Писар Східних Воріт Притулку
Шрифт:
Одного дня, майже у сутінках, коли падав невеселий дощ, до Притулку постукав новий прибулець. Він не змок, бо у пустелі дощ падав раз на сто літ, та й то не зовсім звичайний: часом кривавий, часом солоний, чи упереміш із жабами та п’явками. Лі вважав, що такі дощі - ознака того, що в іншому світі трапилося щось дуже лихе.
Антон згадав про ті дощі, побачивши прибульця. То був молодий хлопець у порваній, закривавленій одежі, очі якого сяяли радістю.
– От ми й прийшли, Настуню, - сказав він.
– Здрастуйте, добродію!
– Їх двоє, - розповідав наступного ранку Антон.
– Але її я не бачив. Вона - невидима. У нас ще не було невидимих прибульців. І вона мовчить.
– Боюся, вона незабаром його покине, - відповів
– Я би хотів її побачити. Той хлопець виглядає щасливим…
– Сюди не приходять щасливі. Ти мусив би про це пам’ятати. Є таємниці, які не збагнеш без досвіду.
– Я міг би його мати, - зауважив Антон, - якби покинув Притулок. Але це неможливо.
– Он як.
– Не смійся, Лі, мені здається, що, коли я піду, Притулок зміниться. Йому бракуватиме мене. А я й сам не хочу звідси йти. Боюся, що не знайшов би дороги назад…
– Скільки причин обтяжують твої ноги! Але серце легше. Чому б йому не помандрувати задля досвіду, без якого уява слабне?
– Багато речей мені зовсім незрозумілі…
– У давнину казали: щоб оцінити рай, треба спочатку пізнати пекло.
– Рай і пекло - це з казок, навіщо вони мені?
– Не дратуйся, Антоне! Тлумачення слів не дадуть тобі уявлення про реальність. Слово - це образ речі, який залежить від освітлення, вітру, часу, стану душі. Люди, що приходять сюди, прагнуть спочинку і самотності, але не тієї, яка вигнала їх з людського натовпу, а іншої, яку вони собі обирають, їхні слова нічого не вартували, їхні прагнення не здійснилися. Вони взяли з собою лише те, що їм належало: бідне змучене тіло й душу. І їм нема що тобі віддати.
Коли ти станеш таким самим убогим, то зрозумієш їх. Гадаєш, у тому світі їм не дивилися привітно у вічі, не зливали воду на руки, не пригощали яблуками? Це не допоможе тобі увійти до їхнього серця. Тільки проживши тут багато років, вони віднаходять те, що їм потрібно найбільше, - вітчизну. А ти ж не питатимеш у немовляти, хто воно і звідки? Уяви собі, що прибульці - це ті ж немовлята…
«А як же бути зі мною?» - хотів спитати Антон, але погляд Лі став відсутнім і втомленим,
У цьому житті без смерті важко уявити, що колись Східні Ворота відчинятиме хтось інший, а колишній Писар, позбавлений незримої опіки, переживатиме злети й падіння. Невдоволення він почував уже зараз, хоч начебто й не мав на те поважної причини, хіба що йшлося до зими, і незабаром ворони, впереміш із жовтим листям, літатимуть над оголеним садом.
Щодо нового прибульця, то ніхто не переконував його, що він прийшов сам, а не з таємничою Настунею. Стара Марфа сама відвела його до Старого. Вона вирішила втримати хлопця коло себе, як улюблену останню дитину. Не годилося його, отакого напівпритомного, пускати блукати навмання Притулком, тривожити серця мешканців. А якби хлопець не захотів лишитися, вона б покинула Старого, пішла служити прибульцеві, як мати слугує синові.
Так похмуру сутінь осени скрашує недоречно яскравий проблиск сонця.
