Перунові стріли
Шрифт:
Малий прокинувся від гострого почуття небезпеки. Ясний місяць усе добре і без вогню багаття освітлював. Дядько Півень стоїть, наставлена вперед і вгору блискуча рогатина. А над возом височить кінська голова і над нею вершник. Вершник свого списа тримає вгору клюгом. І на шишаку шолома, і на спині іскриться блакитне сяйво місяця. Малий викотився з-під лахів і наштовхнувся на Реп’яха, що напружився і нюхтив, чим пахне від незнайомого нічного гостя.
Малий обережно, наче ласочка, проповз під возами, щоб подивитись - а чи немає там іще інших
Ні, тільки цей один.
Особливо увагу малого привернув кінь вершника. Весь у піні, у мокрих смугах. Піна спадала на землю шматами з вудил, з грудей, з паху. Круп і стегна були мокрі, наче дощем вимиті. Дядько і вершник певно вже давно перемовлялись. Зрештою, вони дійшли згоди, і Півень сказав.
– Злізь із коня і відійди далі від возів. І списа подай. Я тобі його зразу поверну.
Вершник невдоволено хекнув, але списа обернув і подав дядькові ратищем.
Вершник скочив на землю, але так захитався, що ледь встояв на розкарячених ногах.
Зросту був високого, при стегні погойдувався важкий меч, як він відступав від свого запіненого коня.
Дядько ж потяг один віз за дишло і створилась якраз така щілина, щоб через неї коня провести. Дядько покликав.
– Веди, Півнику, коня сюди. І швидше!
І зразу ж з-за воза з’явились Півник і Реп’ях. Малий прихопив коня за мокру вуздечку, а кінь не пручався, а покірно пішов за малим межи вози.
А дядько Півень тим часом уже розпутував і сідлав свою кобилку.
– Що ти мені підсунув?!!
– Обурився вояк, коли малий підвів йому осідлану кобилку.
– Вона найсильніша і найвитриваліша серед усіх коней! Якби не була така потворна, то боярин би лишив її собі. Не пожалкуєш! Ще згадаєш мене добрим словом. А сідло твоє на неї зараз не час підганяти. Сам кажеш - нагальна справа…
– Та я тебе!
– Засичав вершник, підбиваючи кобилку просто до воза.
Та не дарма дядько Півень прославився, що в чотирнадцять років від роду запоров рогатиною ведмедицю при двох ведмежатах.
Він підбив спис вершника знизу і вбік, а потім пригнув збоку і вниз.
Може, і погнув би вояк, зрештою решт, дядька Півня, але хлопець висмикнув із сагайдака стрілу і, мов дарду, метнув, у вершника.
Стріла вдарила вояка у підборіддя.
На мить вояк ослабив руку і дядько щосили вдарив по ратищу рогатиною. І лезом-наконечником розколов його, ратище, повздовж.
Та й дядько його не зміг би дістати рогатиною, бо вояк вміло здав кобилу назад.
– Ну, холопе! Ти мене ще згадаєш!
– Я не холоп! Я боржник! Якщо я віддам борг боярину, тоді й ти віддаси мені борг. А зараз пріч звідсіля! Бо підніму холопів!
Та боярських людей не довелось будити. Вони всі попрокидались. Будий і Талець нап’яли луки, інші похапались за рогатища та сокири.
Вершник розвернув кобилу і мовчки помчав у темряву.
І услід йому, ніби отямившись і вибачаючись за затримку, прокричав Червень, та так чисто й голосно, як ніколи раніше.
Вони удвох із малим, Півень і небіж, довго порпалися біля коня. Витирали, розминали м’язи, знов витирали, геть стомились, поки хоч трохи обходили коня.
До світанку їм лишалось спати не більше години, і все ж, уже засинаючи в дядька під важким плащем, малий спитав:
– Хто він?
– Якщо не бреше, то княжий гонець. Прийде час, взнаємо, чи не здурив він нас. Та хоч і здурив - який кінь, сам бачиш, та й сідло коштовне… А ти в нас заговорений… Не дарма прабаба всі заговори над тобою проказувала. Бо ти був такий кволий, як народився. Тому ото, що ти заговорений, ти й поцілив його в щелепу…
ДЕНЬ
По лазоревому небосхилу вітерець гнав крутобокі білі хмари. І на збитий широкий шлях хмари кидали м’яку тінь, а вітерець злегка охолоджував розпашілі обличчя.
Старий Талець сказав.
– Ось і прямий шлях до Києва. Просто до Києва.
Чужий кінь ішов сумирно на поводі, лише намагався відбитись хвостом від роїв мушви, що зависала хмарами над шляхом.
А назустріч робітникам посувались перехожі з кошиками, коробами та міхами на плечах, плуганилися убогі коли зі смердами, часом вихором пролітали вершники в чистому одязі при блискучій зброї.
І от горби тут біля Києва перетворились на справжні гори і на них де-де височіли могутні престарезні дуби. Коли гори розступалися, в долинах виднілися блакитні дзеркальця ставків та озерець.
І доріжок, стежок, стежин, наїжджених колій з усіх боків тепер сходилося до головного шляху.
А людей! Людей скрізь і усюди було повно!
З одного озерця ось тягло кілька чоловік сітку - то княжі холопи старались для княжого столу.
Оно купками бідні, обідрані жінки та діти тягли із лісу в’язанки хмизу.
На широкій зеленій леваді цілий косяк червоної масті кобил з лошатами. А сторожувало їх кілька верхових пастухів при повнім вояцькім обладунку. Та ще й здоровенні, більші за вовка собаки були при пастухах.
– Княжі матки при пастухах!
– пояснив бувалий Талець.
– У нього таких косяків з молодняком навіть і ніхто не знає скільки. При біді й холопів зможе на коней посадовити, не те, що свою дружину…
Їх наздогнали і випередили три вози і так від них пахло медом, що не треба було гадати. Та на запитання Тальця, чи не цього року вже мед взяли, холоп посміявся.
– Та ні! Зарано! А це віск веземо - бо люди заборгували того року і тепер треба розплачуватись.
І ось вони виїхали на високу глинисту гору, і перед ними відкрились безмежні виднокруги. А там попереду, ген-ген у прозорій далині на блакитних горах, на горбах зміїлися білі пасма - стіни-заборола граду з гостроверхими вежами, наче воїни на чатах. А над стінами-заборолами зводились різні високі будівлі всередині міста-града.