Перстень Борджія

Нефф Владимир

Двоє м’язистих катів, майстер і його помічник, з оголеними аж по плечі руками, стояли непорушно, мов стовпи, біля пузатої залізної сковороди з розжареним вугіллям, у якому лежали кліщі різних розмірів. Просторе склепінчасте приміщення було вдосталь забезпечене тими жахливими, почорнілими від часу знаряддями, один погляд на які, кажуть, нагнав такого страху на Галілео Галілея, що той відразу ж відмовився від найважливішої частини свого вчення, геліоцентричної теорії. Зліва від входу стояв високий пюпітр з чорною книгою, у якій збирався писати веселий на вигляд старий пан у чорному вбранні. Розгорнені аркуші книги він притиснув людським черепом. По обидва боки пюпітра горіли

свічки.

— Пане де ля Прері! — мовила королева, коли Петр увійшов до катівні.

Пан де ля Прері відійшов від гурту елегантних дам і панів і кількома pas du courtisan, коротшими і швидшими, ніж робили придворні при імператорському дворі у Празі, обійшов крісло і став перед королевою.

— Ваша величність, маю честь запропонувати вам свої послуги, — уклонившись, сказав він.

— Пане де ля Прері, — повторила королева, — чи ви знаєте цього чоловіка?

І вказала лорнеткою на Петра.

Шевальє де ля Прері повернув голову до Петра, наче лише зараз, коли королева на нього вказала, помітив його.

— Так, я знаю його, ваша величність, — відповів він. — Кілька років тому я зустрічався з ним при герцогському дворі у Страмбі, де він виступав під іменем П’єра, по–італійському П’єтро Кукан да Кукан, і виконував обов’язки arbiter rhetoricae [38] .

За спиною королеви почулося веселе пожвавлення, усміхнулась і королева, меткий секретар аж за живіт хапався, сміявся навіть череп на чорній книзі. Лише обличчя обох катів зосталися незворушними і хлопець, що сидів біля королеви, зберіг свій насуплений і знуджений погляд.

38

Знавець риторики (латин.)

— Arbiter rhetoricae, — повторила королева. — Покійний герцог мав почуття гумору. Пан де Кюкан уміє так гарно говорити?

— Дозволю собі висловити думку, що пан де Кюкан може говорити феноменально, — сказав де ля Прері, — по–латинському як по–італійському, по–італійському як по–французькому, по–французькому як по–турецькому. Він, як ми його тут бачимо, є живим прикладом того, як корисно вивчати мови. Я сам був свідком того, що герцогиня Діана…

Королева перепинила його:

— Про це потім, після допиту. А тепер скажіть, чи не зустрічались ви з ним деінде, крім Страмби. Коротко, будь ласка, лише для запису в книзі.

— Після смерті герцога Танкреда, — провадив далі шевальє де ля Прері, — наші шляхи розійшлися, і знову я зустрів його лише цього літа, у Стамбулі, коли султан урочисто вводив його на посаду, що звалася Знанням Його Величності.

Елегантне панство знову легенько засміялося. Хлопець, що сидів поруч із королевою–регенткою, судячи з усього, її син, коронований король Франції Людовік XIII, зовні виглядав, як і досі, але Петрові все–таки здалося, наче його очі, втуплені в порожнечу, почали прокидатися. «Еге, — подумав Петр, — цього Помазаного реймською олійкою Христового намісника Франції і Канади слід було б якось приголомшити, цю надію Європи і світу добре було б здивувати. От лише як?»

Цього, звичайно, Петр Кукань не знав. Проте ця думка, зважаючи на те, що він саме стояв зі зв’язаними руками посеред катівні, своєю сміливістю робила йому честь.

