Писар Східних Воріт Притулку
Шрифт:
– Був.
Від коливання полум’я тіні ожили. Ізидор задивився у німому відчаї на мигтіння іскор, ніби сподівався побачити там місто своїх марень, місто, яке дає можливість загубитись у ньому. З фонтанами, в яких купаються голуби, маленькими кав’яреньками, ятками букіністів, вуличними пісеньками, тією співучою мовою, що ллється з горла, як пташиний щебет… Де все чуже, а тому - безтурботне.
– Я теж міг там бути… - зітхнув Ізидор.
«Свобода? Ні, - думав Старий.
– Ще один Вавилон. Таких міст багато. Вони з’являються на перехрестях торгових шляхів, або просто з чиєїсь примхи, і тішать око, як перезрілий плід, що гниє зсередини. Але там справді
– Так, я там був, але давно. То був не той Париж.
– О ні! Париж завжди саме той!
– заламав руки хлопець.
– Ми так хотіли туди потрапити, що не могли розчаруватись…
– Ти завжди можеш туди потрапити, дитино моя…
– Із Настунею? Я не посмів би ступити до Парижа без неї. Але де вона? Ви її не бачили? Допоможіть знайти мою Настуню! Циганка мені сказала… Я ще був тоді в шпиталі: не пам’ятаю, що зі мною сталося. Циганка сказала: «Є одне місце. Зветься воно - Притулок. Там ти знайдеш те, що стратив. Я покажу тобі дорогу. Але мусиш мені дорого заплатити». Я віддав їй золотий хрестик. Розумієте, циганці - хрестик, родинну коштовність? Дивно, правда? Але, якби вона захотіла мою душу, я віддав би і душу. Хоч мій батько, дід і прадід були священиками. Мені тепер нема місця на рідній землі. Я віддав хрестик циганці. Париж - краще.
– Ті, хто судив тебе, - за мурами. Вранці їхні тіні зникнуть. Ніхто не потурбує тебе…
– Я вам вірю, - сказав Ізидор.
– Я такий неспокійний, бо сьогодні повний місяць. Малим я міг вилізти через вікно уві сні, а якось мене знайшли аж далеко у лісі…
Він відкинувся на спинку крісла і, засинаючи, пробурмотів:
– Пам’ятаю вогонь, дуже великий…
Коли Ізидор міцно заснув, Старий вкрив його коцом, докинув решту дров у вогонь і всівся у своє крісло. Тоді сказав, не звертаючись ні до кого, лиш до себе:
– Цей - злодій, а той - убивця. На тому світі їх засудили, а тут - я їм не суддя. Який я їм суддя? Мають дві руки: одна карає, інша прощає. Місця тут вистачить.
Власне, Старого завжди дивувало, що в кожному його слові чомусь убачали якийсь потаємний, майже священний, зміст, і, мабуть, через те водили до нього прибульців. І хоч би що він казав, усе сприймалось як пророцтво і ставало дією.
«Віра, - подумав він.
– Звідки вона береться у людей? Вогонь залежить від поживи, яку мусить отримувати постійно, а вірі досить крихти: тоді вона живе вічно. Віра не потребує поживи, а опертя на щось незмінне. І всі сюди приходять з вірою. Усі».
IV
…Великі чорні птахи колом оточили чоловіка, який не міг поворухнутися. Спека висушила йому голос, пекельний вогонь гарячки випік мозок. Він давно був мертвий: очі дивились у небо. Круки сиділи так тихо, що навіть піщинки не осипалися під їхніми лапами. Після тиші, такої абсолютної, що могла бути лише там, де людське житло на віддалі тисячі миль, один із круків сказав:
– Він не має нікого, хто б за ним заплакав.
– Він не має навіть того, хто поховав би його, - сказав другий крук.
– Він зовсім сам.
– Ні, - сказала Смерть і круки розступилися перед нею, - тепер він має мене. Тепер ми удвох. Найгірше тим, хто зовсім сам. Це - ті, про кого я забуваю.
Четвертий крук сказав:
– Я прожив двісті п’ятдесят сім літ і не бачив жодної істоти, над якою б ти, Велична і Мудра, не змилосердилася.
