Перверзія
Шрифт:
Моя водо!
— Моттом для моїх посильних шукань, — тим часом розтікався мисію Дежавю, — послужили відразу два вислови, кожен із яких належить особі, безперечно, Світового Виміру. Не знаю, випадково чи ні, але Обидва вийшли з однієї й тієї ж нації, і я не винен, що ця нація так багато нашкодила Іншим, щоправда, й чимало для Них зробивши. Обидва вислови стосуються предмета моїх багатолітніх Досліджень — Алегорії. Перший із Них належить Ґьоте, який у своїх «Максимах і рефлексіях» за номером 742 і 743 виголошує таке: «Алегорія перетворює явище на поняття і поняття на образ, але так, що поняття завжди окреслюється і повністю охоплюється цим образом, виділяється ним і виявляється через нього. Символ перетворює явище на ідею і ідею на образ, але так, що ідея, затримана в образі, назавжди лишається безмежно дійовою та недосяжною, і, навіть будучи висловленою всіма мовами, вона все ж залишається невисловлюваною». Наступна Цитата більш різка й відверта у Своїй, дозволю собі дати Оцінку, запеклій Антиалегорійності. Вона походить зі славнозвісної й, на жаль, Часто Цитованої Проповіді Лютера «De captivitate babylonica ecclesiae praeludium» [27]
27
«Про передумову вавилонського полонення церкви» (латин.).
Ґьоте — у Формі дефінітивній, себто делікатній, закидає Алегорії певну обмеженість і, що так мовлю, Школярську Яловість її. Лютер — у Формі полемічній, себто образливій, закидає Алегорії цілковиту її Порожнечу й Нікчемність. Я наважуся нині захистити Честь Алегорії, хоч не Мені судилось Історією бути в цій Великій Битві Найблискучішим Вояком.
Не далі як Учора, блукаючи Венецією Музейною, я не раз і не два зупинявся перед якнайпромовистішими Свідченнями на Честь Алегорії. Маю тут на увазі Нетлінність, яка зійшла на мене з полотен і фресок, скульптур і статуй: «Справедливість, що вручає Шпагу і Терези дожеві Пріулі» Тінторетто-батька і «Нептун, що приносить Дари Венеції» Тінторетто-сина, «Дож Ґрімані на колінах перед символом Вірності» Тіціяна і «Алегорія Віри» чи «Венеція на Троні в оточенні Справедливості і Миру» Веронезе, нарешті «Дож Чігонья перед Христом в оточенні Віри, Миру і Справедливості» Пальми Молодшого. Я міг би продовжувати Цей Ряд. Бо саме тут, у цьому Місті-Палаці, Алегорія досягла свого Найвищого Права. І де, як не у Венеції, смію я, звичайний танцівник, Дитя Балету, стати на Захист її від зазіхань східного сусіда?..
Останню риторичну фігуру було зустрінуто сміхом і оплесками. Дежавю розкланявся навсібіч і перейшов до Головної Частини, однак тут почало щось нестерпно шкварчати у моїх слухавках і я, на щастя, перестав його розуміти.
За вікнами рідшав туман. Із клаптів його поволі виривалися, набуваючи все більше зримої твердої речевості, дзвіниця Сан Марко, крилатий лев, аркади Палацу Дожів. Безліч люду висипало на П'яцетту, купувало квіти, поштівки, вино, дивилося в наш бік, загравало, спокушало і спокушалося. Але я міг про це тільки здогадуватись. Як і про те, що серед них обов'язково мусить штовхатися вона, туристка в чорних окулярах і светрі нижче колін, з розмовниками, схемами, диктофоном, сильними ногами, газетами під пахвою, Ева з Польщі. Бо ми колись домовилися, що будемо разом у Венеції. Вже другий день вона шукає мене по всіх готелях і нічліжках. Учора я кілька разів бачив її мигцем. Однак не став кликати. З відомих причин. Такий вже я є.
Казаллегра дрімав, узявши велику сиву голову в руки. Скориставшися з цього, Лючія й Кончіта відверто фліртували з якимось красунчиком навпроти, дуже схожим на Фреді Крюґера. Альборак із беретом, заламаним удвоє і простромленим під погон, нахраписте писав щось своє на чистих бланках фундації, час від часу розгнівано струшуючи головою і пфиркаючи. Джон Пол, закривши очі й відкопиливши губу, слухав Боба Марлі. Лайза Шейла в чомусь дуже палко (але пошепки) переконувала свого сусіда зліва, італійського міністра суспільної опіки, налягаючи йому на вухо так, що той мусив енергійно мотати головою вгору-вниз, в усьому з нею погоджуючись, грета гарбо попивала дрібними ковточками оранжаду, а Карузо малював у блокноті якусь товсту жінку. Даппертутто ж то зникав, то з'являвся, кудись телефонував із сусіднього приміщення, зустрічав при дверях тих, що запізнилися, повертався то з філіжанкою кави, то зі склянкою води, то зі сендвічем, то з батончиком «Спікере», то з карамелькою, то з вафелькою, то з кремовою трубочкою, то з марципаном, але завжди з сигаретою. І хто ж тоді слухав сердешного Дежавю? Хто?
— Краса, Ніжність і Білість, — тим часом продовжував той, коли я знову приклався до слухавок, — будучи Сутностями, суть Єдності: усе Прекрасне, або Ніжне, або Біле мусить бути взаємно пов'язаним, адже має Одну й Ту ж Підставу для свого Буття, Одне і Те ж Значення для, скажімо, Бога. Ці Особливості і є Тим, Що ці Речі собою являють, Саме Ядро їхнього Буття. Такими ж може бачити їх і наше Мислення — щоразу, коли Воно звертається до Мудрості Дикуна, Дитини, Поета і Містика, для Яких Природні Властивості Речей полягають саме в Цих Загальних Особливостях. Але такий Взаємозв'язок лише тоді набуває Дійсного Значення та Повноти Містичного Сенсу, коли у З'єднувальній Ланці, тобто в Даній Особливості, захована Сутність Обидвох Термінів символічного Зіставлення; іншими словами, коли Червоність і Білість вважаються не просто Познаками фізичного Розрізнення за квантитативним принципом, але розглядаються як Реалії, як Факти Дійсності. Через Наявність однакових Прикмет: Краса, Ніжність, Чистота, Кривава Червоність руж ті самі, що і в Мучеників чи Цнотливиць. Як відбувається це Уподібнення? Постісторичний Розум відразу вбачає Тут Символічний сенс: Цнотливиці і Мученики Сяють красою В оточенні Своїх переслідувачів. Червоні та Білі Ружі цвітуть в Оточенні шпичаків. Символічне Уподібнення на Підставі спільності відмінних прикмет має СеНС лИше Тоді, Коли ці ПрикМЕти є дЛя ДаниХ РеЧей чимосЬ суТТєвим, Коли ВЛаСТиВоСТі, що нИмИ вОлОдІЮть як СИМВОЛ, так і СИМВОЛІЗОВАНЕ, роЗГЛЯДаюТЬСя В ЯКОСТІ ЇХ ДІЙСНОЇ
Робилося надто багато великих літер. До того ж, я зрозумів, що синхронний переклад пущено задом наперед — можливо, навмисне, а може, й через недогляд Даппертутто. Дежавю говорив розмірено, підкреслюючи кожне виділення, плавно жестикулюючи. Його чорна плащ-накидка розвівалася від кожного завершеного у своїй Продуманості поруху.
Минулої ночі приходив В. Я не сподівався, що це станеться відразу. В. підтвердив: завтра починається. Зберуться до Венеції лише на три дні. Міністри як міністри — з усієї Європи. Усе зберігається в таємниці, але преса дещо рознюхала. І наші, звичайно. В. сказав, що вони є скрізь. Понеділок і вівторок. У понеділок нас запросять на вечірню виставу до театру. Там я переконаюся, чи Н. приїхав. Його місце в одній з лож першого ярусу. Моє місце в одному з вищих ярусів. Мені слід запастися біноклем. Я нагадав про свій зір. В. відповів, що це його не обходить. Це мої проблеми, сказав В. У вівторок їх повезуть кількома човнами на Лідо. Я зрозумів: оптичний приціл і т. ін. В. був дуже неспокійний. Озирався на двері, тричі перепитував, чи номер не прослуховується. Я хотів би, щоб він прослуховувався. Я почастував В. горілкою. Ми заїли пляшку великим волохатим помаранчем. В. сказав мені, що в театрі — це між іншим — я мушу остерігатися. Там будуть ловці — один-Два, не більше, але будуть обов'язково. Я розкоркував нову пляшку в надії витягнути з В. дещо більше. В. від горілки відмовився. В. сказав, що йому час. Було близько третьої. В. одягнув на себе маску Кінокефала. Через вікно лазнички викинув у двір мотузяну драбину. По ній спустився на землю. Розчинився в тумані.
