами і горішками; спираючись на нього, встає. Озирається. На перетвореному на смітник ліжку спить в улюбленій позі фотографів Назїіег'у оголена Джипсі. Біля телевізора — течка з проспектами. Корват навмання бере проспект, йде до туалету, запалює світло. Проспект виявляється російськомовним. Під зображенням молодої ізраїльтянки в уніформі він читає: «Гостиница Four Роіnts. Иерусалим. Самая полная панорама Святого Города из наших окопі». Він надовго застигає у муках згадування. Останнє, що вдається підняти з пам'яті: дволітрова пляшка віскі, придбана у торговому центрі по вулиці Джорджа П'ятого, і розчервоніла Джипсі, що умовляє Журу не купувати страхітливих розмірів торта з шоколадною вежею і попсовими кремовими трояндочками. Корват вертається до кімнати, запалює нічник і переконується, що Жура не послухався дівчини — залишки кондитерського шедевра простежуються всім інтер'єром, включно з гепою і ногами Джипсі. На дні однієї з пляшок друг реввоєнгакера знаходить залишки горілки. Карусель притишує обертання. В іншій пляшці виявляється пиво. З пивом Корват виходить на балкон. Ранкове повітря і звуки пробудження приймають його у свої обійми. Накрапує дощ. За прямокутниками адміністративних будинків і корпусів Університету вид-ніються золоті вогники дороги на Бет-Лехем. Від вулиці Теодора Герцля розповзаються містом яскраві автобуси. Він дивиться на сіро-блакитний південний обрій, захаращений смугами темно-сірих дощових хмар і згадує інший ранок, прикарпатський, грудневий, занурений у нутро північно-західного циклону…
П'ята година ранку. Вокзал.
Потяг Москва — Станиславів затримується.
Різкий, насичений мертвою вологою, вітер несе на схід вітрила і кульові скупчення снігу. Джипсі тулиться до Корватового плеча, ховає носика у надра кролячої шубки. Вітер учергове обмацує будівлю вокзалу, зістрибує з дашків і завіває над коліями каптурясті стовпи снігових монахів. Вони привидами оточують семафор, всотують в себе його синій промінь і весело розбиваються на вокзальному обладунку. Шелестячий танок, горішня частина котрого освітлена сяйвом з вікон касової зали, щоп'ять хвилин прискорюється свіжим нападом вітру, і мацачок завірюхи пролазить між ґудзиками Корватового кожуха. Він здригається і притискає до себе Джипсі.
— Ходімо до зали, Аріку, — просить мала.
— Он вже їде… Бачиш прожектор?
Друг реввоєнгакера витягує з кишені металеву фляжку і дає Джипсі ковтнути теплого коньяку.
— Пахучий який… — шепоче дівчина.
А він раптом відчуває напад млості і, вперше у житті, Межу, за якою безодня. Це триває лише мить між двома калатаннями серця, але він встигає доторкнутись до Потойбіччя і побачити морок, населений тяглістю неісн-вання, якщо тільки слово «тяглість» спроможне означити слизькі темні тунелі, де отвори займають оборону навколо порожнечі. І він відчуває за тою Межею не байдужість, а очікування — безмежне, зловтішне і невідпорне, безгучний і поклик мільярдів слідкуючих істот. Це чекання вдаряє його свідомість вживанням і витісненням його особистої життєвої форми, способом відразливої і безжальної смерті, котра тягнеться до живої істоти крізь затвердіння волі. Він ледве не падає на перон і повертається принишклим і переляканим.
— Що з тобою? — питає Джипсі.
Він не відповідає, слідкуючи за тим, як згасає напад стенокардії.
Поїзд наближається, гуркотить, гальмує…
Тепер, під Єрусалимським дощем, йому знову здається, що Очікуючі наблизились і десь поряд налаштовують невидиме велетенське штрикало, яким колись таки висмокчуть з нього нетривке заблукане існування.
Дзвонить телефон.
Він вертається до кімнати і піднімає слухавку.
— Живий? — питає Жура. — Мала з тобою?
— Спить.
— Анджела поїхала. Лишила записку.
— Що у записці?
— Нічого втішного.
— Хто платив за готель?
— А ти як думаєш?
— У нас ще лишились зелені?
— Доїхати до Бен-Ґуріону. Слава Богу, що квитки не загубив. Я зараз передзвоню, щоб їх переоформили на завтра. Може позичиш у малої сто баксів? Треба забрати речі з Тверії…
— Спробую.
— Я до тебе зайду через годинку.
— Через дві.
Чути хрипкий сміх Вадима Борисовича.
— Гаразд, воїне. Через дві.
Через годину Корват виходить з ванної. Джипсі лежить з розплющеними очима.
— Як самопочуття? — питає її друг реввоєнгакера.
— Це все нічого не означає.
— Ти про що?
— Що ми тепер трахались.
— А ми трахались?
— Між нами все закінчено. Розумієш?
— Так.
— От і добре.
— Авжеж… Ванна вільна.
— Дякую.
Корват залишається у кімнаті наодинці. Він підходить до дзеркала і дивиться на своє рожеве відображення.