Переслідуваний

Кінг Стівен

Річардс ішов швидко, не розглядаючись навколо й ні про що не думаючи. Повітря було насичене сірчаними випарами. Повз нього з ревінням пронеслись чотири мотоцикли, один мотоцикліст жбурнув у нього шматком асфальту. Річардс вчасно присів. Потім проїхали два пневмоавтобуси, обдавши його пругкими хвилями стисненого повітря, але він не зупинив їх. З двадцяти старих доларів, що їх він одержав на тиждень як безробітний, нічого не лишилось. Отож не було за що їхати. Мабуть, розбишаки на мотоциклах здогадувалися, що він злидень, і через те до нього не чіплялись.

У цьому районі жили безробітні. Висотні будинки, огорожі з металевої сітки, порожні автостоянки, на яких можна було

побачити хіба що покинуті машини, накарлючені крейдою на асфальті і вже напівзмиті дощем непристойності. Вибиті вікна, пацюки, намоклі мішки від сміття, розкиданого по хідниках та водостічних рівчаках. На шолудивих сірих стінах — кривулясті написи: «Блідолиций, не вилазь на світ, чуєш?.. У кого є своя хата, той на „Доукси“ багатий... Кому кортить?.. Виймай свого лома... Томмі — бахур... Гітлер був хлопець хоч куди... Мері... Сід... Бий жидів!.. Побиті вуличні ліхтарі, встановлені ще в сімдесятих роках минулого століття компанією „Дженерал атомікс“. Електрики тут не з'являлися, бо ніхто не збирався заміняти ті ліхтарі. Для цього потрібні були нові долари. Електрикам вистачало роботи й у Північному районі. Там усе мало бути в порядку. Тишу довкола порушувало тільки то дужче, то слабше сичання пневмоавтобусів та відлуння Річардсових кроків. Це поле бою оживало, власне, лише вночі. А вдень його повивало сіре безгоміння, у якому все завмирало, крім котів, пацюків та жирної білої черви у смітті. Всюди панував дух гнилизни, що просякнув усі пори 2025 року — ще одного ступеня розквіту цивілізації. Кабелі безплатного телебачення були надійно заховані під землею, і спробувати пошкодити їх міг хіба що заплішений дурень чи революціонер. БТБ — це машина мрії, це щоденний хліб. За пакетик героїну треба віддати дванадцять старих доларів, „колеса із Фріско“ йдуть по двадцять за штуку, а БТБ зробить тебе наркоманом задарма. Трохи далі, на тому боці Каналу, „машина мрії“ працювала двадцять чотири години на добу, але... платити доводилося новими доларами, а вони були лише в тих, хто мав роботу. Проте майже всі чотири мільйони, що мешкали на південь від Каналу, були безробітні.

Коли Річардс подолав три милі, почали дедалі частіше траплятися міцно заґратовані магазини, що торгували спиртними напоями та наркотиками. Далі пішли кінотеатри, в яких показували порнофільми (24 збочення: заходьте — й ви нарахуєте всі 24!), ломбарди, торговельні центри. Розбишаки на мотоциклах траплялися на кожному перехресті, а водостічні рівчаки довкола були, наче снігом, засипані недопалками сигарет з марихуаною. Хто гроші має, той „Доукси“ вживає.

Звідси було видно вмиті дощем хмарочоси, що сягали аж до неба. Найвищий, стоповерховий Будинок розважальних телепрограм, наполовину затягло хмарами та смогом. Річардс пройшов іще милю, ввесь час поглядаючи на той хмарочос. Кінотеатри в цьому районі були дорожчі, а магазини, що торгували наркотиками, не мали на вікнах ґрат (зате їх охороняли наймані полісмени з електрокийками при поясі). На кожному розі також стояв полісмен. Аж ось і Народний парк-фонтан — вхідна плата 75 центів. Добре одягнені матері наглядали за дітьми, що весело гралися на моріжку за сітчастою огорожею. Обабіч вхідних воріт стояли два полісмени. А сам фонтан видавався здаля малим і жалюгідним.

Річардс перейшов через Канал.

