Перстень Борджія

Нефф Владимир

РОЗМОВА ПЕТРА КУКАНЯ З ЮНИМ КАРДИНАЛОМ

Коли юний кардинал Джованні Гамбаріні отямився, йому було так зле, що погляд на Петра Куканя із Кукані, який зручно вмостився віддалік і вивчав якісь географічні карти, послуговуючись циркулем і лінійкою, не набагато збільшив його почуття повної катастрофи. Він опустив повіки, вдаючи, що й досі непритомний, але коли за хвилину, не стримавшись, знову розплющив очі, з жахом помітив, що й Петр дивиться на нього, відірвавшись од своїх карт. Тоді він набрався духу й промовив, ледь ворушачи пошерхлими устами, ледь живим голосом, аби дати зрозуміти Петрові, що йому не треба роздирати його, Джованні, на клапті, як він пообіцяв нещодавно, бо він, Джованні, і без цього людина зовсім спустошена:

— Що ти збираєшся зі мною зробити?

Петр відклав свою лінійку й циркуль.

— Сказано: око за око, зуб за зуб. І святий Павло каже у своєму Посланні до римлян: «Божий слуга, що відомщає і карає того, хто чинить зло». Святий Фома Аквінський

у цьому питанні посилався на пророка Іллю, який учинив так, що на тих, хто прийшов його схопити, слав вогонь, та на його послідовника Єлисея, який нацькував двох ведмедиць на язикатих дітей, що глузували з його лисої голови. Як відомо, ведмедиці зжерли сорок дві дитини, але видається, що Єлисей не надто цим переймався; як сказано у Святому Письмі, цей марнославний і не надто симпатичний пророк зійшов на гору Кармель і звідти вирушив до Самарії, і на цьому вся ця історія губиться в пітьмі. Отже, ти, Джованні, як високий достойник церкви, звісно, не можеш не визнати законності й обов’язковості цих священних прикладів. Певна річ, я не слуга Божий і не пророк поготів, але тим гірше для тебе: якщо пророкам і слугам Божим з неба буквально наказано відомщати і карати того, хто чинить зло, навіть таке мізерне, як глузування язикатих дітей над лисою головою якогось буркотливого дідка, не знаю, чому це я, невиправний безбожник, маю соромитися in puncto помсти. Цілком ясно: йдеться лише про вибір відповідної кари. Ти, мерзотнику, звичайно, заслуговуєш на смерть четвертуванням, точніше кажучи, роздиранням на чотири шматки на хресті Андрія, за вбивство світлої пам’яті герцога Танкреда. Які тут можуть бути ще розмови, коли б не інші ганебні вчинки. Наприклад, ти намагався, та й досі намагаєшся, скинути свій злочин на мене, свідком чого я був кілька хвилин тому, перед тим, як ти впав і набив собі довбешку. Оскільки ж виконавцем кари буду я, зрозуміло, що найбільший наголос кладу на покарання безправності, якої зазнав я сам. Ну, а оскільки смерть четвертуванням хоча й болісна, але коротка, я вирішив, що дам тобі піти з цього світу найдовшою з усіх, тому й найлютішою смертю, до якої ти сам якось засудив жінку, що була до мене не байдужа, а саме — колесуванням.

Це були страшні слова, але юного кардинала вони, на диво, швидше заспокоїли, ніж засмутили, адже хоча вони й були жорстокі, але це все ж таки були лише слова, до того ж виголошені не в катівні чи в’язничній темниці, а в розкішній, оздобленій багатим різьбленням каюті судна, яке стояло на якорі, про що свідчило ритмічне і відчутне погойдування, а сам Джованні лежав не на соломі, що кишить скорпіонами й стоногами, а зручно простягся на широкій, добре набитій і обтягненій шкірою софі під м’яким східним покривалом; його кардинальська шапочка, яку, мабуть, нещодавно чистили, бо в деяких місцях він побачив вологі плями і смуги від щітки, що лежала неподалік від його ліжка на стільці. «Та ніколи, — промайнуло в його зубожненій голові, яка, однак, знову сповнювалась надією, — якщо когось справді й серйозно збираються вплести в колесо, то не чистять його шапочку; а все ж чому Петр не діє, а лиш лякає мене, точнісінько так, як лякав у Страмбі, коли я кінець кінцем потрапив до його рук? Боїться мого сану? Чи ж мій пурпур нарешті на щось придасться? Навряд — Петр не такий чоловік. А може, він обмежиться тільки словами, замість колесування, шануючи закони гостинності? Та це неможливо, бо я ж сам, хай йому чорт, порушив цей закон, коли запросив Петра у гості, а він звик віддячувати тим самим. А може, за ці два роки його злість минула? Це також сумнівно, бо тоді він не посилав би мені записки і не погрожував би колесуванням. А може, він щодо мене має інші, несподівані наміри?»

