Павло Загребельный
Шрифт:
– Дивлюсь я на вас, сивочубих та лисіючих молодих літераторів, і думаю: вам давно вже час померти! Лєрмонтов загинув у 27 років, Василь Симоненко в 28, Єсенін пішов із життя в ЗО, Пушкін – у 37, а вам майже кожному по сорок, а ви ще й досі, як ті піонери в коротких штанцях, ходите в молодих, для вас скликають наради, влаштовують семінари, смажать літфондівські котлети, щоби розум ваш не охляв, і все тільки для того, що раптом хтось із вас колись щось путнє напише.
Він сипав цифрами, іменами й цитатами, звинувачував літераторів у всіх земних гріхах і підносив їх до небес, завдаючи такого робочого темпу, на який здатний був лише сам.
Після тієї тижневої наради із майже сотні учасників до СПУ прийняли 28 молодих літераторів. Без засідань приймальної комісії і таємного голосування.
І коли на президії хтось із ревних охоронців статуту дорікнув, що на цих молодих не заведено особові справи, що нема навіть рекомендацій, Загребельний відповів:
– Найкращі рекомендації дала ірпінська нарада, а за особовими справами затримки не буде. Тим більше, що маємо таких педантичних опонентів, як ви. – І тут же, звертаючись до членів президії, показав книжку Валентини Козак з Вінниці:
– Погляньте! Збірочка малесенька, я її прочитав за три хвилини. Вірші гарні, і прізвище у поетеси гарне – Валентина Козак. То чого б і не прийняти?
От і весь аргумент…
Узагалі з Павлом Архиповичем працювалося легко й цікаво. Він ніколи не навантажував дурною роботою, знав, кому і що можна доручити, хоч, зізнаюся чесно, в його присутності розслаблятися не доводилось. Я так і не зміг позбутися відчуття, що поруч зі мною на повних парах мчить локомотив, а я петляю вздовж колії на велосипеді. Тільки й пильнуй, щоб не придавило.
До речі, про велосипед. Був березень 1981 року. Я щойно заїхав на своїх стареньких «Жигулях» у двір Спілки письменників. Павло Архипович теж під'їхав на своїй «Волзі». Привіталися.
– А що це в тебе автомобіль розцяцькований, як у Яворівського?
– Оце? – я показав пальцем на кольорову наклейку, що красувалася на лівому передньому крилі. – Так то я дірку залатав, щоб від колеса грязюка не летіла.
– Як це – залатав?
– А ось так! – підійшов ближче і проткнув пальцем наклейку із фольги. – Дірка!
Павло Архипович від здивування затнувся, відтак його прорвало:
– То ти чекаєш, поки сам на асфальт випадеш?
Я промовчав.
– Скільки наїздив?
– Сто двадцять тисяч кілометрів.
– Нівроку! Значить так: іди до Боженка (до голови місцевкому СПУ) і вибери собі те, що на тебе дивиться. Скажеш – я так сказав.
– Та…
– Грошей нема? Так у тебе роман у плані стоїть, попросимо, щоб аванс виплатили. І стареньку продаси. А не вистачатиме – я позичу.
– Дякую.
– Подякуєш потім. Я не сліпий, бачу, хто як їздить. Іноді думаю, що в тебе не приватний автомобіль, а службовий. Весь кабінет молодого автора на ньому їздить: і Карпенко, й М'ястківський, і Комар…
Траплялися і курйози.
Спілка письменників, перший поверх. У залі засідань повно людей, сьогодні – пленум СПУ, у вестибюлі вільніше. Тут переважно гуртуються ті, хто запізнився або ж зібрався йти додому. Із зали вийшов Загребельний й одразу ж наткнувся на письменника В.
– Ти чого це в шапці стоїш? – ні сіло ні впало запитав.
– А мені в голову холодно, – відповів той.
– Справді? А мені жарко…»
Добавлю собственное воспоминание. Отец в нулевых, на своем дне рождения
Параллельно с суетой в СПУ с историческими романами Загребельный издает трилогию о советском украинском промышленном городе, рабочих и инженерах, о путешествии простого советского труженика в США – «С точки зрения вечности» (1970), «Переходим к любви» (1970), «Намыленная трава» (1973).
Вышедший в 1975 году роман «Разгон» отец посвятит академику Глушкову. Загребельный и Глушков – две трагические фигуры эпохи так называемого застоя, 1970-х – первой половины 1980-х. Автор пытался вывести советскую украинскую литературу за пределы хуторянства, малороссийщины, кайдашизма и затхлой «советской культуры». Александр Красовицкий, единственный издатель произведений Загребельного на независимой Украине, пишет: «Даже будучи признанным властью, он не допустил в своих произведениях ничего, за что бы ему было стыдно в постсоветское время. При работе над переизданием книг оказалось, что во всех его книгах, не только в исторических романах, нет ни одной строки, которую бы следовало сократить в связи с тем, что руководящая и направляющая роль КПСС закончилась. Не было у него в книгах ни славословия партии, ни плоских образов передовиков труда, ни неправды о Великой Отечественной войне. Зато было много того, что пришлось восстанавливать по сравнению с изданиями, кастрированными советской цензурой».
Донкихотству Загребельного сродни борьба Глушкова за компьютеризацию СССР. Однажды Глушков добился рассмотрения своих идей на Политбюро ЦК КПСС. Он призывал заглянуть за горизонт, представить то, что сейчас вошло в наш обиход сегодня – компьютерные сети, персональные компьютеры у каждого на работе и дома. А что услышал в ответ? Министр финансов СССР разродился байкой. Вышел на трибуну: «Я ездил в Минск, и мы осматривали птицеводческие фермы. И там на такой-то птицеводческой ферме (назвал ее) птичницы сами разработали вычислительную машину». Глушков громко рассмеялся.
«Вы, Глушков, не смейтесь, здесь о серьезных вещах говорят, – красный финансист погрозил пальцем и самовлюбленно продолжил: – Три программы выполняет: включает музыку, когда курица снесла яйцо, свет выключает и зажигает и все такое прочее. На ферме яйценосность повысилась. Вот что нам надо делать: сначала все птицефермы в Советском Союзе автоматизировать, а потом уже думать про всякие глупости вроде общегосударственной системы». Компьютеризацию СССР так и похоронили.
Место действия романов «Львиное сердце» и «Изгнание из рая», составивших дилогию, – советское село. И рай.