Паризьке кохання
Шрифт:
Зірка тріумфувала.
— На Стасі Палій! Як тобі, га? Шлюб з розрахунку!
— Та чого відразу з розрахунку? — вступилася Люда, яка була дуже доброю дівчиною. — Може, він кохає панну Станіславу.
— Ха! — обурилась Зоряна з такого припущення. — І то просто так співпало, що вона одиначка у своїх батьків, а татусьо її власник «Авіцени», а матінка тут хірурга з себе корчить! А ти ту панну Станіславу бачила? Вона ж страшніша від чуми! Худа, як мотузка, очі лупуваті, дупця з кулачок, замість рота риска.
— І таких теж люблять, — раптом почула Дарина власний голос.
Зірка кивнула.
—
— А ти на це поглянь з боку Стасі Палій, — порадила Люда. — Я її, власне, не виділа жодного разу, але якщо вона така, як ти повідаєш, то при своїй тямі від Павовича не відмовиться. Нащо? Він молодий, гарний, перспективний, пилу в очі вміє сипонути. Певно, наплів тій Стасі сім мішків гречаної вовни, і що любить казав, і батька її «калиткою» не звав. А як ще вона вибору не має, то на Люсику їй світ клином і зійдеться. А крім того, кожна мусить твердо собі затямити, що гарний чоловік, то чужий чоловік. І немає на то ради. Хочеш краси, то купи собі плаката з Кіану Рівзом, учепи його на стіну, та й милуйся скільки влізе. А як ждеш кохання, то дивись на душу.
— А я вам ще от що скажу, — неквапливо мовила Ядзя. — Хоч це й тайною було, та, либонь, уже можна поділитися. Наш Люсик довший час зустрічався з кобітою із «Авіцени». Я це точно знаю. Я навіть знаю з ким.
Горнятко з кавою, яке Даруся все ще тримала у руці, здалося їй шматком розпеченого заліза, та, попри це, пальці вчепилися в порцеляну, як у рятувальне коло. Дарина хотіла щось сказати, якось зупинити Ядвігу, навіть крикнути «Замовкни!» — але не змогла. Світ навколо неї завібрував, у вухах почало дзвеніти, і вона лише тупо спостерігала, як знову відкривається акуратно підфарбований, гарненький Ядзин ротик. Наче її, Дарчина, могила.
— Ілона Кац, усі її пам’ятають?
— Хто? — Люда явно не належала до цих «усіх». Вона працювала в клініці лише три місяці.
Зоряна кивнула, так, мовляв, пам’ятаю, а в Дарини просто дар мови відібрало. Хоча вона також пам’ятала Ілону. Молоденьку медсестру, що прийшла до «Авіцени» практично водночас із Дарусею та Надійкою, а звільнилася десь півроку тому. І зараз Ядзя стверджує… ні, це якась помилка! Бути цього не може!
— Хоча, зустрічався, то, мабуть, занадто сильно звучить, — правила далі Ядзя. — Просто спав із нею. Ми з нею часто ночами чергували, я все дивувалася тоді, що вона така до нічних змін ласа, але до вибраних. Якби за гроші, як я, то на всі би згоджувалася… Так от, прокинуся бува, серед ночі, а Ілони десь нема. Ну, то таке, думаю, вийшла до пацієнта чи там до вбиральні. А потім якось бачу вислизає Іля з кабінету чергового лікаря, крадькома, і халатик защіпає на ходу. Ну, знову ж таки, я не стала квапитися з присудом, мало що… Але не раз я її так бачила, і не двічі. І все тими ночами, що ними й Люсик чергував.
— Та ти що?! — Зоряна аж насупилася, утямивши, що така сенсація в «Авіцені» і пройшла
— Ну не у всіх язик, як помело, — розсердилася Люда.
Дарина сиділа ні жива, ні мертва. — Це неможливо! — волало щось усередині неї. — Це просто брудні плітки! — І водночас якась вперта частинка її свідомості, дуже маленька, але відважна, беззупину повторювала: усе так і було. Саме так. І хтозна, скільки таких Ілон Ігор пропустив через себе. Що там він казав про свої потреби?
— Дарусю, що з тобою? Ти біла, як сніг, зробилася! — стурбувалась Зоряна, та тут-таки сама знайшла пояснення. — Важко це слухати, так? Неприємно, розумію. Я тепер пригадую, що Ілона не сама звідси пішла, не з власної волі, та наша шефова-фельдфебель так і не розкололася, що тоді трапилося. Це мене кріпко здивувало. Зазвичай вона кличе увесь персонал і влаштовує зразково-показові звільнення, на кшталт страт у середньовіччі, а то все так тишком-нишком… Що б це значило?
— Та Ілона геть здуріла була, зовсім від Люсика очманіла, — зітхнула Ядзя. — Вбила собі у голову, що він на ній жениться. Завагітніла. Я вже не знаю, то випадково вийшло, чи вона це планувала. І йому зізналася. А він їй гроші на аборт запропонував. І сказав, що так чи інакше, а одружуватися на ній не збирається.
Дарині здалося, що вона зараз зомліє. Вона кілька разів судомно ковтнула повітря і закашлялась. Зоряна неуважно поплескала її по плечу.
— Так, мене теж нудить від цієї скотини. Але Ядзю, як ти все це знаєш? Ну, про цю розмову, і все таке… Ілона призналася?
— Ні. Я їхню сварку чула. Підійшла якраз до дверей кабінету, щось мені там треба було, що саме вже й не згадаю, коли, овва, така мелодрама! Вона плаче, він кричить, та так, що аж вухам боляче! Ще й їй дорікає, що вона легковажна, шльондра пропаща, а такого порядного мужчину пошлюбити хоче. Страшне було! А наступного дня Ілону й звільнили. Уже не відаю, що він завідувачці наплів, яку гидоту придумав, та вилетіла звідси Іля, як той корок з-під шампана.
Медсестри дружно заохали. Даруся спробувала підвестися. З третьої спроби їй це вдалося.
— Я таки піду. Багато роботи, — дерев’яним голосом проказала вона.
— Зачекай-но, — зупинила її Ядзя. — Чим це від тебе пахне?
— Пахне? Я не знаю… хлоркою, мабуть.
— Дарусю, та що таке з тобою? Ти як з неба упала! Я сказала, пахне, а не смердить. І то щось хороше. Явно фірмове і дороге.
— А, — механічно відказала дівчина, — це «Поема» від «Ланком». Парфуми такі. Французькі. Я їх купила цими вихідними.
— Молодець, — підтримала Зоряна, яка, попри не такі вже й великі статки, була певна, що справжня жінка ніколи не має економити на парфумах, волоссі та взутті. — Твій аромат. Просто в десятку попала. Сама вибирала?
— Так. Не маю нікого, щоби таке мені дарував.
— Ну то й добре. Уважай, не маєш мороки, — фиркнула Люда.
Дарина не відповіла. Добре дівчатам, усі заміжні, у всіх на пальцях шлюбні обручки, а в гаманцях за прозорим пластиком фото чоловіків та дітей. А вона після смерті мами якою була самотньою, такою і залишилася. І нічого у цьому доброго немає.