Перунові стріли
Шрифт:
Межи шуворами Соловая кобила загрузла задніми ногами, а передні закинула на купину. Силувалась, пружилась, намагалась, аж стогнала, витягти задні ноги із трясовини.
Дядько спішився і спробував дістатись до кобили. Та зразу ж заколивалась, заворушилась зелена тонка покрівля трясовини. Захлюпала руда смердюча вода крізь віконце в зеленім покривалі.
Дядько бачив, що трясовина не відпустить свою жертву, свою здобич.
Він вибрав найгострішу стрілу і наклав на тятиву. Напнув тугого
Відв’язав від пояса аркан. Одним кінцем обв’язав Строкату по грудях, а аркан, тобто петлю, спромігся накинути на шию Соловій.
Здав Строкату назад, і вона потягла линву.
І витягла Солову з трясовини, водночас ледь її не задушивши. Ще б мить, і Солова вдавилася би в аркані. Та дядько Півень не пожалів аркану - розтяв гострим клюгом рогатини. Кобила ледь підвелася.
Тремтіла всім єством.
З неї стікала руда болотна жижа.
Але дядькові було байдуже.
Він обіймав її за шию, огладжував по щоках. Ледь що не цілував.
Вони поїхали далі по слідах межи верболозами. За тим, що був з трьома кіньми.
На зручній, непримітній галявинці дядько закляв і вирішив вертати назад.
– Тут їх хтось чекав. Ще один. От дивись - сліди.
Потім вони заїхали в ручай. І невідомо куди пішли - вниз по течії чи вгору? Он там на пісочку на тім боці слідів немає… А там іще озера…
Вони повернули, і на зворотньому шляху забрали Соловую.
Вона нікуди не йшла. І траву не скубла, а стояла, понуривши голову.
Нараз дядько спинився і схопив Півника за плече.
Півник закуняв, сидячи охляп на кобилі. Хоч як не пекла рана на спині, а проте спати хотілось смертельно, ніякий біль не розвіював сон.
– Ти їх запам’ятав?!
– Ні… Тільки здається, той,… що з обушком… схожий на тих, що тоді… верблюдів привели…
– Печеніг?!
– Хто зна… Мені так здалось…
– А де ти, де ти був? Від півночі де ти шалався?
Малий ворушив спухлими порізаними губами, але ні слова не відповідав…
Що там говорити - саме він відповідав за зведених коней. Раз не було при істобці дядька, значить, він повинен був за всім доглядати. Зведені коні були ціною дядькової свободи. Хоч боярин про це ще не знав, але згідно угоди-ряду від цієї купальської ночі дядько Півень ставав холопом боярина Судомировича. Ставав ще одним рабом із його нечисленної челяді.
Та всі ці думки коливалися в стомленій, сонній голові хлопця наче густа болотна жижа. Йому хо-ті-ло-ся спа-ти.
Дядько поторсав небожа за плече. Застогнав малий, але очей не мав сили розкліпити.
– Скажи мені, коли ти пішов з істобки, там нікого з чужих не було?
– Нікого…, - відповів хлопчик, облизуючи запечені вуста. Він і не думав сказати, що бачив, як
– А та, що з Будим обіймалася, коли вона прийшла? Коли? Ти бачив?
Хлопець щось мимрив недоладне і обм’як, мов куль.
Щоб малий не впав під копита, Півень взяв його до себе на Строкату.
Так вони й притюпали на трьох конях до істобки.
Дядька мучила страшна спрага. Просто палило всього. Тому він почав шукати, чого б напитись. Води ніде не було, а різанку з водою хтось, певно по пиятиці, перекинув.
Побачив у закутку під полом глечик зеленої поливи. У великім глечику наче ще лишилось меду.
Одним духом дядько допив глечик.
Дивився на глечик і ніяк не міг зрозуміти, чи це глечик боярський, чи ні.
Хотів спитати малого, але той міцно спав.
У голові в дядька після гонитви, після всього, що трапилося, гуло і дзвеніло.
Він пошукав очима Будого. Немає Будого. І ще когось немає… Ага, тієї дівки, що спала, обнявши Будого! Ну, прийде Будий…
Сон незборним тягарем почав натискати на повіки юнакові, і він так-сяк пройшовши по хаті, дістався до полу і впав на голі дошки.
Коли після полудня Півень збудився від важкого мороку, він вже знав - у мед підсипано зілля.
І став від того дня Півень тихий, сонний. Майже не говорив.
Похнюплений. Все собі під ноги заглядає. З людьми не хотів розмовляти.
Одного разу, коли нікого поруч не було, хлопчик почав просити, благати, щоб піти до ворожки хорошої, щоб вона відворожила, зняла з нього порчу.
Дядько поволі-поволі обкрутився на всі боки, з-під-лоба позирнув туди-сюди і посміхнувся до небожа, хитро і впевнено.
– Малий! Ти не бійся! Боярин не одержить нового раба.
– А тоді вони мене схоплять! Я пропаду!
– Ти хіба мені син? Якщо раптом я втечу, ти тікай на Поділ до човнярів. Вони тебе після жнив довезуть до Вручого, а там на ярмарку бувають люди з нашого краю. От ти з ними й дістанешся додому.
– А коли тікатимеш?
– Е! Дурне питаєш! Коли добудусь свого, те лише Бог відає!
– Ти про кобил кажеш?
Дядько махнув рукою і зразу ж зробився похмурий і сонний…
Холопи зітхнули з полегшенням. І спочатку обережно, а потім відверто почали справляти ледаря. Бувало, що дехто зовсім на роботу не виходив. Вони колупалися з возами, немов їх лагодили, чи вдавали, що лікують коней, чи свої болячки, бо, мовляв, таті на коней і на людей порчу і слабість наслали.
Городник з прикрістю спостерігав за Півнем. Вирішив дати якусь іншу роботу Півневі, щоб він якось оклигав.