Пентаграма
Шрифт:
Зітхнувши, вона подивилася на годинник і знову заплющила очі. День був порожній. О другій – консультація у лікаря, й усе. Вона почала відлічувати секунди, а пальці все гладили кулон – червонястий діамант, огранований зірочкою.
На першій сторінці «ВГ» поміщалася стаття про «коротку, але бурхливу історію» Камілли Луен і одну знаменитість зі студії норвезького державного радіомовлення – НРК, чиє ім’я, одначе, не розкривалося. Газета роздобула розмите курортне фото Камілли у відкритому купальнику. Очевидно, щоб підкреслити натяк статті на основну складову історії.
«Дагбладет»
На фотографії Тойя, всміхаючись, позувала в ковбойському капелюсі. Харрі подумав, що вона навряд чи хотіла, щоб її зберегли з усмішкою до вух, але фотографи не попередили її, коли почали знімати.
– Пива. – Він сів за барну стійку «Андеруотера» і взявся за «ВГ».
Писали, що всі квитки на концерт Брюса Спрінгстіна на стадіоні «Валле Говін» продано. Чудово. З одного боку, Харрі терпіти не міг концертів на стадіонах. А з іншого – пам’ятав, як років у п’ятнадцять Ейстейн намалював фальшиві квитки на концерт Спрінгстіна, і вони вдвох пробралися з ними в «Драмменсхаллен». І всі були на висоті. І Спрінгстін, і Ейстейн із Харрі.
Відклавши цю газету вбік, він розгорнув «Дагбладет» на сторінці з портретом сестри Лісбет. Схожість була приголомшлива. Харрі дзвонив їй у Трондхейм, але нічого від неї не дізнався. Вірніше, нічого цікавого. Не його провина, що розмова затягнулася хвилин на двадцять. Вона пояснила, що в її імені наголос падає на «я»: «Тойя» і назвали її зовсім не на честь сестри Майкла Джексона, яку звуть Ла-Т'oйя з наголосом на «о».
Зі зникнення Лісбет минуло чотири дні, а справа – чесно кажучи – не просунулося ні на йоту.
Те ж стосувалось і вбивства Камілли Луен. Навіть Беата засумувала. Всі вихідні пропрацювала, допомагаючи небагатьом слідчим, що залишилися на літо, і нічого. Хороша вона дівчинка, Беата. Жаль її.
Оскільки Камілла була дамою світською, вони спробували відновити картину її пересувань за тиждень до вбивства, але й це ні до чого не привело.
Харрі збирався розповісти Беаті, як Волер заходив у його кабінет і в більш-менш відкритій формі запропонував продати йому душу. Але так і не розповів. Беаті й так є над чим голову поламати. Прийти з цим до Мьоллера – здійметься галас. Краще вже просто про все забути.
Харрі вже допивав другий півлітровий келих, коли побачив її в напівтемряві, за одним зі столиків біля стіни. Вона з ледве помітною усмішкою дивилася просто на нього. На столі перед нею стояло пиво, в пальцях була сигарета.
Харрі взяв свій келих і попрямував до неї:
– Можна?
Вібекке Кнутсен кивнула на вільний стілець:
– А тут яким побитом?
– Живу неподалік, – пояснив Харрі.
– Це я вже зрозуміла, але раніше ти тут не з’являвся.
– У мене виникли розбіжності в моєму постійному ресторані стосовно події, що сталася минулого тижня.
– Не пускають? – з хрипотою розсміялася вона.
Харрі цей сміх сподобався. І вона сама теж. Можливо, через макіяж і напівтемряву. Ну і що? Йому сподобалися очі – живі, грайливі. Дитячі й розумні. Зовсім як у Ракелі. Але на цьому схожість закінчувалась. У Ракелі
– І що ти тут робиш сама? – запитав він.
Вона знизала плечима і зробила ковток зі склянки:
– Андерс поїхав, повернеться тільки до вечора. Я тут розважаюся.
– І далеко він поїхав?
– В Європу або ще куди… Знаєш же, вони ніколи нічого не розповідають.
– А чим він займається?
– Продає начиння для церков і молитовень. Кафедри, запрестольні перегородки, хрести й інше. Нові та вживані.
– Треба ж. І в нього є справи в Європі?
– Коли якій-небудь швейцарській церкві потрібна нова кафедра, її можна привезти з Олесунна, а стару відреставрувати й переправити у Стокгольм або Нарвік. Він постійно в роз’їздах, проводить у них більше часу, ніж удома. Особливо останнім часом. Власне кажучи, останній рік. – Вона затягнулася сигаретою. – А сам він навіть і не лютеранин.
– Ні?
Вона похитала головою, випускаючи густий дим із червоних, укритих дрібними зморшками губ, і підтвердила:
– Його батьки були п’ятидесятниками. Він виріс серед усього цього. Я була одного дня на їх службі. Знаєш, стало моторошнувато, коли вони почали невиразно лопотіти неіснуючою мовою, називаючи це «глосолалією». [11] А ти бував?
– Двічі, – відповів Харрі. – У Філадельфійській парафії.
– Набув порятунку душі?
– На жаль ні, мені просто треба було знайти там свідка в одній справі.
11
Кульмінація обряду «хрещення Духом Святим» у п’ятидесятників вважається знамення дару (глосолалія, вимовляння незрозумілих, беззмістовних звуків у стані релігійного екстазу).
– Ну-ну, не набув Христа, так хоч би свідка.
Харрі знизав плечима:
– Так і того немає: він там більше не з’являвся, та і за вказаними адресами я не зміг його знайти. А вже порятунку душі я точно не набув.
Харрі допив пиво і гукнув бармена. Вібекке прикурила нову сигарету.
– Я весь день намагалася до тебе додзвонитися на роботу.
– Он як? – Харрі згадав порожній вхідний дзвінок на автовідповідачі.
– Так, але мене повідомили, що ти цією справою не займаєшся.
– Якщо ти про справу Камілли Луен, то так воно і є.
– Отже, я поговорила з іншим, який приходив на виклик. Симпатичний такий.
– Том Волер?
– Так. Розповіла йому дещо про Каміллу. Тобі минулого разу не змогла.
– Чому?
– Тому що там був Андерс. – Вона глибоко затягнулася. – Він дуже хворобливо реагує, коли я говорю щось, що порочить Каміллу, просто лютує. Хоча ми її майже й не знали.
– А навіщо тобі її порочити, якщо ти її не знала?
Вібекке знизала плечима: