Переслідуваний
Шрифт:
— Покажете санітарові свою картку й назвете номер...
Не дослухавши лікарку, Річардс тицьнув великим пальцем на санітара:
— Номер двадцять шостий, студенте.
Санітар приніс його речі. Річардс поволі вдягся й подавсь до ліфта. Йти було неприємно, в задньому проході після безцеремонного огляду пекло й відчувалася слизька мазь, якою користувався лікар.
Коли всі зібрались біля ліфта, він відчинився. Цього разу в куленепробивній кабінці нікого не було. Всередині стояв тільки один кощавий полісмен з великим вугром коло носа.
— Проходьте далі,— завів він монотонним голосом. — Прошу проходити далі.
Коли
На третьому поверсі ліфт зупинився просто перед великою спальною кімнатою. Ряди вузьких залізних ліжок з напнутим полотном замість матраца, тяглися, здавалось, у безконечність.
При виході з ліфта стояли два полісмени, вручаючи кожному номерок на ліжко. Річардс одержав дев'ятсот сороковий. Ліжко, застелене брунатною ковдрою, плеската подушка. Він скинув черевики й ліг. Ноги звисли через спинку ліжка — ну, та нічого не вдієш.
Річардс схрестив руки на грудях і втупивсь у стелю.
Рівно о шостій ранку гучний зумер вирвав його зі сну.
Річардс ніяк не міг уторопати, де він є. Шійла придбала будильника, чи що? Нарешті утямив, що до чого, підвівся й сів у ліжку...
Групами по п'ятдесят чоловік їх заводили у велику туалетну кімнату. При вході знову підносили свої картки до фотооб'єктива, що його охороняв полісмен. Річардс вступив до викладеної блакитними кахлями кабіни: дзеркало, раковина, душ, туалет. На поличці над раковиною — кілька загорнутих у целофан зубних щіток, електробритва, брусок мила та напіввичавлений тюбик зубної пасти. З-за дзеркала стирчала табличка з написом: „Бережіть власність Мережі!“ Нижче хтось надряпав: „Я бережу лише власне гузно!“
Річардс прийняв душ, витерсь одним з рушників, що лежали стосиком на туалетному бачку, поголився й зачесав щіткою волосся.
Потім їх повели до кафетерію — і знову перевіряли картки. Річардс узяв тацю й посунув її по прилавку з нержавіючої сталі. Йому дали кукурудзяних пластівців, смаженої картоплі на масній тарілці, омлет, грінку, холодну й тверду, наче мармуровий надгробок, півлітра молока, чашку каламутної чорної кави, пакетик цукру, пакетик солі та шматочок штучного масла на крихітному квадратику промащеного паперу.
Річардс ум'яв геть усе, так само, як і решта людей. Вперше за бозна-який час, після вбогої піци та казенних концентратів то була справжня їжа. Та водночас вона була прісна, ніби ненажерливий кухар виссав із неї все, що могло надати їй смаку, залишивши самі поживні речовини.
А що вони там їдять сьогодні на сніданок? Концентрати з водоростей. А дитині — штучне молоко. Раптом серце Бенові залила хвиля розпачу. Господи, коли ж вони побачать ті гроші? Сьогодні? Завтра? На тому тижні?
А може, все, що з ним оце діється,— просто лихий жарт, приваблива пастка? Може, тут і не пахне ніяким заробітком, не кажучи вже про великі гроші?
Він сидів, втупившись у порожню тарілку, аж поки о сьомій годині почувся зумер і їх повели до ліфтів.
На четвертому поверсі всю групу завели до великої порожньої кімнати з цілим рядом щілин у стінах, наче для пошти. Виходячи з ліфта, знову показували картки, а коли всі вийшли, двері з сичанням зачинилися.
Невдовзі з'явився худий чоловік із залисинами, одягнений у халат з фірмовою емблемою розважальних телепрограм (обрис людської голови на тлі смолоскипа).
— Прошу роздягатися й вийняти з кишень цінні речі,— сказав він. — Потім опустіть ваш одяг у прорізи печі. А вам видадуть фірмові комбінезони. — Він великодушно посміхнувся: — Ви зможете лишити їх собі, незалежно від того, як вирішиться доля кожного з вас.
Почулися невдоволені голоси, проте всі підкорились наказові.
— Швидше, будь ласка,— сказав худий і двічі плеснув у долоні, наче вчитель, який нагадує першокласникам, що перерва закінчилась. — У нас ще багато роботи.
— Ви теж братимете участь у програмах? — спитав Річардс.
Чоловік спантеличено глянув на нього. Ззаду хтось хихотнув.
— Не зважайте,— мовив Річардс і зняв штани.
Він повиймав із кишень свої „коштовності“ і вкинув сорочку, штани та спідню білизну в проріз. Там шугнув угору язик пожадливого полум'я.
У протилежному кінці кімнати розчинилися двері (у кожній кімнаті доконечно були ще одні двері, і Річардс почувався тут, наче у велетенському лабіринті, що затягав кудись угору; в американському лабіринті, додав він сам собі), і кілька чоловік укотили чималі кошики на колесах, позначені літерами „М“, „С“, „В“, та „ДВ“. Враховуючи свій зріст, Річардс вибрав „ДВ“ і думав, що комбінезон сидітиме на ньому мішкувато, але він прийшовся до міри. Тканина виявилася м'якою, облягала тіло майже як шовк, але була цупкішою від шовку. Застібався комбінезон спереду нейлоновою змійкою. Тепер, коли всі понадягали сині комбінезони з фірмовою емблемою на правій нагрудній кишені, Бен Річардс відчув себе позбавленим власного „я“.
– — Сюди, будь ласка,— промовив худий і провів їх до сусідньої кімнати. Тут теж гиготів і горлав всюдисущий телевізор. — Вас викликатимуть по десять чоловік.
І знову над дверима в протилежному кінці кімнати напис „Сюди“, доповнений стрілкою.
Всі посідали. Згодом Річардс підвівся й підійшов до вікна. Дощ не вщухав. Унизу блищали мокрі чорні вулиці. Цікаво, що зараз робить Шійла?
Тримаючи піднесені вгору картки, десять чоловік, серед них Річардс, пройшли в двері й побачили перед собою десять тристінних кабін, дещо показніших, ніж попередні. Стінки в них були із звуконепроникних коркових панелей. Невидимі лампи лили зверху м'яке світло. З прихованих гучномовців долинала музика. Річардс мало не перечепився, відчувши під ногами волохатий килим замість звичної плитки.
Худий щось сказав йому.
Річардс розгублено кліпнув очима.
— Що?
— Шоста кабіна,— докірливо повторив той.
— А-а...
Він пішов до шостої кабіни. Там був стіл. Над ним на рівні очей висів великий годинник. На столі лежали загострений олівець та стосик паперу. Дешевенький папір, подумки зауважив Річардс.
А поруч усього того стояла сліпуча красуня, жриця комп'ютерного віку, ставна білява юнона у коротесеньких шортах, що мінилися всіма барвами веселки, обтягуючи опуклий трикутник між ногами. Крізь шовкову сіточку безрукавої блузи зухвало прозирали рум'яні соски.