Перунові стріли
Шрифт:
Хлопчик припадав до землі, часом повз навкарачках, і все до груші-дички, до прив’язаних коней.
Йому вдалося з першого поруху відв’язати вуздечку однієї кобили. І навкарачках поліз, поліз, тягнучи за собою повід.
Він затяг її за кущі.
Помацав путові суглоби - не боркана.
Тоді зразу ж вхопився за закрутку, щоб звільнити їй дихання. Спочатку ніяк не піддавалася закрутка - так була линва перекручена. Та все ж, з рештою-решт, пішла, і морда звільнилась.
І кобила, задерши вишкірену пащу,
Хлопчик, мов вивірка, скочив на кобилу і вдарив її п’ятами.
Поруч виросла тінь з піднятим лискучим мечем. Меч свиснув тої миті, коли кобила робила перший стрибок.
Клинок свиснув і торкнув по вінку і по шиї кобилі.
Кобила, збрикуючи, здиблюючись, геть очманіло понесла малого вгору до белебеня перед Золотими воротами.
Малий вчепився руками, і зубами прихопив густу гриву.
З рани прискала кров і бризкала малому на лице, на праву руку і ногу.
Він припав, приліпився до кобили, молив усіх богів і духів не скидати його з обісілої кобили.
І тому він не бачив, як на просаді між кущами з’явилось двоє. Один вже зготувався - розкручує над головою обушок.
Вони не боялися наляканої кобили. Але вони не бачили, що вона зранена в шию.
Один свиснув зненацька.
Кобила ніби затрималась.
І-тої ж миті другий опустив гирьку обушка на голову хлопцеві.
Та цієї чарівної ночі удача була з Півником. Гранчаста гирька розсікла вінок і понеслась далі вниз, розриваючи сорочку на малому і зриваючи з хлоп’ячої спини довгу смугу шкіри.
Від болю малий заверещав наче спійманий заєць. Кобила підпала на передні і щосили підкинулась задніми. І закрутила, понесла бог зна куди - через чагарі, через бур’яни, по схилах, по дорозі. Та все з вибриком, з гоготінням.
Малий нічого не тямив, в голові гули джмелі, а з рота накочувалась солона кров - то він гривою порізав собі губи.
Головне не впасти. Куди б не занесла його обісіла кобила, вона віднесе його подалі від татів-душогубців!
Кобила не підвела. Попетлявши та покрутивши схилами й белебенями, вона принесла Півника до істобки.
І впала біля конов’язі.
Саме тоді - як роз’юшений до краю дядько Півень схопив Тальця і закручував на шиї аркан, хотів завісити на стовпі конов’язі.
А інші холопи всі були п’яні.
Хто де попадав, там і лежав. Від них смерділо перегаром хмільним, і ніхто з них геть нічого не тямив. Власне, вони спали п’яним небуттям і ніякими зусиллями їх не можна було розбудити.
Ось валявся Будий і чиясь служниця.
Багаття було чимале, і хоч воно вже й тахло, проте все добре освітлювало навколо.
Півень кинув Тальця, і той завалився на землю снопом.
Схопив скривавленого хлопчика.
– Ти живий?…
Малий витер з лиця кров і закліпав повіками, щоб хоч щось нормально бачити.
– Зовсім живий! Це кінська кров… Вони там у кленовім гаю… Їх троє… Один з мечем…
– Можеш на коні сидіти?!
– І можу сидіти, і можу й ускач гнати!
– Зніми сорочку! Вдягни свитку! Шапку!
Сам кинувся до стріхи і вихопив з-під стріхи рогатину. А з істобки виніс лук, стріли та сокиру.
Скочив охляп на Строкату. Міцна кобила - та дуже примітна. Її не наважились звести.
Під’їхав до Будого і осатаніло оперіщив його. І чиїйсь служниці перепало.
Будий важко застогнав і відкрив очі.
– Скотина, пес! Кобилу доглянь! Чи не бачиш - конає бідолашна? І Тальця печи вогнем, водою одливай, поки не отямиться.
Реп’ях ще де взявся, крутився під ногами. Чогось скиглив чи брехав жалісливо.
– У!
– замахнувся нагаєм на здоровенного собаку. Собака впав, перекинувся на спину і задер лапи. Малий теж скочив охляп і вони вдвох поскакали через пагорби і белебень до кленового гаю.
Настав переддень.
Клубочився теплий туман над купальськими водами. Тахли, покривались попелом яскраві багаття. Попід берегами в очеретах попритискалися заблудлі купальські вінки.
Деякі навіть з обгорілими свічками. Чаділи на пагорбах рештки вогнищ.
Де-де серед заростей пробігали крадькома людські постаті.
Дядько спльовував і хрестився.
– У, сім’я поганське! Сосуди гріховні! Через вас ці йолопи повпивалися! Все, все через хміль, блуд і поганство! О, Боже! Дай в мої руки хоч одного татя!!! Молю тебе!!!
Біля кленового гаю було добре видно на пом’ятих травах бризки почорнілої крові.
Дядько дав повід Строкатої, а сам спішився і обдивлявся все ретельно, навіть обнюхував, мов мисливський пес.
Залізши на Строкату, довго сидів мовчки.
Сидів, голову похнюпив.
Цмокнув, рушив, направив Строкату до річки. Підняв стріли й лука високо, коли кобила зайшла у воду. Дядько не знав цього місця - думав - коні попливуть. Та виявилось, що тут було місце потаємного броду. Вони тому швидко перейшли на протилежний берег. І дядько Півень показав, що він не тільки був ловцем відчайдушним, а міг слід і по людині гнати, і по звірові.
Вони доїхали до того місця, де таті розійшлися двома стежками.
Ліворуч з трьома кіньми, праворуч - один вершник. Дядько уважно роздивився мокрі ганчірки з кінських копит. Їх тут, за непотребом, викинули. Він їх віддав Півникові.
Вивчав сліди, щось мимрив під носа:
– Це Соловая. Вона його скине. Вона ненавидить вершників… А він і не найкращий вершник… Бач, ось як ідуть сліди… Він погано нею управляє. Скине!… - пророкував і радів із свого пророцтва Півень.
Вони ще проїхали по заболоченій лісистій долині з версту і почули з-за густих очеретів кінське слабе іржання.