Писар Східних Воріт Притулку
Шрифт:
Лі колись казав, що це почуття провини: «Є провини, до яких розумом не дістатися. Вони надто глибоко заховані». А поки триває ніч і ще не змінено жодного слова у книжці, коротко викладемо сюжет повісті.
Це діялось у невеликому містечку, де нічого не можна приховати, бо всі там є або родичами, або сусідами. Заможний брахман мав сина-одинака, який змалечку подавав великі надії. А неподалік жив убогий пастух, у якого була ціла купа дітей. І так сталося, що син брахмана покохав дочку пастуха, товаришку його дитячих забав. Хоча молодята й знали, який це викличе страшенний спротив, однак продовжували залицятися. Багато сліз пролила мати юнака, чимало слів сказав у
Дівчину силою видали заміж також за бідного пастуха, проте сила пристрасті з’єднала знову закоханих. І ганьба упала на дві родини. Мати юнака померла з горя, але й це не зворушило серця хлопця. Після похорону він виманив з хати чужу дружину і обоє втекли до лісу.
Чоловікова родина вирушила за ними навздогін, але коханці сховались у великому дупластому дереві, і їх не знайшли.
Втім, прокляття робило далі свою чорну справу. Згоріли хата бідного пастуха, батька дівчини, і дім брахмана. Нещасні родичі гірко плакали на попелищі. А тим часом винуватці страшного лиха не квапилися виходити з лісу. Мали вдосталь свіжих плодів і струмок із прозорою водою. Тішились одне одним, не відаючи, що залишили по собі. Проте якось, коли вони спали, обійнявшись під деревом, у те дерево вдарила блискавка і вогонь спалив їх обох.
Що є злочин, і що є кара - ці поняття були незбагненні для Антона. Усього лиш пасивні слова. Зате прибульці добре знали, що вони означають. Джон Сміт був і карою, і злочином для того світу, який дав йому шанс відродитись у Притулку. Пересиджуючи цілими днями на пагорбі, він не раз замислювався, чому каплиця занедбана й непотрібна. Міг би отримати відповідь, але не питав нікого. Відчував, що відповідь буде надто прозаїчною й неприйнятною для нього.
Якимось чином мовчазний поклик Джона Сміта був почутий Бібліотекарем Лі. Той нечутно з’явився за спиною Джона, але відточений інстинкт одразу ж попередив його про небезпеку. Сміт схопив палаючу головешку. Яким же був його подив, коли головешка одразу ж перетворилася на яблуко.
– Фокус!
– знизав плечима сухенький дідок у халаті, розшитому вицвілими драконами.
Усе ще розгублений і сердитий, Джон Сміт буркнув:
– Мені здається, що тут і люди такі, несправжні!
– Чому б це?
– поцікавився Лі.
– Може, знає мій брат щиглик? Він струснув рукавом і звідти вилетів барвистий пташок, і всівся на плечі, щось щебечучи.
– Мій брат щиглик каже, що лікар вправив йому зламане крильце, отже, він існує.
– Спитайте його, чи писар тут теж справжній?
– Це я сам відповім, хоч і щиглик міг би дати Антону найкращі рекомендації. Справжній писар береже свій папір, тримає чорнильницю повною і дбайливо застругує найкращі пера, які йому скидають перелітні гуси. А також більше слухає, ніж говорить. Ось так. А щодо мене, тут у вас можуть виникнути сумніви… Справжній бібліотекар - одержимий. Він цікавиться книжками більше, ніж людьми. Однак я не такий. Бібліотека обрала мене, а не я її. Коли ви пізнаєте мене краще, то не будете так уже й дорікати мені легковажністю. Коли вам знадобиться якась книжка, обіцяю її знайти.
– Хто ж тоді ви?
– Зараз я - чарівник. Коли Антон був маленьким, то казав: «Ти такий сьогодні чарівник!» Я жартую, звісно… Можна щось робити з поважною міною, але цікавіше - з усмішкою. Ну, що ж, перепрошую, що надійшов отак зненацька…
– Я це переживу, - відповів Джон Сміт. Він все ще не міг усміхатись, але був до цього на кілька кроків ближче, ніж хвилину тому.