Що ближче він підходив до Будинку розважальних телепрограм, то вищою ставала ця споруда, вражаючи око своїми розмірами й холодним блиском скла та полірованого каменю. Полісмени не спускали з Річардса очей, готові в будь-яку хвилину прогнати чи відлупцювати його, якби він надумав тинятися тут знічев'я. У Північному районі було одне місце, де такі, як він,— у мішкуватих

штанях, з дешевою стрижкою „під казанок“ і запалими очима,— могли шукати собі діла. То був Будинок розважальних телепрограм.

Відбірковий огляд почався рівно опівдні. Хоча Бен Річардс став у чергу майже там, де ледве закінчувалася тінь від будинку, до самого будинку було ще дев'ять кварталів, тобто добра миля. Черга звивалася мов довжелезна змія. За Річардсом ставали інші. Полісмени стежили за ними, тримаючи руку на руків'ї револьвера чи кийка, посміхаючись холодними, зневажливими посмішками. – Поглянь на отого, Френку. Схожий на недоумка, еге?

— А мене один спитав, де тут можна вмитися. Уявляєш собі, чого захотів!

— Та вони ж, сучі сини...

— Такі й рідну матір уб'ють за...

— А тхнуло від нього так, наче не мився цілий...

— Сюди самі наркомани сходяться, відколи я...

Нахиливши голови проти дощу, люди бездумно переступали з ноги на ногу, черга поволі рухалась.

98 проти 100...

Було вже по четвертій, коли Бен Річардс став перед розподільним столом, звідки його направили до столу № 9 (від О до Р). Жінка, що сиділа за брязкітливим перфоратором, була стомлена, жорстока й байдужа. Вона звела на Бена невидющі очі.

— Прізвище-ім'я?

— Річардс, Бенджамін Стюарт.

Пальці жінки забігали по клавішах. „Клац-клац-клац“,— обізвалась машина.

— Вік-зріст-вага?

— Двадцять вісім, сто вісімдесят п'ять, сімдесят чотири.

„Клац-клац-клац“

— КРР за Вешлером пам'ятаєте? І в якому віці визначали?

— Сто двадцять шість. У чотирнадцять років.

„Клац-клац-клац“.

Голоси у залі відлунюють, немов у велетенській гробниці. Когось питають, хтось відповідає. Когось виводять, він плаче. Когось витурюють за двері. Хтось хрипко протестує. Хтось кричить. І знову запитання. Запитання, яким немає кінця.

— Останній навчальний заклад?

— Реміснича школа.

— Закінчили?

— Ні.

— Скільки років провчилися і в якому віці залишили?

— Два роки. У шістнадцять.

— Причина?

— Одружився.

„Клац-клац-клац“.

— Ім'я та вік дружини, якщо є.

— Шійла Кетрін Річардс, двадцять шість років.

— Ім'я та вік дітей, якщо є.

— Кетрін Сейра Річардс, півтора роки.

„Клац-клац-клац“.

— І останнє запитання. Тільки не брехати, бо на медогляді однаково все випливе, і тоді вас дискваліфікують. Чи вживали ви героїн або синтетичний імфетамінний галюциноген під назвою „колеса з Сан-Франциско“?

— Ні.

„Клац-клац“.

Машина викинула пластикову картку, і жінка подала її Річардсові.

— Не загубіть, а то наступного тижня доведеться починати все спочатку.

Тепер жінка дивилася на нього.

Худе обличчя, сердиті очі, довготелесий. Непоганий із себе. Та й розум бодай якийсь проглядає. Одне слово, дані пристойні.

Раптом вона забрала в Бена картку, знову вставила у перфоратор — і витягла трохи спотворену, без правого верхнього ріжка.

— Навіщо це?

— Не зважайте. Потім вам скажуть. Може... — І жінка повела рукою на довгий коридор, що тягся до ліфтів. Десятки чоловіків, щойно відступивши від столів, показували полісменам одержані картки і йшли далі. Ось полісмен кивнув на двері жовтолицьому наркоманові, який увесь трусився. Той заплакав, але вийшов.

— Світ жорстокий, чоловіче,— промовила реєстраторка без тіні співчуття. — Проходьте.

Річардс відійшов од столу. А та жінка з безбарвним голосом вже ставила запитання комусь іншому.