Перстень Борджія
Шрифт:
— Ви всі, хто тут сидить, — вела далі герцогиня–вдова, вродлива, бездоганно струнка й підтягнута, ковзаючи поглядом по видовжених від тривоги обличчях, адже докір, що вони вдома тихенько перелічують свої грошенята, не віщував нічого доброго, — ви всі, хто тут сидить, у минулі роки брали участь у наших балах і бенкетах, у всіх інших громадських заходах, а зараз сидите тут як тіні й нічого не робите, щоб піднести рівень нашого громадського життя. Як це так, що ви не наважитесь на вчинок, який перехопив би дух у такого собі Маріо Паккйоне і який показав би й довів нашим володарям у сутанах, що давня
Страмба ще не загинула? Я знаю, доне Тімонель, що дядько цього Маріо Паккйоне вже два роки як зруйнував вас дешевими заморськими шкірами; це я вже чула стільки разів, що вивчила напам’ять, і не хочу слухати знову. І про вас знаю, пане банкір Тремацці, що ваш заклад на грані
На цьому, після того як Діана рішуче відкинула пропозицію, щоб до Страмби, коли вже пані герцогиня будь–що бажає, аби в її appartamento влаштовувалися концерти, запросити якусь іншу співачку, таку ж славну, але дешевшу, ніж La bella Олімпія, наприклад, досить відому Санві–теллі, незначна тілесна вада якої, кульгання, нітрохи не погіршила краси її голосу, але змусила її добряче знизити свої гонорари, — на цьому, як зазначено, й зупинилися. La bella Олімпія, яка саме випадково гастролювала неподалік у Пезаро, охоче прийняла запрошення герцогині — вдови Діани — й за два дні прибула у Страмбу до герцогського палацу на piazza Monumentale у своєму імпозантному подорожньому екіпажі, величезному й старомодному, але зручному і незнищенному на вигляд, зі спеціально вигнутим дахом, аби туди можна було поставити її арфу; знаменита співачка таким чином убезпечилась, бо багато вельмож, у яких вона мала давати концерти, хоч мали голосні прізвища, насправді були бідними, як церковні миші, не мали власних оркестрів, отже, Прекрасна Олімпія мусила собі і акомпанувати; крім арфи, на якій вона грає на вже згадуваному портреті майстра Маттео Росселлі, вона возила з собою ще й малий, так само напрочуд елегантний клавесин.
Успіх її єдиного концерту в салоні герцогині–вдови Діани був надзвичайним. Прекрасна Олімпія, акомпануючи собі, проспівала своїм срібним сопрано композиції Еміліо дель Кавальєре, його вчителя Якопо Пері, Вінченце Галілея, батька славного астронома, та інших видатних сучасних італійських композиторів, але найвищого тріумфу, коли навіть єдине око її слухачів не залишалося сухим, досягла зворушливим виконанням трагічної арії Аріадни з опери Монтеверді й завоювала серця, симпатії і викликала захоплення серед жінок і чоловіків. Оскільки ж її вимоги щодо гонорару виявилися нижчими від очікуваних, панове зовсім упали у ліричний настрій і почали демонструвати свої скромні аматорські здібності. Власник дубилень шкір дон Тімонель назвав Прекрасну Олімпію першим дивом світу, банкір Тремацці, який, очевидно, навіть не сподівався, що хтось уже міг сказати про неї подібне, порівняв Олімпію з сонцем, сяйво якого засліплює так, що на нього неможливо дивитися, хтось інший подякував долі, яка дала йому можливість жити одночасно з Олімпією, цією божественною Сиреною, ще інший вбачав у ній дияволицю, здатну розпалити й самого Юпітера. Молодий кардинал Джованні Гамбаріні, що був присутній на її концерті, подарував Олімпії те останнє, що залишилося у нього з багатства його предків, чудовий діамантовий перстень, дорогоцінний не лише як прикраса, але й як антикварна річ, бо на його внутрішній поверхні, що схована, коли перстень одягнений на палець, було вирізьблено ініціали його першого власника, самого Чезаре Борджіа. Юний кардинал був переконаний, що Прекрасна Олімпія згідно зі своєю гідною похвали репутацією відмовиться від персня і попросить його Еміненцію, себто Джованні, подарувати їй радше щось святе, наприклад, колючку з Христового тернового вінка чи нитку з його сорочки, за яку вояки у Біблії кидали жереб, але, на його превелике розчарування, вродлива співачка охоче прийняла подарунок і подякувала за нього ледь помітним, але граційним кніксеном.
