Перунові стріли
Шрифт:
– Вугілля забагато в цьому вареві.
– А тебе ніхто не примушує їсти вугіль!
– гостро зауважив дядько Півень, кліпаючи запаленими червоними повіками.
– Замочуй ячмінь на кашу. Грибів не жалій. Вранці сходи до городника. Його ключниця тобі дасть закваску на хліб. Завтра божий день - неділя. Праці не буде. Тільки коней поженете на Либідь випасати. Городник сказав, що нам дозволили випасати на лівому березі Либеді. А Лях і Німець підуть до городника на подвір’я і сидітимуть у нього в колодках…
Всі застигли, просто отетеріли.
Першим підняв голос
– Півню! Ти… ти що вигадуєш? У боярина вони в колодках не сиділи!
– У боярина добрі ловчі пси і воїни є, вірні холопи є. Пущі древлянські, болота чужого не приховають. А в мене пес та малий хлопчик. От і вся моя челядь. Як підуть бранці і сховаються в земляків та знайомих. Бо вони собі зажили приятелів за окаянного Святополка. І тоді мені всі дні з вами з рабського корита сьорбати і боярську руку лизати?! Не тому я вірно служу боярину, щоб завжди гнутись, а тому, що я боржник йому. Відроблю йому борг і тоді всі ви хоч в ірій летіть, як крила маєте. І пальцем не рушу, вуста не отверзну! Ви мене зрозуміли?!
– гостро спитав у Ляха і Німця.
Ті закивали. Німець покірно, показуючи всім видом, що розуміє обставини і жорстокий наказ. А Лях хоч і кивав, та не стримався.
– Ти єсть жорстокий кат!
– Не гніви мене, Ляше! Не з охоти давлю тебе. То моїми руками боярин тебе держить!…
Малий прокинувся, бо відчув, що дядько Півень дивиться на нього. Він розкліпив повіки - дійсно, в розчинених дверях стояв дядько і пронизливо дивився на хлопчика.
Поки Будий варив кашу, дядько і небіж викупались у теплих, не скаламучених струменях Либеді. Роса пекла холодом ноги, а над плесом слався туман.
З кущів вербових, з тернових заростей на пагорбах солов’їна пісня била, тьохкала, аж в голові наморочилось.
Десь із заростей болотних прорізався ніжний голос очеретянки, і здалеку неслось настирливе теркотіння деркачика.
Дядько Півень утер тіло і лице довгим рушником, потім обтер тремтячого небожа.
– Спат-ти х-х-хочеться!
– цокотів зубами хлопчик.
А дядько мовчки натягував свіжу, вишивану червоним сорочку.
Із комірчини, з-під рибальських снастей дядько витяг свої припаси - два глеки меду, голову воску і ще щось в м’якому липовому кошелі. Малий здогадався, що то хутро. Сам дядько не їв і малому не дозволив, а тільки воду пив, поки всі снідали. Потім він кивнув Ляхові й Німцеві, і вони вийшли з-за столу.
Залога при брамі здивовано вибаньчилась на дядька, що йшов позаду двох чужинців з рогатиною і сокирою за поясом, а за ним плуганився сонний хлопчик з великим берестяним коробом за плечима.
Лишивши полонених і зброю в городника, дядько і небіж крокували неквапно хідниками Верхнього Міста. Вулиці були рівні та вузькі, мощені дубовими колодами. Вздовж вулиць тяглися паркани соснові й березові, дубові та кленові.
Проте не на всіх подвір’ях чулось життя, не над усіма мовницями та істобками вились дими. Раз по раз розписані, оздоблені і різьбою, і фарбою будівлі мали закриті дошками віконниці, а перед ворітьми на стежці пробивався пухнастий спориш.
–
– Не пошесть, а лядський король Болеслав, як тікав із окаянним Святополком із Києва, забрав собі полон не смердів простих, а ти-ся-чу київських бо-яр! Тепер вони далеко в полоні сидять!
– А де ж їх тут тисяча назбиралася?
– малий аж спинився і рота розкрив.
– Ну? Чого спинився? Ми до заутрені йдемо - там їх і побачиш.
Вони поминули велику площу, огороджену гострим паколлям. З-за гострих паколів визирали рожево-сірі та рожево-білі мури, виведені на людський зріст.
Дядько притишив кроки і не стримався.
– Оце сюди ми возили вчора вапняк! Його тепер гасять у ямах… Бачиш, як би білий дим клубочився? Ото, знай, там у ямах вапно гаситься. Як вапно ще не вигасилось і туди в яму щось живе кинути, то вапно його з’їсть, розчинить і сліду не лишиться.
– І від кісток нічого?!
– І від кісток!
– Ствердив дядько…
Вони вийшли до брами Володимирового Міста якось несподівано. Звернули в завулок ліворуч і зразу перед брамою мурованою з каменю і цегли-плинфи, затинькованою і побіленою якоюсь аж наче рожевою крейдою. Та й розписаною дивними визерунками різного зілля понад самими стулками воріт.
Пройшли по дзвінких плахах підйомного моста і стали перед вартою.
Воротарі, при зброї і в лускатім броньовім обладунку спитали:
– Хто такі? Куди йдете?
– Я Півень, на ім’я Павло, із земель Вруцьких…
– Древляни?
– Ага. А це мій небіж, Півник. Ідемо на заутреню до собору Пресвятої Богоматері. А в коробі жертва попинам. На мене чарівниця закляття вчинила. Хочу в Богородиці захисту просити…
– А що, сильна чародійка?
– спитав другий вартовий, певно, добріший, ніж перший.
– Молода і має багато сили чародійської, - відказав дядько, хитаючи розпачливо головою.
– Мені б таку чародійку, щоб одну дівку приворожити. Чуєш, Степане, а пропусти цього смерда, нехай іде.
Перший, не говорячи нічого, показав рукою: «Ідіть».
А як вступили вони до Володимирового Міста, так здалось малому, що потрапили вони у ту казку, яку розповідав прапрапрадід, прабабин дядько, як вони ходили походом на Царгород проти греків.
У Володимировім Місті були не тільки високі кам’яні палаци, вибілені та розписані дивним узороччям, а були й такі кам’яні палаци, прикрашені наче самоцвітами, що переливались, іскрились, наче веселка на стіну впала.
І церков було на кожному розі.
А як вони вийшли на широкий майдан, де збирались купці з дорогим крамом, то побачив Півник чотирьох мідних коней, позеленілих від часу. І стояли вони на пагорбі над торжищем, наче живі. Такі вони були правдиві, що не здавалось, що вони зараз підуть, а здавалось, що вони вже йдуть, тільки цокоту не чути. Малий від захвату заплескав у долоні.
– Ти-х-хо!
– Засичав дядько, шарпаючи його за рукав. Вже вони підступали до воріт, що в третій оборонній стіні міста, за якою була Київська гора з усіма князівськими палацами та церквою Богородиці.