Тепер, коли похолодніло. Джон Сміт відкрив для себе нечувану розкіш живого вогню. Він розпалював невеличке багаття на горі, яке не привертало нічиєї уваги, й годинами підтримував у ньому життя. Часом уявляв себе маленьким хлопчиком, але не тим, яким був колись сам: побитим, змерзлим, зашмарканим, а таким, яким мають бути хлопчики, котрі вірять, що їх чекають захопливі пригоди і щасливе повернення додому. Той хлопчик і зморений життям чоловік ніколи не існували одночасно, і, певно, не хотіли б знатись. Їх відділяв не час, а щось значно щільніше. У тому світі, ще до Притулку і знання про нього, Джон Сміт сам себе знищував. Ніщо так не руйнує людину, як страх чи заздрість. Коли ці фурії зникли, настала порожнеча, яку Джон Сміт заповнював обтесаним тисячу років тому камінням або просто дикими каменями, гірким димом опалого листя і тонкого хмизу, віддаючись цим заняттям неквапливо, бо перед ним простягалася долина вічності. Для неї він справді був маленьким хлопчиком, до якого ставляться терпляче і не чекають від нього рішучих вчинків. А коли він уперше зустрів у будиночку Старого нового прибульця, то побачив у ньому юнака, який ніколи не стане дорослим, бо не носитиме зброї і не вбиватиме нею. Він сам належить до тих, кого вбивають, і на мить серце його діткнулося до того хлопця, що був у тому світі протилежністю Джона Сміта. Не без гіркоти відзначив, що вони тепер рівні: розбійник з битого шляху і безнадійно закоханий поет. Бо вони вже майже перестали ними бути.
– Ти знаєш, Антоне, - сказав Лі, коли вони якось пили чай у кімнаті при Бібліотеці, - чи ти знаєш, що історії життя безкінечно повторюються?
– Так.
– А чому?
– і сам же відповів: - Бо світ старий, а люди не змінюються. Тільки в одні часи вони дуже жорстокі, а в інші - не дуже. Це залежить від того, чого вони бояться…
– Як це бояться? Чому?
– А тієї сили, що не є ні доброю, ні злою, лише справедливою. Хто порушує гармонію світу, диктує власні закони, той чинить неправедно. Хтось більше, хтось менше, але всі під цим тягарем. Така суть страху. Чому щиглик завжди веселий, щасливий, коли здоровий, а в нас, хоч ми й у Притулку, залишається крапля гіркоти? Квітка - досконала, жук - досконалий, а людина - ні.
– Коли ти сказав, що історії повторюються, то мав на увазі Джона Сміта чи того нового, Ізидора?
– Вибач, я почав здалеку. Ми знаємо обоє, що наша Бібліотека ніби й невелика, однак містить у собі все, що потрібно знати людині й що може її розважити. Щоправда, книжки - примхливі істоти. Іноді ховаються від тебе, а, буває, самі йдуть до рук.
Може, з мене невдатний Бібліотекар, але це тому, що я не вмію комусь служити, віддавати себе повністю.
– Мені здається, що ти чудовий Бібліотекар. Ти завжди вгадуєш, яку книжку я хочу прочитати.
– Ну, коли так, то я дам тобі ось цю книжку, і ти сам вгадаєш, про кого вона. Кожна історія відрізняється від дійсності, але не настільки, щоб не можна було її впізнати.
І, повернувшись до своєї хатини, Антон запалив добру нову свічку з воску цього літа, розв’язав мотузочки, без яких книжечка розсипалась, і прочитав на першій сторінці:
Повість про невдячних дітей
Овва, здивувався він, тут не про одного, а про кількох. Він упіймав краплину воску, що ледь не впала на сторінку, і взявся до читання. Звісно, Лі знав краще, що пропонувати для читання, але цього разу, мабуть, хотів подратувати приятеля. Антон був розчарований текстом, а ще більше автором, який судив «невдячних дітей» надто вже безжально, по-людському, вдаючи при цьому, ніби вершить незалежний, вищий суд.
«Тільки уявіть собі, - писав невідомий автор, - скільки життів було розтоптано, скільки життів було понівечено, і задля чого? Задля хтивості, задля вільнодумства, усупереч рішенню богів! Хто йде проти власної долі, той спалює довкола себе міста, нищить пасовиська. Навіть води стають гіркими, і в них дохне риба! Ми побачили наслідки гріха й розплати за нього - і якщо серце не здригнеться, то хай його сточать черви!»
Була вже глупа ніч, коли Антон ліг спати, стривожений і наляканий. Він так перейнявся цією історією, що сам не знав, на чиєму він боці. Ніби обпився якогось дурману. Проте знав напевно: цю історію можна було б написати інакше, і вона викликала б лише світлий смуток. Антон, перевертаючись з боку на бік, придумував інші слова, переписував у думці кожну літеру, не для того, щоб уранці записати, а просто, щоб позбутися гіркоти на серці. Коли він, геть виснажений, заснув, то до нього прийшов сон, що вже не раз відвідував його: ніби хтось дзвонить, а він ніяк не дійде до Воріт. Ніяк не може знайти одяг, взуття. Врешті босоніж біжить до Воріт. Та за ними вже нікого нема, лише віддаляється висока біла постать. Щось підказує йому, що це його мати, але він не може ні крикнути, ні побігти…