Перунові стріли
Шрифт:
Хіба що трохи випадало їм подрімати після обіду, поки годували та перепрягали коней.
Отут зводились рожеві мури майбутнього найбільшого собору, а навколо них кипіла напружена праця багатьох сотень людей.
Таке ж полчище людей, що товклись біля мурів на підмостинах, підвозило все потрібне для будови. Це були і дошки для опалубок, і найрівніші, найкращі стовбури дубові, вистояні не один рік.
Вози дзвінкої рожевої, жовтої та червоної цегли-плинфи, що скоріше нагадувала короткі товсті дошки, дике каміння, брили пісковику і темно-вишневого шиферу.
Звозили на подвір’я і перепалені брили вапняку, трощили їх молотами і скидали у воду в довгі глибокі ями. шипіла, кипіла, вирувала біла вода, і над ямами клубочилась молочно-біла пара.
Ще привозили вози перепаленої битої цегли - її додавали до розчину вапна.
Не вся плинфа була привізна. На північ від мурів майбутнього храму коні і люди місили глину для цегли. Холопи носили вироблену глину цеглярам, а ті вже заправляли глину в дерев’яні форми, вирівнювали дощечками-правилками, посипали білим висіяним піском. І швидким, відпрацьованим порухом перекидали форму на вирівняну землю. Таке справжнє цегляне поле розляглося за будовою. Цегла на землі підсихала, тверділа, і вже затверділу її закладали в гончарну піч. За печами були гончарні майстерні та склодувні. Там робили посуд і глечики-голосники, щоб потім замурувати їх у стіни, і щоб вони посилювали людський голос. І надсилали його у найпотаємніші закапелки будови.
Склодуви варили кольорове скло, виготовляли скло із золотом для майбутніх мозаїк, і просто непрозору кольорову пасту - смальту. Ще казали, що там склодуви робили посуд і прикраси скляні - перстеньки та обручки.
Отож, городник поставив дядька Півня і ще двох холопів возити пісок до склодувної майстерні.
Талець сидів з повередженою ногою і готував їжу. Тому хлопець мав змогу і до міста піти, і роздивлятись на все, що там діялось, скільки душа бажає.
Дядько брав його з собою. Пісок копали під горою за Боричевим Током. Там же, під горою, просівали зразу через решето білий, як сніг, пісок.
Кожного разу, вони проїздили повз мідних коней на Бабинім Торжку. Злетіли вони над старовинним торжищем. А які візерунки виведені навколо вікон Ольжиного палацу! І смарагд та золото на сходинках Володимирового.
У такі походи Півник часом і Ходу з собою на повідці тягав.
На подвір’ї Софійської будови, на західному краю стояв великий тризрубний будинок. Там списували книги і малювали ікони.
Отож, дядько з малим привезли пісок для склодувів.
На подвір’я Софії зразу ж за ними приїхали вершники і кілька піших погоничів придибало. Всі одягнені по-степовому.
Погоничі затягли на подвір’я будови в’ючних кошлатих верблюдів.
Як потім Півник довідався, вони привезли земляну червону фарбу з далекого степового Лівобережжя.
Від споглядання горбатих кошлатих велетнів Півнику дихання збило.
Малого найбільше вразили горби. Сідай між них, і сідла не треба! Шия вигнута, як у лебедя. Але ж товстенна і міцна!
Такому, як Півник, можна й у вигині шиї примоститись.
Він стояв і роздивлявся на степових дивних, химерних велетнів, аж рота розкривши.
Ну, й руку з повідцем послабив. І не звернув уваги, так захопився, що повідець висмикнувся із пальців.
І поспішив нестримний Хода вперед та вперед, бо його рожевий п’ятачок вловив чудовий кислий, такий смачний запах вівсяних висівок, намазаних на телячу шкіру. Бо кушніри готували дорогоцінний матеріал - харатею-пергамен для списування книжок.
Реп’ях, відтоді, як Півник придбав Ходу, повсякчас був поруч при поросяті. Хоч його і вивчив для полювання дядько Півень, та все ж він був із породи пастуших собак. Тепер йому було кого доглядати і берегти. Реп’ях застережливо гавконув і кинувся за Ходою. А неслухняний Хода побіг по вогкій плинфі. І добре сліди ратицями карбував по глині, за ним пес пострибав - теж сліди ставив.
Хлопчик, не тямлячи себе від жаху, мов уві сні, теж побіг по плинфі.
Знав, що чинить страшну шкоду, а про те - не міг спинитись. Стрибав і стрибав по плинфі. Гонитва тривала недовго, але Хода, Реп’ях і хлопчик позначили чимало цеглин.
Дядько Півень стояв перед митрополичим чоловіком і покірно опустив голову.
Йому протягував служка того чоловіка церковного дощечку з надряпаними по воскові знаками. Скільки плинф зіпсували слідами Хода, скільки Реп’ях, а скільки необачний небіж, і скільки плинф розваляла весела компанія. Усе було списано - до єдиного сліду.
– У тебе є гроші сплатити збитки?
– Немає. Я боярський боржник.
– Тоді, крім княжого уроку, ти ще відробиш два тижні!
– Спасибі за ласку.
– Дядько низько, низько вклонився митрополичому чоловікові, і його служці. Набагато нижче, ніж треба їм кланятись.
А малий знав, що дядько так низько кланяється, щоб не було видно, як у нього побіліли стиснуті губи. І щоб цей посіпака, наглядач чортів, не примітив, як шаленою люттю наливається погляд Півня…
Дядько лише двічі оперіщив батогом небожа. Крізь стулені зуби процідив:
– Бігом додому! Та не трапляй мені на очі, поки не відійду… Прости мою гнівливість, Боже!
– І він тричі широко перехрестився.
Малий тікав від будови храму, немов за ним гналися чи вовки, чи болотні духи. А повідець Ходи стискав із такою напругою, що нігті збіліли. Шкіра на плечах і спині, руках палала, мов обварена окропом.
В істобці малий допоміг Тальцю куховарити, помив посуд, наносив воду… І тільки тоді, коли побачив, що із Золотих воріт виїздять їхні коні, схопив торбу та й побіг на Оболонь. Туди мали вигнати коней Будий ще й четверо їхніх холопів.
Звичайно, Ходу він потяг за собою, і Реп’ях з ними подався.
Вечір западав швидко, і в тернинах на схилах пробували голоси солов’ї. Вже підходив кінець їхніх співів, все менше й менше чулося співаків у синіх густих сутінках.
Малий прив’язав до куща порося і поліз до теплої, майже гарячої води. Він печерував. Все брав: і рибу, і раків, що траплялися і самі йшли в руки. Отож, коли пастухи пригнали коней, мав цілу купу риби і раків. Холопи зраділи, як малий приніс свою рибу, і посадовили до свого гурту. Дядька з них ніхто не жалів, що йому додалося роботи. І малого не лаяли. Тільки один митрополичий чоловік у всіх викликав злостивість. Тільки шукає, де б здерти шеляги й вивірки. Хіба не однаково, чи буде там поросячий знак, чи собачий, чи п’яти людські? Все одно плинфа піде у мур, заллють її вапном - і хто її бачитиме? Коник теж так думав. Але він особисто вирішив, що таку покару наклав наглядач тому, що ця плинфа була призначена для храму. І дійсно, плинфа зі слідами Півникових п’ят і ратиць Ходиних потрапили в мури Софіївського собору. А плинфи із слідами Реп’яха відвезли до Золотих воріт і поклали в мур на другому поверсі над брамою, де незабаром мала підвестися надбрамна церква.