Перунові стріли

Логвин Юрiй Григорович

Коли до них підступив попин.

Довговолосий, чорнобородий і дуже смаглявий попин ніс на руках здоровенну стерлядину.

Він розпитав родичів про їхні турботи.

Дядько Півень і небіж поспішили за ним. Дядько Півень у поклоні низько схилився і попрохав,

–  Отче! Давай я тобі рибу понесу.

–  Я сам, сам, - відтрутив його попин.
– А що в коробі?

–  Віск на свічки. Мед у глеках. І горностаєві та кун’ї шкурки. Це на церкву, бо в мене ні срібла, ні злата немає.

–  А чого просиш?

–  Щоб мене слухали холопи на будові

храму, щоб коні були здорові, щоб городник був до мене ласкавий, щоб я боярину борг віддав, щоб Лях і Німець не втекли, щоб у мене був добрий кінь, і щоб мене князь на службу взяв…

Чорновидий попин уважно й наче співчуваючи, як ото дорослі, поблажливо слухав дитячі забаганки.

–  Багатослів’я марне. Треба просити, щоб Богородиця вибачила тобі твої гріхи і допомогла тобі і захистила тебе по всі дні. Молитись треба щиро, з вірою і без сумніву, з повною покорою. Молитись треба завжди і за натхненням Святого Духа. Амінь!

Дядько витяг глек меду з короба і простягнув попинові.

–  Дякую, сину мій! Я солодкого не вживаю. Неси все в храм і віддай отцеві Симеону. І щиро помолись, і тобі пощастить. Ідіть!

І піп перехрестив і підштовхнув на шлях, що вів до величного, могутнього храму.

Малий ступив до храму, високо звівши вгору очі і намагаючись роздивитись візерунки над вікнами неймовірної величини.

Але так сталось, чи корч з ним причинився, чи від хвилювання, що його нога на гладенькому камені спіткнулась, перечепилась, але він ледь-ледь не впав, І тоді глянув униз. І побачив - обабіч чистої, метеної, мощеної брилами світлого каменю дороги сиділи й стояли страшні потвори. Люди без рук, люди без ніг, люди без очей, люди без вух, люди з обтятими носами, люди з виразками на покалічених кінцівках. Горбаті, сопливі, клишорукі, криві. Усі виставляли навмисне, на огляд своє каліцтво наче дорогу прикрасу.

Вони протягли до хідника свої увічні руки, хворими смаженими вустами благали, молили, вимагали подаяння.

–  Дядьку, хто вони?!
– скрикнув Півник, вчепившись у дядькову руку.

–  Хіба не бачиш? Старці.
– байдуже відказав дядько Півень,

–  А ти коли їх бачив?

–  Бачу вперше, а чув багато.

–  А я про це в своєму житті ніколи не чув, а бачу вперше!
– ледь не кричав Півник, з острахом придивляючись до чужого горя і вбогості.
– А чого вони такі?! Чого вони тут сидять?! Хіба немає кому їх доглядати?! А де їхні родичі?!
– не заспокоювався Півник.

–  Тихо!
– дядько Півень шарпонув за руку так, що ледь короб не злетів.
– Мовчи! Ми перед храмом.

І почав хреститись. Півник за ним.

Дядько Півень спитав у служки при дверях, кому можна замовити молитву, і той відіслав їх у бічний прохід.

Вони йшли межи стовпів кольорових каменів. Небаченим ніколи ще розмаїттям виблискували мозаїчні візерунки.

Попин, що звався Симеон, був широкоплечий міцний чоловік з довгим і м’яким, як у дівчини волоссям, привітно зустрів Півня.

–  Добре чиниш, сину мій, що прийшов до нашого храму. Особливо радісно, що ти з древлянських

пущ. А там у вас ще пребагато поганства та волховання. Добре, що тебе Господь сподобив, Всі твої побажання виповняться. Надійся! Молись! І наберись терпіння.

Малий і рота не розорив, але питання, як і перед тим, його мучили. А голоси гугняві, хрипкі, благання про милостиню забивали ангельський спів на хорах. Співали Давидові псалми.

Он і калугер у срібних ризах.

Він дивився і не бачив срібного гаптування на заморських оксамитах, що прикривали боярські та княжі тіла.

І ще його мучило - а чому цих страшних калічних людей пустили під двері найкрасивішого храму?

Півник примостився під стіну поруч дядька. Дядько ревно молився, а хлопчик все поривався назовні, до убогих.

Храм наповнився людьми вщерть. І все то були не прості, сірі, а все бояри, князі, гридні, дружинники.

На хори піднялась і вся родина великого князя.

Та малого хлопця це зараз не дуже цікавило, хоча він все запам’ятовував, сам того не усвідомлюючи.

І коли всередині, в храмі співали псалми, і вгорі, на хорах, і внизу, малий потиху відступаючи, рачкуючи полишив храм.

Підступив до убогих.

Хто з них молився, гугнявлячи ті самі псалми, що співали в храмі. Хто куняв, хто жував, перекочував беззубими яснами якусь поживу. Хто подалі від хідника, ті колупалися в лахах, нужі шукали.

Хлопчик підійшов до найближчого безногого чоловіка із засохлою, виламаною лівицею.

–  Чого з тобою отаке сталося?
– спитав по довгій мовчанці хлопчик, бо було несила стояти над людиною і мовчати.

–  Бог покарав, - похмуро відповів чоловік, струшуючи могутніми плечима.
– В бою на Льті з печенігами. Відступився Бог від мене за мої гріхи і віддав під удари поган. Посікли мене шаблями, погнули стрілами.

Далі запитав у сусіда з обрізаним носом і з одним оком:

–  А з тобою що, чоловіче, сталося?

–  Бог покарав,

–  Хіба може Бог обрізати вуха і носа, і око виколоти?!
– не вгавав малий.

–  Дурню ти! Бог мене видав у руки грекам! Вони мене полонили і скалічили…

–  І тебе Бог покарав?
– спитав горбатого клишорукого сусіда.

Той підняв гостре підборіддя межи кривими плечима. І з гордістю повідомив.

–  Мене не покарав. Він покарав моїх батьків. А мене Бог відзначив благодаттю. Бо хто мучається при житті, той по смерті потрапляє в царство небесне.

–  А тебе за що Бог покарав?
– підступив Півник до чорнобородого широкоплечого красеня, що виклав на коліна безпалі культі рук.

Чорнобривий посміхнувся.

–  Звідкіль я знаю? Арканом мені печеніги руки скрутили. Вночі я втік. Та руки попухли, потім загнили пальці. Тепер от!
– Він підніс до Півникового лиця культі. Солодкий сморід шпигонув хлопчикові в ніздрі.

Хлопчик ішов уздовж хідника і все питав, питав. А йому відповідали: «Бог покарав… Печеніги полонили… Бог покарав… Боярин мордував… Ляхи полонили… Бог покарав… Греки осліпили… Пошесть напала…»