Оскільки після цих думок його відвага піднялася дріжджове тісто на печі, юний кардинал вирішив, що добре роздивиться навколо. Він скинув покривало і рвучко встав, але відразу ж, удавши, що переоцінив свої сили, заточився і важко сперся обома долонями об край Петрового столу. На Петра це не справило ніякого враження.

— Не зімни моєї карти, краще сядь на стілець, — сказав він. — Тільки не на свою шапочку.

Однак юний кардинал навстоячки виголосив таке:

— Я готовий прийняти будь–яке покарання, до якого ти засудиш мене по праву сильнішого, але прошу тебе про одне: зроби це зараз, накажи колесувати, коли ти наполягаєш на такій карі, і не розтягуй мою муку безжалісними словами, нестерпними для мого слуху, бо їх вимовляє людина, яку я любив і яку люблю й донині.

І лише тепер, відкинувши свою шапочку на софу, він сів. Петр розреготався.

— Гарно ж ти заскімлив, павіане. Але нічого у тебе не вийде, я не можу прислухатися до твого прохання, бо мушу подовжити твої муки й відіслати тебе неушкодженим назад у твою рідну Страмбу, позаяк ще не надійшов твій час, і колесо, у яке тебе вплетуть, можливо, існує лише in potentia [8] в стовбурі дерева, яке спокійно собі росте й шумить гіллям десь у лісі, й гадки не маючи, для якої страшної справи його використають.

8

Потенційно (латин.)

Юний кардинал

стримав у собі почуття полегкості й радості, зберігши на своєму вродливому обличчі ефеба вираз смутку, наче звістка, що його закатують не сьогодні, а колись у невизначеному майбутньому, незмірно засмутила його, але не зміг зупинити хвилю радісно–теплої крові, що підступила до обличчя, яке до цієї хвилі було жовто–зеленим.

— Тоді я зовсім не розумію, — тужно прошепотів він, —

не розумію, навіщо ти мене заманив сюди.

Петр Кукань із Кукані, себто граф ді Монте К’яра, без сумніву, перебуваючи у доброму гуморі, застромив пальці обох рук до пройм безрукавки з м’якої оленячої шкіри, оздобленої округлим комірцем з ненакрохмаленого мережива, яку він одягнув замість комбінезона. Під безрукавкою була шовкова сорочка з червоними й чорними візерунками й іспанськими рукавами.

— Заманив тебе сюди? Я? На острів Монте К’яра?

— Своїм листом, якого ти надіслав тітці Діані. Це правда, що у ньому безпосередньо про мене не згадано, але ж ти навмисне використав такий стиль, щоб викликати тітчину цікавість. А оскільки вона як шляхетна пані не могла ні сіло ні впало, без запрошення приїхати в гості до незнайомого чоловіка, отож ти на пальцях однієї руки міг вирахувати, що на це вона під будь–яким приводом спонукає мою скромну персону.