Туман відкривав дедалі більші шматки берегової Венеції. У розчищених сонцем повітряних територіях і полях щораз ясніше проглядалися південний фасад палацу, стіна Бібліотеки Марчіяни та Дзекки, три щогли з прапорами, навіть вежа з годинником і виступ Льоджетти, навіть Міст Зітхань — трохи у глибині, праворуч від палацу. Однак в усьому цьому краєвиді не було місця для Ади. Їй узагалі ніде не було місця. Я не бачив її в небі, на площі, у водах я теж її не бачив. Вона не: купувала мімози, спостерігала за голубами, пливла в моторівці, у гондолі, їла піццу, позувала для вуличних портретистів, фліртувала з карабінерами, входила до церкви, з неї ж виходила, робила зачіску в перукаря. Навіть на панелі вона не: стояла. І це гризло мене найбільше.
— Проте Витікання однієї Речі з Іншої, — казав Дежавю, знову навівши деякий лад у збунтованих було великих літерах, — ми розглядаємо лише у світлі наївного принципу Безпосереднього Розмноження або Розгалуження і тільки через це Посередництво логічної індукції прикладаємо також до Речей Духовного Порядку. Їх ми охоче сприймаємо як генеалогічне Членування або як Розгалуження Дерева — Того Самого, до Шелесту Листя Якого ми прислухаємось от уже кілька десятків тисяч років. Гармонійний Зв'язок незмінно поєднує всі Терени Думки. Те, що відбувається у Старому Тестаменті, знаменує й попереджує Те, що відбувається в Новому; відображеннями Їх наповнена і Світова Історія. Кожен Акт і кожна Найдрібніша Дія може й мусить мати своє Вище Тлумачення, виступаючи символом, Знаком, Алегорією. Коли священик, приймаючи Причастя, уподібнюється Гробові Господньому, адже Гостія є Христос, то і Я, споживаючи на Сніданок Молоко з Пластівцями, теж до Чогось чи до Когось уподібнююсь, наприклад, до Зевса, якщо Молоко козяче. Адже завжди можна віднайти бодай Одну властивість для Уподібнення:
Все знаменує собою Все і навіть Ніщо. Я часто згадую певну забаву Дитячих Літ, коли ми з товаришами вигадували найнесподіваніші Алегоричні Пари, доводячи себе до Цілковитої Знемоги їхньою, на перший погляд, Безглуздістю. Так, ми любили казати, що Вовк — це Відвертість, Заєць — Доброта, Сова — Брехливість, Лисиця — Витривалість, Черепаха — Розчуленість, Ведмідь — Радість, а Сокіл — Милосердя. І тепер я хочу спитати, мої найдорожчі, хіба в Цих Зіставленнях менше Сенсу, аніж у традиційних: Вовк — це Прудконогість, Заєць — Зизоокість, Сова — Невсипущість, Лисиця — Вертихвісткість, Черепаха — Захищеність, Ведмідь — Сластолюбність, а Сокіл — Понадхмарність? Аж ніяк ні. Відмінність лише у тому, що до Других ми звикли, а до Перших ще не встигли. Це, однак, не означає, що Другі мають Сенс, а Перші цілком безглузді. Саме тому й мають Сенс, що безглузді, пожартував би з цього приводу Тертулліян, цей Майстер Парадоксів!..
Авдиторія потроху оживала. З бічного приміщення було запроваджено квартет музикантів, одягнутих Чотирма Порами Року, Чотирма Сторонами Світу, Чотирма Тетрархами і Чотирма Морями Італії (Іонічним, Адріятичним, Лігурійським та Тирренським) водночас. Робилося все зрозуміліше: зараз почнеться балет, себто короткий танцювальний номер з Алегоричними фігурами, обіцяний Дежавю на закінчення свого виступу. Даппертутто нетерпляче пахкав димом, позираючи на годинника, щоб дати старт.
— Символічне Зіставлення зостається далеко не достатнім Засобом для виялення Постійних Взаємозв'язків! — заквапився, підсумовуючи Вичавлене з Мозку, доповідач. — Ми ж усвідомлюємо це, споглядаючи Танець у Затінку: «Тепер бачимо, як у дзеркалі, неясно», — писав з цього приводу апостол Павло до Коринтян. Розуміючи, що перед зором постає Загадка, ми тим не менше трактуємо її й так і овак, намагаючись роздивитися у Дзеркалі відображення, пояснюючи Одні Видіння за допомогою Інших і розташовуючи Дзеркала Одне навпроти Іншого. Увесь Світ постає перед нами в Образах Персоніфікованих: це Пора Відквіту й Перезрілості. Мислення зробилося надто залежним від Утілення в Образах; візуальний бік, такий важливий для доби пізнього Середньовіччя, зробився нині Всемогутнім (кіно, телебачення, відео). Усе Видиме й Невидиме (себто Мислиме) перетворене у Пластичне та Зображуване. Постісторичне сприйняття Світу досягло стану повного Спокою — це ніби Зала, виповнена Місячним Сяйвом, усередині Якої Думка змогла нарешті поринути в Сон.