Переслідуваний
Шрифт:
— Бенджамін Річардс! Бен Річардс!
— Тут я!
Йому дали білий конверт. Річардс розірвав його й тремкими пальцями лише за другим разом дістав звідти пластикову картку. Насупившись, якусь хвилю спантеличено дивився на неї. Замість назви програми там було надруковано: „Ліфт № 6“.
Він засунув картку в нагрудну кишеню разом із своєю перепусткою і вийшов із залу. П'ять ліфтів у кінці коридора працювали безупинно, піднімаючи на сьомий поверх тих, що мали брати участь у передачах наступного тижня. Біля шостого ліфта вже стояло четверо, серед
— Що це означає? — спитав Річардс. — Нас забракували?
Власникові кислого голосу, досить пристойному на вигляд молодикові, було років двадцять п'ять. Одна рука в нього усохла, мабуть, від поліомієліту, що поширився 2005 року, особливо в Південному районі.
— Аби ж то,— сказав він і засміявся безбарвним голосом. — Я так думаю, що нам дісталися програми, де можна заробити великі гроші. Там не обходиться серцевим нападом, втраченим оком чи ампутацією однієї або й обох рук. Там закінчують смертю. Зате нас показуватимуть у найкращий час, друже.
Невдовзі до них приєднався шостий учасник — симпатичний хлопчина, який здивовано кліпав на все, що бачив.
— Привіт, юначе,— обізвався до нього власник кислого голосу.
Об одинадцятій, коли біля решти ліфтів уже нікого не було, двері шостого ліфта нарешті розчахнулися. У куленепробивній будці знову сидів полісмен.
— Ось бачиш? — сказав власник кислого голосу. — Ми — небезпечні типи. Вороги суспільства. Тому нас треба порішити. — Він скорчив страхітливу гангстерську міну й зробив вигляд, ніби поливає з автомата куленепробивну будку, в якій сидів полісмен. Той дерев'яно витріщився на нього.
Приймальня на восьмому поверсі була дуже маленька, вся у плюші, дуже інтимна й дуже затишна.
Не встигли вони піднятися ліфтом, як троє полісменів вихопили трьох із них і квапливо кудись повели коридором по плюшевій доріжці. А Річардса, власника кислого голосу й хлопчину, що ввесь час кліпав очима, привели сюди, до цієї кімнати.
У приймальні їх зустріла усмішкою секретарка. Вона нагадувала котрусь із давніх телевізійних секс-зірок (Ліз Келлі? Грейс Тейлор?), яких Річардс бачив на екрані ще в дитинстві. Секретарка сиділа за письмовим столом у ніші, оточена такою кількістю рослин у вазонах, що здавалося, ніби вона виглядає з окопу десь в охопленому війною Еквадорі.
— Містере Янскі,— промовила секретарка, сліпуче всміхаючись,— заходьте.
Хлопчина, що весь час кліпав очима, ввійшов до святая святих. Річардс і чоловік з кислим голосом, Джіммі Лафлін, завели стриману розмову. Річардс дізнався, що Лафлін живе всього за три квартали від нього, на Док-стріт. До минулого року працював неповний робочий день підсобником у фірмі „Дженерал атомікс“, а потім його звільнили за участь у сидячому страйку проти застосування захисних щитів, які пропускали радіацію.
— Так чи так, а я ще живий,— провадив Лафлін. — А все інше, якщо послухати тих кретинів, мало важить. Ясна річ, я не можу мати дітей. Але це вже не суттєво. Це просто невеличкий ризик, одна з тих неприємностей, на які погоджується заради симпатичної суми — сім нових доларів на день.
Коли „Дженерал атомікс“ показала йому на двері, з усохлою рукою важко було розраховувати на якусь роботу. Дружина захворіла два роки тому, хвороба прикувала її до ліжка.
— Зрештою я вирішив помірятися силою з тими розбійниками, що нами керують,— сказав Лафлін, гірко посміхаючись. — Може, пощастить бодай кількох сволоцюг зіпхнути з верхотури, поки до мене доберуться Маккоунові хлопці.
— Ти справді вважаєш, що йдеться про...
— „Переслідування“? Та звісно, хай я з цього місця не зійду. Дай-но мені своєї отрути, друже.
Річардс подав йому сигарету.
Двері відчинились, і з кабінету вийшов хлопчина, що весь час кліпав очима. Тепер він тримав під руку прикрашену двома косинками і шаллю кралечку. Нервово усміхнувшись до Річардса й Лафліна, він пройшов мимо.
— Містер Лафлін? Заходьте, будь ласка.
Так Річардс залишився сам, коли не рахувати секретарки, яка знову пірнула у свій окопчик.
Річардс підійшов до автомата з безплатними сигаретами. Лафлін, мабуть, мав рацію, подумалось йому: машина видавала дорогі „Доукси“. Отже, тут ішлося про серйозні речі. Він сів і запалив.
Хвилин за двадцять із кабінету вийшов Лафлін, тримаючи під руку попелясту блондинку.
— Зустрів оце знайому,— сказав він Річардсові, показуючи на блондинку. Та ввічливо усміхнулась, і на щоках у неї з'явились ямки. З обличчя Лафліна не сходила болісна гримаса. — Принаймні цей вилупок нічого не приховує,— додав він. — Бувай.
Щойно Лафлін вийшов, секретарка висунула голову із свого окопчика.
— Містере Річардс, заходьте, будь ласка.
Річардс увійшов до кабінету.
Кабінет був просторий, хоч м'яча ганяй. Вражало широке, на всю стіну, вікно, що виходило на захід — на район, заселений представниками середнього класу, на портові склади, нафтові цистерни та озеро Гардінг. Небо й вода були однакового блакитно-сірого кольору; дощ не вщухав. Удалині зліва направо плив великий танкер.
Невисокий чоловік, що сидів за столом, був неймовірно чорний. Такий чорний, що Річардс подумав, ніби це йому привиділось. Здавалося, цього добродія загримували негром.
— Містере Річардс! — Він устав і простяг руку через стіл.
Річардс не потис її, проте хазяїна кабінету це не дуже засмутило. Він просто забрав руку й знову сів.
Поруч із столом стояло крісло. Річардс і собі сів і загасив сигарету в попільниці з емблемою розважальних телепрограм.
— Мене звуть Ден Кілліан, містере Річардс. Ви вже, мабуть, здогадалися, чому вас сюди привели. Результати ваших тестів свідчать про те, що ви хлопець тямущий.