Переходимо до любові
Шрифт:
— Капає! — хапливо промовив Євген.— Ну й капотить!
— Просто хлющить! — додав я.— Непросто носити лаври, Гене!
— Але ти повинен повезти цей вінок для наших.
— Ну, ясно. Вони там припинили роботу, сидять на вокзалі, виглядають, чи я привезу їм вінок.
— Тут буде по листочку для всіх трьох тисяч робітників нашого цеху,— провадив своє Ген.
— Я до ранку перелічуватиму всі листочки, щоб усім вистачило,— пообіцяв я.
Нарешті Євгенові хлюпнуло з вінка так щедро, що до нього теж повернулося почуття гумору, він штовхнув мене в плече вільною рукою, сказав з жалем:
— А все-таки я заздрю тобі, Митю! Ти знов повернешся в наше залізне місто.
— Намагаюся тебе зрозуміти, хоч ще й не можу. Ти скрізь був перший, у всьому намагався мене випередити, і до заліза ти прийшов перший, і перейшов до любові теж перший, хоч і не зовсім удало. Але зате маєш досвід, якого мені ще бракує. Отож пробую тебе зрозуміти І, може, хочу зрозуміти, Гене.
— Ти ж маєш свої Сірі очі,— нагадав Євген.— Чи вже забув? Я не забув, пам'ятаю.
— Ну, ні,— сказав я, намагаючись бути бадьорим,— скажемо просто й без претензій: людство пам'ятає!
Ми розійшлися тільки до завтра.
Можна сказати, що я не спав тої ночі, і не тому, що перелічував листя на вінку, щоб уранці повідомити, чи вистачить усім у цеху, включно з Токовим,— не спав я через незвичні свої сльози на високій сцені мого життя, я хвилювався далі, зрозумійте це до кінця: Дмитро Череда хвилювався!
Це звучить, може, трохи смішно, але це правда. А ще, правда: я думав про свої Сірі очі, про ті радісно-сірі, як ранній передсвіток теплого літа, дівочі очі, які схилялися наді мною в далекій лісовій хатині після мого негеройського польоту з танка. І ось тут я відчував, що наблизився до Сірих очей, що бони десь поруч, треба лиш спромогтися на невелике зусилля і... Тоді добра моя бабуся-доглядальниця сказала, що онука її на текстильному комбінаті. Сірі очі й текстильний комбінат! Десять тисяч незаміжніх дівчат, і лиш одна з них з незабутньо сірими очима. Замало прикмет вже й тоді, коли ти дійсний член телевізійного клубу кіномандрівників, що його очолює режисер Шнейдеров. Я навіть не знав, де той комбінат: у Києві, в Чернігові чи аж у Херсоні!
Але ж молодість!
Читайте газети, і ви довідаєтеся, що в Києві, у Дарниці, аж два комбінати. Шовковий і штучного волокна. Не будемо прискіпливими і не станемо завчасно одних дівчат з одного комбінату розхвалювати за шовковість, а іншим докоряти за штучність. Сірі очі можуть бути і там, і там!
Я не чекав, поки висохне мій грандіозно сконструйований Іром Леоновичем костюм, начепив собі на шию фотоапарат «Київ», хоч ще й не знав, де в ньому й що натискувати, щоб знімало, вийшов з готелю, пірнув у київське метро з таким виглядом, ніби з дитинства те й робив, що їздив у метро, і випірнув аж на станції з радісною назвою: «Комсомольська».
Проблеми — куди йти? — не було. Вперед і прямо! Не турбувало мене також, до якого з комбінатів потраплю. Проте не знав, де шукати і чи взагалі тут треба шукати. Але: шукаєш — знайдеш. Побачив по той бік шосе пряму алею, яка вела, видимо, до якогось із комбінатів. Алея мені припала до смаку, бо нагадала чимось нашу заводську,— отож і попростував туди без сумнівів і вагань, не маючи «зерна неправди за собою». Вирядився на свої пошуки я досить-таки рано, людей у алеї ще не зустрічалося, але, як розповідав по телевізору один чоловік, повернувшись з дружньої країни, «радісне враження викликала наявність лозунгів і транспарантів». Розміри моєї розгубленості можна уявити вже хоча б з того, що не запам'ятав я там жодного лозунга і не дібрав, що понаписувано на транспарантах. Зате відразу помітив химерну споруду, яка вивищувалася трохи осторонь від головного входу. Це була штуковина з модних тепер струганих паличок, якими оббивають навіщось стіни в магазинах, кафе, конторах, взагалі скрізь, де буває безліч людей і де існують найсприятливіші умови для накопичення порохняви. Видимо, палички мають слугувати таким собі сучасним пилозбірником. Пилу на них справді невдовзі збирається стільки, що собаки чхають, тому й прозвали ми з хлопцями такий стиль «собачим модерном». Але тут я відразу належно поцінував доцільність паличкової структури! Бо з отих, здавалося б, смішних і недоречних паличок споруджена була заводська Дошка пошани, і споруда вдалася на славу! На прозорій, ребристій, вигинистій якійсь мовби стіні в мальовничому безладі розмістилися великі фотографічні портрети кращих людей комбінату, і то таки були кращі люди з усіх поглядів, чорти його бери! Гарні, вродливі, гожі, славні, ловкі, красиві дівочі лиця мовби злітали на тебе звідусюди, і ти летів разом з ними в найвищі підхмар'я захоплень і, забуваючи про свій православний атеїзм, як казав драматург Корнійчук, починав вірити в існування ангелів, архангелів і небесних вертоградів та райських кущів. Може, там налічувалося сто, може, двісті кращих, і всі — дівчата! Чудо? Згоден: чудо. Але ще більше чудо ждало мене в нижньому куті споруди, воно тулилося там ніби й непомітне, але насправді найпоказніше і найпримітніше. Звідти, сяючи яскравіше за всі зорі світу, дивилися на мене мої Сірі очі! Товаришу Череда, ви народилися в сорочці, хоч це й буржуазний забобон посилатися на цю породільську сорочку. Вам щастило все життя, загалом кажучи, а нині щастило просто катастрофічно. З мільйонів можливих шансів ви зуміли спобігти саме той, що його ждало людство для здійснення вашого щастя, і тепер, як зазначається завжди в газетах, завдання полягало в тому, щоб не випустити з рук нагоди.
