Пентаграма
Шрифт:
Харрі надів футболку і зачинив скляні двері. Молока йому не хотілось. І м’яса. І тріски теж. Йому хотілося чого-небудь простого – зовсім небагато, аби це можна було з’їсти. Ні, він не був голодний, але шлунок вимагав їжі. Він почав нити ще минулого вечора, і з досвіду Харрі знав: якщо зараз чого-небудь не з’їсти, він не утримає в собі ні краплі спиртного. Зараз у візку лежав питльований хліб і пакет із «Винної монополії» [7] через дорогу. Він додав до цього півкурчати, шість упаковок
7
«Винна монополія» – мережа державних магазинів, які мають виключне право продажу спиртних напоїв у Норвегії.
Як і раніше, не помічаючи Харрі, вона обернулася, наморщила ніс, неначе відчула якийсь неприємний запах (чого Харрі виключити не міг), і попросила у касирки два блоки легких сигарет «Прінс».
– А мені сказали, у вас там не курять.
Вібекке обернулася, зі здивуванням подивилася на нього і подарувала йому три різні усмішки. Перша була швидкою, автоматичною. Друга – з тих, що виникають, коли ми зустрічаємо знайомих. А коли каса залишилася позаду, з’явилась і третя посмішка – цікава.
– Ви, я дивлюся, вирішили влаштувати собі бенкет, – сказала Вібекке, намагаючись утрамбувати покупки в один пластиковий пакет.
– На зразок того, – пробурмотів Харрі й усміхнувся у відповідь.
Вона злегка нахилила голову набік, смужки на топику здригнулися.
– Багато гостей?
– Небагато, але всі непрохані.
Касирка простягнула йому здачу, але він кивнув на скарбничку Армії порятунку.
– А їм не можна вказати на двері? – Усмішка Вібекке тепер заграла і в її очах.
– Ну-у… Якраз таких гостей вирядити не так-то легко.
Пляшки «Джима Біма» весело дзвякнули об упаковку «Ганзи».
– Що, давні товариші по чарці?
Харрі подивився на неї. Здається, вона дійсно хотіла дізнатися, в чому справа. Це було для нього тим більше дивно, що вона, як йому здалося, жила разом із таким правильним чоловіком. Вірніше, такий правильний чоловік жив із нею.
– У мене немає товаришів, – сказав Харрі.
– Отже, дама… І, напевно, з настирливих?
Йому захотілося відчинити перед нею двері, але ті відчинялись автоматично. Дивно, але Харрі цього не пам’ятав, хоча купував тут продукти кілька років поспіль. Вони вийшли на вулицю і тепер стояли одне навпроти одного.
Харрі не знав, що відповісти, тому сказав правду:
– Три дами. Іноді вони приходять, якщо я недостатньо вип’ю.
– Що-що? – Вона прикрила очі долонею від сонця й подивилася на нього.
– Нічого, вибачте. Просто думки вголос. Тобто думками це не назвеш… але однаково вголос. Напевно, я базіка. Мені… – Він не розумів, чому Вібекке й досі не пішла.
– Вони у нас усі вихідні по сходах туди-сюди бігали, – сказала вона.
– Хто? – здивувався Харрі.
– Та поліція.
До
– Ви, поліцейські, нам нічого не розповідаєте, – вела далі Вібекке, – а в газетах пишуть тільки, що у вас поки що немає ніяких зачіпок. Це так?
– Я цією справою не займаюся, – відповів Харрі.
– Авжеж. – Вібекке Кнутсен кивнула і знову заусміхалась. – А знаєте що?
– Що?
– Насправді нічого страшного.
Кілька секунд Харрі міркував, що вона має на увазі. Потім засміявся і зайшовся страшенним кашлем.
– Дивно, я вас раніше в цьому магазині не бачив, – сказав він, відсапавшись.
Вібекке знизала плечима:
– Хто знає? Може, ми скоро знову зустрінемося?
Вона нагородила його променистою усмішкою й пішла додому. Пластикові пакети та її пишні форми погойдувалися туди-сюди.
«Ти, я і африканський звір» – ця думка видалася Харрі такою гучною, що він злякався, чи не висловив її вголос.
Біля вхідних дверей будинку на Софієсгате сидів чоловік. Піджак він перекинув через плече. Сорочка темніла плямами поту на грудях і під пахвами. Однією рукою чоловік тримався за живіт. Побачивши Харрі, він підвівся.
Харрі затримав подих і зібрався з силами. Це був Б’ярне Мьоллер.
– О Господи, Харрі!
– О Господи, шефе!
– Знаєш, який у тебе вигляд?
Харрі дістав ключі й відповів питанням на питання:
– Ви вважаєте, я не в кращій формі?
– Тебе ж попросили допомогти нам із розслідуванням на вихідних! А від тебе ні слуху ні духу. І на роботу сьогодні не вийшов.
– Проспав, шефе. Це, до речі, не так далеко від істини, як ви думаєте.
– Може, і попередні чотири тижні ти теж проспав? До того, як я тебе видзвонив минулої п’ятниці?
– Ну, вже наступного тижня туман розсіявся. Я подзвонив на роботу, але мені сказали, що я значусь у відпустці. Гадаю, це ваших рук справа.
Харрі почав підніматися по сходах, за ним по п’ятах ішов начальник.
– Мені довелося, – простогнав Мьоллер, знову хапаючись за живіт. – Чотири тижні, Харрі!
– Гм… Наносекунда за вселенськими масштабами.
– І ні єдиного слова про те, де ти пропадаєш!
Харрі не без зусиль уставив ключ у замок:
– Зараз почуєте.
– Що саме?
– Єдине слово про те, де я пропадаю. Тут. – Харрі розкрив двері квартири, і їх обдало кислувато-солодкуватим смородом старого сміття, пива та сигаретних недокурків. – Вам було б легше, якби ви це знали?
Він увійшов всередину. Мьоллер і тут рушив за ним, хоча і не без вагань.
– Можете не роззуватися, шефе! – крикнув Харрі з кухні.
Мьоллер важко зітхнув і постарався пройти через кімнату так, аби не наступити на розкидані по підлозі порожні пляшки, переповнені попільнички та вінілові платівки.