— Далебі, нічого такого я не вираховував, і, мабуть, тому, що для повсякденного рахунку ми користуємось лівою рукою, бо у правій ми тримаємо перо чи олівець, а мені на лівій руці відстрелив одного пальця найманий убивця, якого ти свого часу наслав на мене. Але це дрібниця, про яку не варто згадувати. Натомість видно, за той довгий час, що ми не бачилися, твій дух змужнів, дозрів і набув небувалої гостроти і проникливості, отже, ти навчився дивитися в корінь і читати між рядками. Але тепер ти вичитав між рядками те, чого там не було. Я не хотів заманювати тебе на свій острів, і знаєш чому? У мене досить довгі руки, щоб сягнути і вхопити тебе, коли надійде твоя година, де б ти не був на світі. Щоправда, я залюбки лякаю тебе і нагадую про свою помсту, але для того, щоб злякати твою заячу душу, вистачає набагато коротших і лапідарніших записок, ніж мій лист герцогині Діані. Мені йшлося зовсім про інше. Ви, прелати, так звикли брехати, що вам навіть не спадає на думку, що часом хтось каже правду, бо коли я пишу герцогині Діані, що маю гостей, які б радо послухали спів Прекрасної Олімпії, ти навіть припустити не можеш, що я справді маю гостей, які дійсно цікавляться Прекрасною Олімпією. І хоч як би ти дивувався, так воно є насправді. Записка герцогині Діани, якою вона відповіла на мій лист і повідомила, що Прекрасна Олімпія приїде у твоєму супроводі, вразила мене — не скажу, що дуже прикро, бо часом корисно для здоров’я згадати старі рахунки, — але все ж таки вразила.

Він спинив потік своїх слів, помітивши, що блакитні очі юного кардинала нажахано втупилися у його праву руку, на безіменному пальці якої сяяв величезний діамант.

— Так, ти маєш слушність, — сказав Петр, — це той самий перстень Чезаре Борджіа, який ми удвох знайшли на руці мертвого Йогана, лакея твого батька, і якого ти, либонь, через недоумкуватість подарував Прекрасній Олімпії, бо ти забув про те, що, коли двоє чинять однаково, це не зовсім те саме і що кардинал кардиналові не рівня, і те, що вийшло у кардинала Сціпіона Боргезе, не обов’язково вийде у тебе, і те, що Олімпія не зважилася прийняти з рук папиного небожа, вона без вагання прийме від кардинала другорядного, якого відсунули майже за межі італійського півострова; не вирячуй на мене очі, все це я вивідав від самої Прекрасної Олімпії. Так чи інакше, але, побачивши цей перстень на її руці, я сказав собі, що було б прикро, аби ця коштовність, яка і для мене була цінна як сувенір, раз і назавжди зникла з нашої історії, а потім я запропонував співачці, що викуплю його. Це було непросто, бо вона жінка жадібна, несентиментальна, терта життям, але врешті мені це вдалося. Цього разу їй винятково сприяли небеса; наша вусата красуня після цієї надзвичайно успішної трансакції забезпечила і себе, і свого чоловіка, і своїх дітей на багато–багато років.

Юний кардинал знову похилив голову і, зітхнувши, сказав:

— Сувенір, кажеш, пам’ятна річ. Для мене ця коштовність також сувенір, бо нагадує мені чудову пору нашої дружби. Я був заплішеним дурнем, коли, замість подяки небесам за честь бути твоїм приятелем, піддався нашіптуванню провінційних інтриганів і хитрунів, настроївши тебе проти себе. Бачу це тепер, коли вже запізно. А може, не зовсім пізно? Ти засипав мене погрозами й образами, та все ж таки прохопився переді мною, що цей перстень для тебе такий же сувенір, як і для мене; а ти можеш при погляді на нього забути про мене? Вибач мені, Петре, за всі образи, це тобі зробити просто, бо ти, як видно, багатий і сильний, в той час коли я, як ти зауважив, лише другорядний кардинал.

Він затнувся, бо Петр знову почав сміятися.

— Ти оперуєш дивовижними аргументами, Джованні. Чому я маю тобі вибачати? Тому що твої злочини не пішли тобі на користь? Тому що ти виставив себе на посміховисько, прийнявши церковний сан, який пасує тобі, мов корові сідло? У мене є дані, що ти не робиш нічого, щоб заслужити свій титул намісника Страмби. Чим же ти займаєшся? Може, бодай працюєш над собою, самовдосконалюєшся, боронишся від смерті?!

— Від смерті?! — здивувався юний кардинал.