Писар Західних Воріт Притулку
Шрифт:
— Дивно.
— І мені дивно. Ми були чужими, доки у селі не залишилось тільки нас троє. Вони завжди були старими, скільки себе пам’ятаю.
— Вони нічого не казали про себе, хоча старі люблять пригадувати минуле.
І Яків додав:
— Тільки не в Притулку.
— Не знаю, мене малий привчив розповідати. Я взяв його до себе зовсім маленьким, і тому він хоче все знати. Що в тому злого? Мушу розказувати, аби не думав, що там так вже погано. Весною він ходить до Притулочку, вчиться читати, писати й рахувати.
— Це — добре.
—
— Там може знадобитися. Я так гадаю, — сказав Яків. — Але ти ж не все йому розповідаєш?
— Усього потрохи. Як ми жили між двома горами, як повінь нищила наші посіви, а потім приходили збирачі податків й забирали весь урожай, а за ними слідом — вояки, вимагаючи поживи для себе і своїх коней, а потім інші вояки палили наші хати. Я ставив підкови їхнім коням, тому вони мене не катували. Жінки з дітьми ховались у горах. І так було завжди. Треба було завжди щось мати, аби тебе не вбили спересердя. Навряд, чи щось змінилось з тих пір…
— Коней поменшало, — сказав Яків.
— А ще я кував мечі і наконечники для стріл. І коси та серпи. Однієї ночі село усе спалили з людьми, що спали. Філемон і Бавкіда жили на хуторі, то їх не зачепило, а я був на той час на хрестинах в сусідньому селі. Я їх узяв з собою і ми пішли. Як ти думаєш, таке можна розповідати дітям? Але малий хотів знати, як знаходять Притулок. Старі весь час торочили про безпечне місце, от я вирішив відвести їх туди, а сам піти подивитись світа. Ми стрічали такі самі спалені села і чорні трупи. Наче цілий світ згорів за одну ніч. Я не міг покинути старих. Нарешті вони побачили Притулок, у який я не вірив. І мене туди впустили. Оце й усе. Ковалі усюди потрібні, але життя їхнє нещасне.
Чоловік зітхнув і втупився у вікно, наче потонув у ньому. Потім сказав:
— Я покажу тобі дещо. Тільки нікому не кажи.
— Не скажу, — пообіцяв Яків.
— Я зробив… Одне слово, не втримався. Трапився годящий шмат заліза. Я мав з нього зробити косу, але мені почали снитися сни, вже тут, недалеко від Західних Воріт… Ніби я йду до них, але так поспішаю. Це мені дуже не подобається: чого поспішати? Справжнє прощання, я так думаю, настає потім, коли починаєш пригадувати тих, кого любив і кого не дуже…
Коваль замовк і знову його погляд потонув у вже зовсім темному вікні. Потім встав і вийшов. Не було його довго. Нарешті грюкнули сінешні двері і щось брязнуло. У руках він тримав якийсь довгий предмет, замотаний у ганчір’я. Поклав його на стіл, поближче до свічки, й почав розгортати. Втім, Яків сподівався побачити щось подібне. Але не вжахнувся ні зовні, ні в душі, бо меч був старовинною зброєю і ніхто не погрожував йому цим у тому світі. Якби це був ніж, тоді інша річ. Меч мав металеве руків’я, помережане примітивною різьбою, мабуть, щоб не вислизав з руки, але саме такі візерунки несли у собі найбільші таємниці буття і небуття, хоча нагадували гілку, з якої обірвали усе листя. Щоб краще роздивитися, бо свічка давала мало світла, Яків провів пальцями по руків’ю, а потім по лезі, краї якого зливалися зі столом, й ненароком порізався. Кров одразу виступила з рани. Яків, поки навчився щось майструвати, частенько калічився. Він запитливо глянув на коваля, але той, наче заворожений, дивився на меч, закусивши нижню губу.
Яків підставив долоню, щоб кров капала туди.
— Чуєш, — сказав до коваля, — треба спинити кров…
— Що?
— Я порізався.
— Зараз і сліду не буде. Тут — так.
Яків простягнув йому долоню, на якій вже зібралася калюжка крові:
— Дивись!
Він шкодував, що не зміг приховати цього, але кров не вщухала. Коваль інстинктивно потягнувся до меча, такого блискучого, гладенького і гострого, та враз отямився і аж застогнав. Квапливо загорнув меча у ганчірку, змащену чимось масним. Цієї миті Писар Західних Воріт повністю осягнув різницю між ним і людьми з Притулку: свою тілесну вразливість і їхній імунітет від смерті. Сусіди знали про це і радили різне зілля, яке росло в Притулку так само, як на їхній батьківщині.
— Вибач, — сказав Яків, — що не сказав, хто я. Дай, ради Бога, якусь ганчірку, щоб зупинити кров.
— Є щось ліпше, — глухо мовив коваль.
Набрав у кутку павутиння й приліпив Якову на рану.
— Я про таке не чув.
— Найліпший спосіб зупинити кров.
— Вибач.
— Нема за що. Це — знак. Цієї весни я хотів покинути з малим Притулок. Але бачу, що не готовий.
— Чому?
Коваль здвигнув плечима:
— Як ти гадаєш, там потрібні ті, що кують мечі?
— У тому світі, з якого я прийшов, є досконаліша зброя.
— Чув про таке. Але я щойно згадав, як входить меч у людське тіло. Я досі не перестав служити смерті.
— Хіба їй треба служити?
— Мене змусять. Я вибрав це ремесло, бо мої батько, дід і прадід були ковалями, і коли я повернусь, мене спитають, що вмію робити. І я скажу. Тоді мене поплескають по плечу й скажуть: «Чудово! У нас знайдеться для тебе робота». Отака робота, розумієш? Я нікуди не дінуся — це ремесло у мене в крові. Я куватиму серпи, коси, цвяхи, а вони мусять бути гострі.
— Гострота — наче сіль у страві. Усе має бути в міру. Рівновага має бути і міра.
— Я ще не навчився цього. І можу не втриматися. Але цей меч я робив не про всяк випадок. Мені треба дивитись на нього й прислухатись, що він говорить моєму серцю. А ти поранився. Мій малий не розуміє, що таке смерть. Я хотів йому пояснити, якою вона була в тому світі.
— Я знаю одне, — тихо мовив Яків. — Недобре, коли пам’ять стирається чи витісняється іншою пам’яттю. Навіщо занедбувати те, що дає нам досвід?
— Я хотів похвалитися.
— Це — гарний меч. У Притулку немає непогрішних. Вони — в іншому місці. Я б не хотів туди потрапити. Бути людиною серед людей значно важче, ніж непогрішним серед грішних. Я, можливо, теж слугую смерті, бо чую її за воротами. А все одно мушу відчиняти. Певно, Писар Східних Воріт щасливіший за мене. Який він?
— Я й не помітив, який він.
— Усі так кажуть. Знаю тільки, що він один із вас. А я — наче й ні. Але треба з цим змиритися і мати друзів. У мене є Симеон. Він живе на березі озера. Ми часто з ним розмовляємо. Я скучаю за ним, коли він довго не приходить. Тоді йду до нього сам.