Переходимо до любові
Шрифт:
— А Клементина — це хіба що?
— Від слова «клема» — пояснив товариш Книш.— А вже на мамину долю лишалася тільки «тина».
— Чортівня якась, пробачте, Клементино,— не стерпів я,— але вибрати в усій електрифікації і електротехніці тільки «клему»? Так ми дійдемо, що дочок називатимуть Штепселиною або Розеткою!
— У греків була Електра, є навіть така трагедія,— сказав товариш Книш,— прекрасне ім'я! Та коли народилася Клементина, я ще не знав про Електру і, природно, не міг підказати батькові. Та й не впевнений, що він би послухав мене. У нас батько впертий чоловік. Мене, наприклад, назвав Гаврилом. Ну Що це за ім'я? Гав-рило! Я вже
Клементина тим часом смоктала цукерку й досить неуважно позирала на мене.
Врешті вона не витерпіла:
— Досить тобі про книша, ти кажи діло.
— А діло ось яке. Просимо тебе, Митю, щоб ти поміг Клементині влаштуватися до вас у цех.
— До нас? А що ж вона там робитиме?
— Тут вийшла така історія,— зітхнув товариш Книш.— Клементина закінчила десятирічку, хотіла їхати в театральний інститут, в школі йшла на золоту медаль, і все ніби складалося, а потім...
— Годі вже про цю медаль! — перебила його Клементина.
— Та це я так, до слова. Бо як воно виходить? Скажімо, наш батько ці медалі виковує, але роздає медалі вже батько інших дітей. Ну, от у Клементини в класі була там ще дівчина, теж добре вчилася, тільки в неї батько сидів саме там, де медалі роздають...
— Не смій про це! — тупнула ногою дівчина.
— Гаразд, вмовкаю. Але ти, Митю, повинен усе знати. Клементина вже рік працює на заводі, закінчила курси технічного контролю, вчиться на вечірньому в доцента Крижня, але... .
— Але робота її не задовольняє, вона не одержує естетичної насолоди від своєї професії...
— Я хочу працювати у вашому цеху! — вигукнула Клементина.
— Нема нічого простішого. Піти до товариша Токового, написати заяву, сказати кілька теплих слів, і ви ввіллєтеся в наші дружні лави,— я вже відверто кепкував, такою несерйозною видавалася мені вся ця розмова. Бо коли товариш Книш справді мав намір познайомити свою з біса вродливу сестричку з свіжоспеченим молодим лауреатом, а вона легко згодилася на таку роль, то як же можна було сприймати все це всерйоз, тим більше чоловікові типу Митька Череди, який заприсягся вимірювати всі свої вчинки з погляду вічності?
— Я хочу працювати в зміні Шляхтича,— вередливо сказало дівчисько, пропустивши повз вуха моє кепкування.
— Тоді треба звертатися до Шляхтича. Моє ж прізвище — Череда.
— Ось ми й просимо, щоб ви звернулися до нього,— сказала Клементина.
— Так, саме це ми й просили б тебе зробити, Митю,— приєднався до неї товариш Книш.
— Ви просите мого посередництва? Моєї рекомендації?
— А хоч би й так? — Клементина ставала зухвалою, і в мене зародилася підозра, що тут приховується ще щось, але приховується на таких глибинах, сягнути яких мені ще не дано.
— Роздавати рекомендації — моя давня мрія. Ніхто, правда, ще не пробував їх у мене просити, тож честь і хвала тим, хто був перший! Я можу поговорити з Шляхтичем, це для мене просто, але... Але боюся, що тут говорити треба, мабуть, з Алею, бо вона в нас старша по відділу техконтролю.
— А хто така Аля? — спитав товариш Книш.
— Вона старша по відділу техконтролю.
— Вона Шляхтичева дружина,— сказала Клементина,— дочка Чемериса, ти ж знаєш.
— Забув, з голови зовсім вилетіло,— почухав потилицю товариш Книш,— ну, та
Добре, що в мене самого не було менших сестричок і не доводилося отак шукати для них доброчинців і рекомендателів! Сказано вже, що в родині Черед я був наймолодший, отож усе добре й лихе, що не використала решта членів цієї дружної родини, рано чи пізно мало припасти на мою долю, і коли придивитися пильно, то все-таки більше доброго, ніж лихого, бо, видно, в природі, а ще точніше, в людському суспільстві, мабуть, існує своєрідний закон відшкодування, за яким кожному, хто зазнав лиха, утисків, нещасть, а чи просто неприємностей, неодмінно належиться щось приємне, гарне, радісне й щасливе. Не хочу доводити, що закон, відкритий мною, має універсальне застосування, але щодо мене, то він діє, здається, безвідмовно.
Світили мені Сірі очі, у найтяжчі дні наших змагань з металом і людською зневірою сяяли вони мені, а ось тепер, коли, здавалося, зникає їхнє сяйво під дією невблаганних законів часу, мені, як своєрідне відшкодування, доля посилає тендітне створіння і просить ця доля устами товариша Книша опікуватися ніжною істотою на ймення Клементина, і хотів би я бачити на своєму місці бодай одного молодого заводського хлопця, що відмовився б від такого дарунка долі!
Отож я просив, мене послухали, і Клементина поповнила зграйку білохалатних створінь, що чаклували серед найскладніших механізмів контролю, виявляючи вади у нашій продукції або ж достойно цінуючи наші трудові зусилля.
«Зграйка», «табунець», «черідка» — щодо наших заводських дівчат терміни не зовсім вдалі, сказати б, небезпечні навіть, у таких словах вчувається спроба звалити всіх в одну нерозбірливу купу, позбавити кожного його індивідуальності, зоднаковити людей, а на це ніхто ніколи не пристане, свідченням цього може бути наша родина, всі члени якої, дарма що носили прізвище Череда, відзначалися такою неповторністю характерів, що іноді й не вірилося в їхній спільний корінь і спільне походження. Тоді що ж казати про дівчат молодих, вродливих, самостійних, завдяки роботі на заводі, сповнених робітничих гордощів, а ще більше гордощів, які дає молодість, краса плюс загальне виборче право! Так що не стану я вживати більше слова «зграйка», а що безсилий розповісти про кожну з наших дівчат,— з Клементиною ж так чи інакше вже довелося познайомитися ближче,— то й поведемо свою розповідь далі, не забуваючи про цю дівчину з виразистим обличчям і, як виявиться, доволі виразистим характером теж.
Ну, та характеру її я відразу не збагнув, бо на заваді стали пережитки.
Їх у нас називають «пережитки капіталізму». Називають уперто, мабуть, не так від переконання в слушності таких слів, як від невміння добрати інших, від невміння або просто від лінощів. Не знаю, хто має добирати такі слова, моя професія до цього не надається, та коли вже воно вживається, то повинен хтось відповідати. Що ж до суті, то тут я маю свою точно окреслену думку. Бо чому це, скажіть ласкаво, Дмитро Череда повинен носити в собі пережитки капіталізму, коли він того капіталізму в очі не бачив, народився вже он коли, мало не на тридцятому році Радянської влади, походить з робітничої родини, належить до найреволюційнішого класу, сам усвідомлює невпинність революційних перетворень і все віддає для тої невпинності? Чому ж «капіталістичні пережитки»?