Зранку після концерту, коли вродлива співачка ще, мабуть, пакувала свої речі й готувалася в дорогу до свого постійного місцеперебування в Рим, у обійми свого чоловіка Карло Тесті, який до кісток пропах гаванським, кубинським, віргінським і бразільським тютюном, — Карло Тесті не лише робив і продавав мундштуки з глини, з афродиту й сепіоліту, з польового клена й
Ставлення герцогині–вдови до юного кардинала Гамбаріні було, щоб довго не шукати відповідного виразу, мішаним. Герцогиня–вдова бачила в ньому єдину людину в Страмбі, рівну їй за родом, і це було для нього великим плюсом, так само вона не могла не бачити його ніжної юнацької вроди, і це для нього було ще одним великим плюсом, але водночас вона бачила в ньому й можливого вбивцю свого чоловіка, і це було для нього великим мінусом; бо Його святість, залежно від того, як це їй на руку, вину за смерть герцога Танкреда покладала то на Джованні Гамбаріні, то на Петра Куканя із Кукані. Тепер офіційним убивцею герцога Танкреда став Петр Кукань із Кукані, а Джованні Гамбаріні, призначений кардиналом, був чистим як немовля, але тінь підозри, що справжнім убивцею є все–таки він, висіла на ньому, і це дошкуляло герцогині.
Юний кардинал застав її у appartamento помолоділою, вродливішою.
— То що, яке ваше враження? — привітно запитала вона юного кардинала.
— Це було диво, — відповів той. — Але ще більшим дивом є, тітонько, що ви так тішитеся з успіху іншої жінки.
— Це був і мій успіх, і успіх Страмби, який уже починає приносити плоди, — сказала герцогиня, подаючи юному кардиналові напахченого міцними чоловічими парфумами листа, написаного вишуканим, із завитушками, письмом на справжньому пергаменті з ягнячої шкіри, на якому в ті часи писали свої звернення до народу самі королі.
— Ось мені про Прекрасну Олімпію пише сам граф з Монте К’яра.
Юний кардинал здивувався.
— Сам граф з Монте К’яра?
— Саме так, граф з Монте К’яра, — залюбки підтвердила герцогиня.
— Цей парвеню? — перепитав юний кардинал.
— Не знаю, чи він парвеню, — мовила герцогиня–вдова Діана. — Але я була б рада, аби він ним був, бо лише багатому вискочці може імпонувати наше старе шляхетство настільки, що він крізь пальці дивиться на нашу тимчасову бідність.
Як видно, успіх Прекрасної Олімпії влив у жили герцоги–ні–вдови стільки оптимізму, що вона змогла говорити про свої злидні як про щось минуще.
Якщо La bella Олімпія на той час була жінкою, якою захоплювалися на всьому італійському півострові, то граф з Монте К’яра був чоловіком, про якого в Італії говорили найбільше, що, зрештою, не є чимось надто особливим і вражаючим, як здається на перший погляд, адже доба титанів, таких, як Мікеланджело, чи божественний Леонар–до, або ж навіть той жахливий Савонарола, про яких недаремно говорили, — безповоротно минула, а говорити про щось треба. Але граф з Монте К’яра і так був людиною дуже привабливою й цікавою, адже він був таємничий і, кажуть, казково багатий. Щодо його таємничості: коли про Прекрасну Олімпію знали все, що було варте уваги, і кожний її крок тримався на обліку цікавою громадськістю, то про графа з Монте К’яра невідомо було, практично, нічого. Не було відоме навіть його справжнє ім’я, адже графом з Монте К’яра він став лише нещодавно, два роки тому, купивши скелястий острівець Монте К’яра в Адріатичному морі навпроти гирла річок Марекк’ї й Узо, між якими лежить містечко Ріміні. Ніхто не знав, звідки він узявся — чи то впав просто з неба, чи виринув з пекельних глибин; про нього лише казали, що він неймовірно щедрий і що для успіху своєї торгівлі, мовляв, розвозить найрізноманітніші товари по всьому світу аж до жовтого Хунці, тобто Китаю та Японії. Він вибудував на своєму острові таку величезну гавань, що порівняно з нею дві найбільші гавані світу, Венеція і Генуя, мають вигляд човнової станції; а на самому острові, кажуть, збудував замок, який перевершує своєю красою найвишуканіші будівлі Рима, з мідним дахом, з облицьованим білим мармуром фасадом і оздобленим шедеврами найвидатніших італійських скульпторів.
— Читайте, — сказала герцогиня. — Вголос. І юний кардинал почав читати:
— Найсвітліша пані герцогине! Не маючи й не заслуживши ані найменшого на це права, я все–таки зважуюся турбувати Вас, Мадам, своєю надокучливістю; адже коли б лише палке захоплення, яке відчуваю до Вас і я, давало людям достатню підставу, щоб сміти звертатися до Вас зі своїми проханнями, Ваше життя проминало б у безнастанних клопотах. Отож насмілюючися попросити Вас про одну люб’язність, я, звичайно, чиню навмання, як сповнена відчаю людина, наперед відкидаючи надію, що мені не відмовлять. Справа в тому, найсвітліша пані герцогине, що вчинки особистостей таких вельможних, як Ви…