– І ми також!
– ствердили інші круки.
– На світі є таке місце, - продовжила Смерть, - куди приходять люди і де ніхто не вмирає. Навіть, якби я знала, де воно, то не пішла б туди, бо жителі цього місця не належать мені.
І помовчавши, додала:
– Але рано чи пізно вони покидають це місце, щоб відшукати мене. Знаєте, чому?
– Бо ти - Мудра і Справедлива!
– Ні, бо їм любо заснути у мене на грудях.
І Смерть закрила ніжною рукою очі мерця, і, поцілувавши його в чоло, тихо відійшла.
(З леґенд про Притулок)
…Ізидор прокинувся на світанку, коли з плечей його зсунувся коц, дивуючись, де це він. Старого не було в кімнаті, але вогонь горів, хоч не надто сильно, але наразі не збирався гаснути. Хлопець хотів одразу ж піти, та увагу його привернуло порожнє крісло Старого: широке, масивне, з високою спинкою І обшарпаною подушкою на сидінні, з якої повилазило подекуди клоччя. Він би дуже засоромився, якби хтось застав його у тому кріслі. Несміливо торкнувся бильця, бо, якщо воно виявиться справжнім, то і все довкола таке ж. Та одразу ж пошкодував: його наче вдарило. У вухах зашуміло, і в тому шумі хлопець відчув перестук коліс потяга.
Настуня сиділа навпроти нього, і кожна хвилина віддаляла їх від війни, пострілів, людського горя, втрат, отруйного газу, закривавлених бинтів, розграбованої землі… Але куди ж вони їхали?
Ізидор зітхнув і потер тремтячою рукою чоло. Ноги його стали важкі, мов із заліза. Він знову торкнувся крісла й побачив себе на горі, де у лісі цвіли черешні. Але був там сам. Більше нікого.
– Сам, - прошепотів хлопець. Цей лагідний біль, що обгорнув йому серце, був ще гіркіший за спомин про війну.
– Боже, змилуйся наді мною…
Його не здивувало те, що сталося. У шпиталі лікар казав, що пам’ять повертатиметься уривками. Дотик, звук, запах допомагатимуть йому.
Але зараз з нього було досить. Ізидор рушив до дверей, і від холодного повітря йому аж перехопило дихання.
Сивувато-жовтий туман вкривав усе довкола і заповідав з’явитися сонцю, рідкісному гостю похмурої старості року. За туманом хтось рубав дрова. Ізидорові це нагадало дитинство, коли в них вдома кололи дрова двоє дужих сільських хлопців, а він, малий, визирав з вікна свого покоїка, бо чомусь цієї пори у нього було закутане горло й доводилося пити гаряче молоко з медом. Сам він не вмів колоти дрова, але тепер мусив навчитися. Темні контури дровітні стали чіткішими. Ізидор обійшов круг неї по вогкій, ледь торкнутій інеєм, траві, і на тлі сонця, що саме сходило, побачив Старого в благенькій сорочці, котрий рубав дрова вміло й обережно, бо сила в руках - це ще не все. Ізидор не наважився підійти. Від цього чоловіка віяло такою міццю, що кожен помах сокири в його руках видавався священнодійством.
Зігрітий і розчулений побаченим, Ізидор не схотів вертатися до своєї кімнати, до схололих за ніч простирадел, пустельних, як сніги на полі. Він рушив стежкою, що огинала гору, на якій цілими днями пересиджував інший прибулець, що сторонився всіх. Зненацька йому заболіло серце, коли він уявив себе поруч із тим прибульцем на горі: невже правда, що до Притулку приходять ті, у кого не залишилося жодної близької істоти? Це означає, що його знову розлучили з Настунею. Але коли? Хто? Коли він йшов пустелею, вона була з ним. Він чув її голос, чув свій. Вони весь час розмовляли. Не пам’ятає про що: так, згадували собі. І здається, Настуня була поруч, коли вони увійшли до Притулку. Писар навіть записав їх обох. Можна його спитати. Чому б не зараз?