Паризьке кохання
Шрифт:
Увечері того ж дня, коли Даруся вже збиралася додому, а в роздягальні, чекаючи на неї, дрімало гарненьке руде кошеня, що прибилося до клініки, коли Дарка була в Парижі, — «точно твоєї масті», як сказав дядько Петро, — її покликали на розмову до чергового лікаря.
Дарина знала, що нині чергує Люсик, і йти не хотіла, але довелося. Вона постукала, і, отримавши дозвіл, переступила поріг кабінету. Ігор, сяючи порцеляновою посмішкою, повернувся до неї і навіть не сказав, а проспівав:
— Моя люба! Йди до мене, тільки двері причини!
Даруся захитала головою.
— Не хочу. Тут чимось сильно смердить. Не завадить
— Тебе, — Ігор обігнув дівчину і з ляскотом закрив двері. — Як завжди, кицюню. Я скучив.
Дарина вухам своїм не повірила. Він тримається так, ніби нічого не сталося! Ніби не було тієї пріснопам’ятної розмови «В Ольги», ніби не гула вся клініка, мов розтривожений вулик, від звістки про його заручини! Ніби не він радив їй подбати про своє життя, бо він їй не пара! Але певно, дивуватися не випадає. Де ще те весілля, а певні потреби… ось вони, в штанях муляють!
— Ви мене ні з ким не плутаєте? — солодко поцікавилась Даруся. — Зі Стасею Палій, нє? Чи з Ілоною Кац, можливо?
Ігор пополотнів. На його випещеному обличчі вперше, відтоді, як Дарина з ним познайомилася, проступило щось людське, ба, навіть, щось плебейське — тупий тваринний страх.
— Що за… що це з тобою? Пліток поназбирала? Я гадав, що ти розумніша. І вища від цього.
— Як не жаль мені це визнавати, але приводу думати про мене, як про розумну жінку, я вам таки не давала. Але то нічого. Усе можна виправити. Ще раз до мене полізете з цими дурницями, я не полінуюся, розшукаю Ілону, на гостину наб’юся, і спитаю, як їй ведеться нині, чи вона мати-одиначка, чи аборт зробила, — пригрозила Даруся. — А потім до Стасі Палій навідаюсь. Може, вона мені й не повірить. Але сильно засмутиться. А що таке знервована наречена на весіллі, то один Пан Бог відає. Ще візьме та укладе здуру шлюбний контракт, за яким вам ні шеляга ламаної копійки не перепаде у разі розлучення. А то й зовсім весілля скасує. Так що ліпше тримайтеся від мене подалі. Якомога далі.
— Я тільки перепросити хотів! — забелькотав переляканий Люсик.
— Та в дупі я бачила твої перепрошення, чуєш?! — загорлала Дарина. Біль, який усе ще жив у її серці, прорвався, вихлюпнувся назовні, геть непритаманним їй тоном та словами. — Ти завдав мені болю. Забавку зробив із мене! Іграшку! І тепер ти хочеш сказати «прости», і далі гратися, мов лялькою?! Цього не буде. Ніколи!
Ігор стояв перед Дариною, як соляний стовп. Звісно, не цього він від неї чекав. Від своєї покірної, дурненької Дарусі, котра по п’ять разів на день казала йому Я кохаю тебе, яка за кожної нагоди і без неї слала йому сентиментальні есемеси та дзвонила ввечері, тільки щоб почути його голос.
Дарина чи не вперше глянула на Люсика холодними, немов чужими, очима. Гарний він, ніде правди діти. Як уламок крижини. Бездоганно випрасувана сорочка, накрохмалений білий халат, але замість серця — грудка залежалого крохмалю.
— Ми усе з’ясували, Ігорю? — вкрадливий шепіт Дарини подіяв на нього сильніше, ніж крик — Люсик аж підстрибнув. — Тоді я піду. Дуже втомилася, знаєш. Та й чекають на мене.
— Хто?!
— Єлисей.
