Переходимо до любові

Загребельный Павел Архипович

Я стояв і дивився на той круглий цинковий герб, втупився в нього, мов відома свійська тварина в нові ворота, не міг одірвати погляду, може, через те, що таз обурливо порушував архітектурну цілісність нової забудови, а в мені підсвідомо пробуджувався, скажімо, майбутній комунальний діяч, можливо, депутат міськради або й сам голова, бо ж «молодым у нас везде дорога», як бачите, до чого може довести споглядання простого цинкового таза, тільки відповідно почепленого. Аж згодом я збагнув, чого стовбичу перед будинком, прикрашеним цинковим символом родинності; це був саме той будинок, де жила Марія і куди я мав тепер зайти, щоб бачити свої Сірі очі!

Тут уже не буде мови про вершини і про

труднощі сходжень. Мене вимчав на сьомий поверх автоматичний ліфт, число «сім» обіцяло щастя, бо сім по сім буде сорок дев'ять, а коли сорок дев'ять розділити на два, то вийде двадцять чотири з половиною, а двадцять чотири з половиною — це майже мій вік, все збігається, все прекрасно! «Мы странно встретились». Але не розійдемось.

Я дренькнув дзвінком, вхопився за фотоапарат, бо за серце хапатися в моєму віці якось не випадає, двері відчинилися, і в дверях... Ні, не Сірі очі побачив я, і не Марію, і не дівчину з мрії, а стояв там невисокий чорнявий чоловік, молодий ще, може, навіть молодший за мене, але вже чоловік, глава сімейства, хазяїн, самостійна одиниця, громадянин і трудівник, про що свідчила його розстебнута картата сорочка з запахами мастила, міцна засмагла шия, міцні, мабуть, так само мозолясті, як і в мене, руки. За чоловіковими плечима була квартира, дві чи три кімнати, звідти чулося хлюпання води і басовите ревіння в два голоси, може, це й не квартира, а чоловічий гуртожиток.

— Пробачте,— сказав я,— але...

Це називається: знайшов свої Сірі очі. Міг би й не знаходити. В моєму мозку промайнуло принаймні мільйонів сто найрізноманітніших припущень. Лічильна машина могла б в цю мить позаздрити моїй голові, бо машині й не снилося те, що уявив я за час, поки ми з власником картатої розхристаної сорочки вивчали один одного.

— Пробачаю,— відповів він нарешті,— хіба що?

— Та нічого.

— А все-таки?

У кімнатах хлюпотіло водою ще дужче, і басове ревіння переходило іноді на звиск. Діти! Та ще й не одне! Чоловік і двоє чи троє дітей у квартирі. Плюс наше цілковите незнайомство. Ну, ситуація. Але й відступати я не міг.

— Ти що? — спитав він.— До мене?

— Та ні.

Він озирнувся трохи розгублено. Не до немовлят же прийшов цей дядя з фотоапаратом. Я не був схожий на вихователя дитсадка. Там поки що виховательки.

— То до кого ж?

— Я...— фотоапарат і далі слугував мені замість серця,— у мене... я з редакції... Це у вас на балконі висить великий цинковий таз?

— Тазок?

— Так.

— У нас. А що? Не можна?

— Ні, ні. Просто я хотів подивитися. Може, сфотографува ли... У нас...

— Маню! — покликав чоловік.— Маню, тут ось якийсь чудик хоче наш тазок фотографувати.

Хлюпотіння урвалося, припинилося також басовите ревіння, з кімнат вийшла жіноча постать, тут було раз ступнути — і вже коло порога, але мені видалося, ніби коридор вмить розсунувся до безмежності, постать і наближалася, і водночас мовби стояла на місці, окрім того, я не міг роздивитися її, бо мені заважав чоловік у картатій сорочці, який і далі стояв переді мною, не здогадуючись запросити мене до помешкання, а ще: він, виявляється, нестерпно вимахував руками, супроводжував маханням кожне своє слово і навіть невисловлені думки. Це був і не чоловік, а просто вітряк, я не помічав його паскудної звички до часу, але тепер готовий був прив'язати йому руки до тулуба, я зненавидів його за оте дурнувате махання, мені в очах двоїлося й троїлося від цього, я ніяк не міг розгледіти молоду жінку, що наближалася до нас, я так і не розгледів її остаточно, але побачив очі, впізнав їх, це були вони, на мене дивилися мої Сірі очі!