– Власне, я тут з певною метою, - пояснив Лі.
– Хотів спитати вас, чи не зустрічався вам колись у тому світі старесенький чернець з паличкою і босий?
– Не можу пригадати.
– Той чернець побудував цю капличку…
– І що з ним сталося?
– Те, що й з усіма: повернувся у той світ.
І вклонившись, Лі легко, наче й не торкався землі, став сходити з пагорба. А Джон Сміт надкусив яблуко. Воно було справжнє.
Невдовзі настане зима і можна буде поринути в затишне існування, схоже на сон. Сама природа тоді дрімає, розважливо спочиваючи. Але і взимку прибульці приходять до Східних Воріт. Трохи дивуються, побачивши засніжений сад і полегшено тягнуть руки до вогню, який палає в грубці. І людям треба працювати, хоча й менше, бо сонце сходить пізно, а заходить рано. Треба нагодувати кіз, зварити обід, відкинути сніг зі стежки… Білі стіни зі снігу, туману й хмар відгороджують Антона від інших мешканців Притулку, і часом йому здасться, що всі вже пішли, а він залишився. І ніщо не заважає йому думати про це, про пустелю з ледь помітною стежкою, яка веде до Притулку, про тих, хто, можливо, наближається до Східних Воріт, і про те, чому в Старого кривавляться руки, як тільки хтось із прибульців підійде занадто близько до його серця…
Але досі ще не зима. Зграї птахів, що відлітають у ті краї, де природа ніколи не спить, сидять на мурах, відпочивають, п’ють воду зі струмків, об’їдають підмерзлі ягоди калини й терну, щебечуть. Їхні очі пильні, їхні крила міцні. Може, вони з того села, звідки родом Ізидор, син священика?
Ніхто не заважає йому думати про Настуню. Він сидить коло вогню, підкладаючи поліна, щоб Старий не вставав сам, рубає дрова, лежить у своїй кімнаті на ліжку - однаково потонулий у власному безумстві, одержимості чи вірі. Хоч би як це називали люди, ніхто не відніме у нього права на дні й ночі з Настунею. Хоч вона бідна, сину, сирота, що скажуть люди… я вже дозволив тобі вчитися на інженера. Чого тобі ще треба, чого ти робиш нам встид?
Там, на горі, є таке дуплаве дерево. Дітьми вони ховалися там від дощу, і вже не дітьми - від людей, хоч було тісно й згори порошилося сухим деревом. «Настуню, тобі не зимно?» - «Трохи…» - «То чого ж ти не вбралася?» - «Йой, як вчула-м, що ти мене кличеш, то на ноги постоли… Баба верітку сховали, аби-м не йшла».
– «Нічого, тулися до мене, скорше зігрієшся. Слухай, Настуню, я чув, що є десь такий край, де ми би вільно могли жити обоє. Ми підемо його шукати. Але не зараз, бо скоро зима».
– «Хіба нам зле?» - «Зараз нам добре, але, як ми виростемо, то стане тісно на нашій землі. Ніхто не дозволить нам разом бути, бо я син священика, а ти - бідна сирота…» - «Хіба десь буде інакше?» - «Певно, що буде! Як спалим мости за собою, то вже не будем ні за чим озиратися. Не буде ні вітця, ні матері, ні родини…» - «Але я так не хочу!» - «І я не хочу. Може, нам колись простять. У них же серце не з каменю…»
Ізидор широко розплющує очі. Його мучить цей стан, коли не можна розділити сон і дійсність. Він встає і йде вниз, до Старого. Підкидає дров, гріє змерзлі руки.
– Не спиться мені, - каже Старому.
– А ви колись спите?
Той не озивається, лише ствердно опускає повіки.
– Бабуся каже, що це минеться. Ніби всі потім відчувають полегкість. Ті, що приходять сюди. Не знаю, Настуня то зі мною, то лишається там, але ми ніколи не буваємо разом так довго, як би хотілося. Може, я тому не засинаю, щоб знову її не згубити. А ще як подумаю, що Настуня могла би жити й далі на селі, якби я її не вирвав звідти… Найліпше було б, коли б ми дісталися до Парижа. Тепер - він ще далі. А ви були в Парижі?