Тим часом шевальє де ля Прері вів далі:

— Зміст промови, яку виголосив П’єр Кюкан де Кюкан з цієї нагоди, досить відомий вашій величності, бо тоді я мав велику честь ознайомити з нею вашу величність докладним письмовим звітом. Лише для повноти запису зауважу,

що пан де Кюкан, пардон, його світлість Знання Його Величності, проголосив у цій промові відновлення програми завоювання Османською імперією християнської Європи. Це, загалом, мабуть, усе, ваше величність.

— Дякую, пане де ля Прері, — сказала королева–регентка, і коли помічник ката взявся за міхи, щоб знову роздмухати розпечене вугілля в залізній сковороді до належної температури, шевальє де ля Прері відійшов за крісло королеви своїми швиденькими pas du courtisan. — Чи у вас є якісь зауваження, пане де Кюкан? Ви погоджуєтеся зі свідченням пана де ля Прері?

— Погоджуюсь, — відповів Петр. — За винятком того, що пан де ля Прері забув згадати про особисту аудієнцію, яку я йому надавав.

Уявлення, що нещасний в’язень, для якого кат саме розжарював кліщі, надавав панові де ля Прері особисту аудієнцію, вельми розважило елегантне панство, яке стежило за допитом, отож катівню знову сповнив стриманий сміх товариства. На це гнівно озвався юний король, тепер уже зовсім не знуджений, а навпаки, червонолиций хлопець.

— З чого ви смієтеся? Адже цей пан зовсім не смішний, навпаки, це справжній мужчина, такий як має бути!

— Не лізьте у справи, яких не розумієте, cip, — сказала королева–регентка різким свистячим тоном. — Ще раз озветесь, і я відішлю вас за двері. І попросите його Еміненцію дати вам по задкові на три удари більше. — Вона повернула свою лорнетку до Петра. — То що, пане де Кюкан? Ви сказали про якусь аудієнцію, що ви буцімто надавали панові де ля Прері. Про що йшлося на цій аудієнції?

— На аудієнції, — відповів Петр, — я пояснив панові де ля Прері, що справжній сенс і мета моєї спроби відродити турецьку військову велич полягає в тому, щоб помирити християнські народи, які ворогують між собою. Такою є моя політика, якій я дав поштовх, ставши першим радником його величності турецького султана. А оскільки зараз панує мир, а не війна, я не розумію, чому мене, чесного громадянина й високого сановника Османської імперії ув’язнили на землі Франції і чому за мою політичну активність мене допитують у катівні, проти чого я рішуче протестую.

— Ви мандрували по землях Франції як чесний громадянин і високий сановник Османської імперії? — запитала королева–pere нтка.

— Зовсім ні, мадам, — відповів Петр. — Я подорожував по Франції інкогніто.

— Так, так, інкогніто, — сказала королева–регентка, трішечки мовби засмучена, похитуючи головою, прикритою вдовиним очіпком. — І в цьому ваше лихо, пане де Кюкан. Офіційний візит одного з найвищих сановників Османської імперії ми прийняли б із усіма належними почестями; але як ми можемо вітати з почестями підозрілого чужинця, який тиняється по нашій країні переодягнений то моряком, то жебрущим ченцем, то бідним шляхтичем, що навіть слуги не має? Ми не повинні знати, хто ви такий, пане, і не повинні вірити оманливій пам’яті пана де ля Прері, якому здається, що він упізнає в вас того високого турецького сановника. Пане де ля Прері…

Шевальє де ля Прері знову підійшов своїми pas du courtisan.

— Маю честь бути до послуг вашої величності, — сказав він, глибоко вклоняючись.

— Чи ви цілком певні, що той високий турецький сановник, про якого ви казали, і цей молодий чоловік одна і та ж особа?

Шевальє де ля Прері усміхнувся.

— Що таке певність, ваша величність? Ми певні, що є Бог. Певні, що колись умремо. І все. Для нас, людських істот, яким властиво помилятись, більше нема нічого певного. Тому я можу стверджувати, що цей молодий чоловік схожий на того турецького сановника, хоча йому дечого бракує.