— Ви... справді хочете фотографувати?

Вона була невисока,

зграбна, білява, саме така завжди уявлялася мені, а очі здалися ще прекраснішими, ще виразнішими, ще розіскренішими, ніж у моїй мрії, я геть спантеличився, мову мені відібрало, я тільки хитнув головою та дужче стиснув свій фотоапарат, за який тепер тримався, мов потопаючий за соломину.

— Та ви ж заходьте,— запросила вона,— Грицю, зійди з дороги і не махай руками. Проведи чоловіка на балкон. Бо я повинна докупати хлопців. У нас два хлопці,— пояснила вона мені.— Близнюки. А вередливі, як їхній батько.

— Дають жизні нам обом,— замахав руками Гриць,— удень ревуть басами, а вночі дискантами. А тобі справді тазок наш сподобався? В нас ще й виварка цинкова є.

Тут я, видно, від злості на його розмахування руками здобувся на слово і сказав услід Марії, яка йшла докупувати своїх хлопців:

— Не так і тазок, як... В мене завдання познайомитися з вами, Маріє... Та я трохи вже знайомий...

Вона, мабуть, не почула, бо знову заходилася з хлопцями, а для її чоловіка моє повідомлення особливої цікавості не становило.

— В цеху в неї, мабуть, вже був? — сказав він.— Цех у кожного є. А от тазок — ні. Це я купив, сам його на балконі присобачив. Ніхто б не докумекав, правда ж, ніхто?

— Та ніхто,— мляво згодився я,— це й привернуло мою увагу. Я навіть не знав, що саме у вас цей тазок...

Тут Марія покликала чоловіка, щоб допоміг їй, і вони вдвох винесли з ванної закутаних і втихомирених своїх хлопчаків, одного несла Марія, другого Гриць, який примудрився розмахувати руками, навіть тримаючи дитину, це вже було цілковите безглуздя, дитина мала б запротестувати у свій спосіб проти такого батькового поводження, але, мабуть, їй подобалося балансування на грані небезпеки, може, це вже ріс майбутній космонавт, а тільки воно мовчало і ще й прилаштовувалося дивитися нацмене крізь усі оті розмахування, і очі в хлопчика були так само сірі, як у матері. У другого хлопчика теж були сірі очі, від батька ці діти, здається, не перейняли нічого.

— Чула? — сказав Гриць до дружини.— Кореспондент каже, що був у тебе вже.

— В нашому цеху були? — спокійно спитала вона.

Я почав молоти щось про редакцію, про те, що «Київ люди прикрашають», про київський процент, потім навертав на ліси, на хатинку посеред лісів, на бабусю і її онуку, а потім змальовував епізод з танкістом, майже бойовий епізод... Марія нічого не могла збагнути... Може, вона й пам'ятала того невдалого танкіста, що вилетів з танка й врізався в землю, але коли ж те було? Та й не могла вона якось зв'язати того безпомічного хлопця з довготелесим кореспондентом-самозванцем, що заявився в її квартиру і меле про що завгодно, а потім ще й починає— при чоловікові! — мало не домовлятися про побачення на завтра, тільки й того, що зв'язує побачення з комбінатом чи то для маскування, чи й справді маючи намір зустрітися з нею на роботі.

Зате Грицеві я сподобався.

— Та ти заходь просто до нас додому ще й завтра, коли треба,— замахав він руками.— Сьогодні ми не готовилися, не знали ж нічого. А завтра хлопці зберуться, щось сообразимо. Апарата теж не забудь. Марію там на робочому місці можеш зняти, а може, й тут щось клацнеш. Знімки в тебе здорово виходять. Я тепер тебе згадав. Ти ж у «Комсомолці» друкуєшся. Лауреат? Точно? Прізвища я твого, ясно, не запам'ятав, бо прізвищ багато на світі, нащо ними голову забивати, але знімки — здорово! І правильно тобі лауреата дали. Воно, може, за знімки лауреата давати й жирнувато, але тобі — правильно! Ото тільки те, що ти підписуєш під своїми знімками,— зайве. Ніхто не читає. Чудики читають, а нормальні — ніколи! Зате знімки в тебе клас! Одне слово, давай завтра заходь!