Я кинувся до її портрета, завдяки належному рівню своєї грамотності вмить довідався, що зветься вона Марією, довідався також про її прізвище,— не знати лише, дівоче чи вже прибране, тоді пометався безладно туди й сюди, пробуючи зметикувати, як вестися далі, але нічого путнього не вигадав, мабуть, через абсолютну недосвідченість. Та хотів би я бачити на своєму місці досвідченого чоловіка!
Що робити? Ждати, коли почнуть іти на зміну, зазирати в тисячі облич, щоб знайти Марію з сірими очима? Занадто безглуздо, знайшовши, шукати знову. Довідатися в відділі кадрів, де Марія працює, і піти в цех? Легко уявити, як подивляться в цеху на типа, що заважає людям працювати, носячись із своєю любов'ю, мов дурень з писаною торбою.
Отже, товаришу Череда, гнати трубу, виходить, набагато простіше, ніж переходити до любові, ще тільки приміряючись ступити перший крок. У трубах все залізно точно, все прямолінійно, там і труднощі, здається, прямолінійні, бо знаєш, що має бути вкінці, а тут суцільна заплутаність, невизначеність, невідомість, від яких одразу ладен упасти в розпач. «Мы странно встретились и странно разойдемся». Так, так. А коли ще й не стрілися? І не знаємо, як це зробити? І одна з договірних сторін, звана Марією, для прикладу, й гадки не має про існування другої сторони, званої в побуті Митьком Чередою. Що тоді? І як? Тут не зарадив би, мабуть, сам Гриша Фрусін, хоч скільки б заганяв пальці в свій дротяний чуб. Шляхтичу таких справах зовсім не порадник, Євген, коли йдеться про дівчат,— суцільна нерішучість, або ж вайло, як це він блискуче довів на прикладі з Алею. Хто б мені допоміг, так це Зізі, але ж вона за півтисячі кілометрів звідси! Хіба що викликати? Ну, вона б попознущалася з мене!
Ну, коли так, тоді скористаймося з досягнень цивілізації і суцільної пронумерованості сучасних громадян! Раз Марія працює на комбінаті, раз вона тут відома людина, то чому б так само не бути їй відомою в міському довідковому бюро? Рік народження? Це найпростіше. Скинемо з моїх років три-чотирн і одержимо Маріїн вік. Як пояснити свої метання Шляхтичу? Напишу записку, що поїхав до родичів. Учора моєї сестрички ще не було, а сьогодні ж вона могла повернутися з турне по закордонах і принести додому прапор соціалістичного мистецтва.
Так я знову прокатався в метро, опинився в центрі Києва, забіг до готелю, щоб залишити записку Шляхтичу, переснідав у кафе і пішов шукати міськдовідку, маючи намір пробайдикувати потім до кінця робочого дня і відвідати Марію в неї вдома. До готелю більше не повертався, бо що мав там робити? Доглядати за вінком? Але ж лаври не в'януть.
Адресу Маріїну добув легко й швидко, не можу сказати, що так само швидко минули для мене ті години, які Марія працювала на комбінаті. Я тинявся по Києву вже без учорашньої зачарованості, тепер мене осявав не Київ, осявали мене Сірі очі, а ще — лякали!
Нетерплячка била мене стоударно й тисячоударно, коли я опинився в районі нових дев'ятиповерхових будинків, облицьованих гарною світлою плиткою, з яскравими різнобарвними балконами: червоними, зеленими, жовтими. Будинки стояли на піску, були ще зовсім нові, на піску не встигли вирости навіть кущики трави, зате вже пообростали балкони й стіни самих будинків, де кожен з мешканців намагався застосувати свої творчі зусилля, використовуючи конституційну недоторканність власного житла. Найбільше на балконах було квітів, бо в Києві, здається, люди без квітів взагалі не уявляють життя. Дехто встиг завести на балконах виноград, у декого були вже справжні зелені джунглі, ще інші спорудили на базі балконів барвисті хатки, а хто не спромігся ні на джунглі, ні на добудову, але однаково вважав, що, наприклад, розвішування на балконах випраної білизни слід розглядати лише як явище тимчасове, а дбати слід про постійно діючі прикраси, той теж робив свій внесок у загальну справу: в'ялив на балконі низки риби, чіпляв проти сонця гірлянди червоного перцю, вішав на стінах сині й чорні розкладушки, а один винахідливий чоловік примудрився почепити на стіні коло балконних дверей величезний цинковий таз, який так сяяв, немов небачених розмірів родинний герб.