— Що за один? — Ігор роздратувався. Видно, не чекав, що вона так швидко знайде йому заміну. Певен був, що вона ридатиме у подушку і потайки бігатиме до нього на побачення, як було колись. А дзуськи! Даруся випросталася, розвернула плечі.
— Мій хлопець, хоч це й не твоя справа. Він працює охоронцем. Так що лиши мене у спокої, бо будеш сам собі носа виправляти!
З цими
Минуло три тижні відтоді, як Даруся повернулася з Парижа.
Робота, як і раніше, забирала майже весь її час. Зате вдома на неї чекав навдивовижу вихований і чемний кіт Єлисей. Вечорами, коли Дарина сідала у крісло і занурювалася у підручники та самовчителі з англійської мови, ще старі, придбані на книжковому базарчику, кіт, хоча він і був ще зовсім маленький, але поважний вираз зеленкуватих очей не дозволяв називати його кошеням, зстрибував їй на коліна, згортався там клубочком і починав заспокійливо муркотати. Даруся випробовувала на ньому здобуті навички, вголос зачитувала уривки англійських текстів та відпрацьовувала діалоги. Єлисею явно подобалося це навчання. А днів за десять після початку своїх занять Даруся знайшла репетитора з англійської.
— Хочу навчитися не тільки розуміти мову, а ще й говорити нею, — пояснила вона спочатку котові Єлисею, а потім викладачці. — Знання зайвими ніколи не бувають.
— Твоя правда, — зраділа пані Леся, старенька, років вісімдесяти, репетиторка, давня приятелька пані Квітослави, що й досі мала дзвінкий голос, чудовий слух та міцну пам’ять.
— Зараз закордоном дуже популярні наші доглядальниці. Мову знатимеш — зможеш виїхати, добрі гроші заробиш, та не в Польщу чи Італію, а до Англії чи й до Штатів.
— Так. А ще мені треба привітати з Новим Роком одну дуже хорошу людину, що мешкає у Штатах. Написати їй… йому щось святкове.
Пані Леся дрібно закивала, згоджуючись.
— То напишеш. Ти молода, тямуща, в чому проблема? Ми почнемо з азів, але сама побачиш, як все вдало піде, за належної праці. Самовчителі та підручники — то дуже файно, але мову вчать на практиці. Тільки у розмовах, якщо вже не виходить повністю у мовне середовище зануритися.
До репетиторки Даруся бігала тричі на тиждень, і дуже собі дивувалася: ну нащо це їй?! Лише для одного коротенького листа, для привітання Марка з Різдвом? Вона ж нікуди не збирається виїздити. І нема з ким їй балакати англійською, якщо не зважати на Єлисея. І все ж Дарина твердо вирішила навчитися, якщо вже взялася. Ото Марк здивується, коли побачить її листа! Тільки треба приписку зробити, що послугами перекладача вона не користувалася. А може, й не треба. Сам має здогадатися.
Якось майже непомітно добіг кінця грудень. Світ готувався до католицького Різдва.
Дарина, хоч і була греко-католичкою, саме двадцять п’яте грудня вважала початком зимових свят. А кінцем Водохрестя. Це було дуже зручно, сміялася вона сама до себе. За малим не цілий місяць світлих празників! Однак нинішнє Різдво мало для Дарусі вкрай гіркий присмак.
Прийшовши на роботу двадцять четвертого грудня, на католицький Святвечір, вона дізналася, що сьогодні у клініці ще одне, велике свято. Офіційно відзначали заручини Ігоря Люсика та Станіслави Палій. На співробітників чекала вечірка із шампанським, якого так не любив Ігор, канапками з ікрою і тортом.
— Я не піду, — сказала Дарина пані Валентині, котра й повідомила їй цю новину. Брови завідувачки зійшлися в одну лінію на переніссі.
— Це ще чому?
— У мене навчання ввечері. Я не можу.
— Один раз пропустиш. Усі присутні на роботі мають бути й там. Це наказ.
— Пані Валю, — твердо мовила дівчина, — ми не в армії.
— Мушу нагадати, що наша клініка є одна велика родина, — трохи пафосно проголосила Фельдфебель.