Писар Західних Воріт Притулку
Шрифт:
Притулок врешті звільнився від снігу. Ще десь по ярах, може, й дотлівали сірі латки, але тут, на пагорбі, розтануло найраніше. Небо наповнилось птахами. Деякі з них сідали відпочити на мурах. У Якова ще залишилось трохи зерна і він сипав його на теплий плаский камінь. Вуж став частіше прокидатися, але ще рано було його випускати. Вночі земля замерзала, а калюжі вкривалися лускатою кригою.
І вночі прийшов сновида. Яків не спав, прочитавши одну з тих історій, що наповнювали серце болем. Він завів сновиду до хати, напоїв чаєм і поклав спати. Той не пручався. Яків дивився на чоловіка, намагаючись вгадати, хто він такий. Руки мав такі, як усі: зашкарублі від праці, але на кожній було по шість пальців, що могло дещо пояснити. Певно, чоловік чувся ніяково від того, що йому дано більше, ніж іншим, й не міг собі з тим дати ради. Хтозна, чи Яків теж дав би собі ради. Йому було жаль чоловіка, бо виглядав він геть виснаженим. Можливо, йшов сюди дуже довго. Яків не гасив свічки й хотів не спати до ранку, щоб сновида не встав. Але сон зморив його, коли схилився на подушку. Між ним і сновидою не було жодної різниці: обидва спали на правому боці, підібгавши
Яків отямився. У небі зблискували зорі, а він стояв перед Воротами, заскочений зненацька нагадуванням про власну слабкість, і почуття провини каменем впало на його серце.
Він понуро вернувся до хати й дивився на сплячого чоловіка так, ніби перед ним завинив. Тому чоловіку з шістьма пальцями загрожувала небезпека. Він тікав, шукав рятунку, але не міг пробитись крізь лід, як Симеонове озеро. Полум’я свічки чаділо, коливалось. По хаті пробігали тіні, такі, як надворі, наче вбігли за ним, як тільки він увійшов. Яків заплющив очі й побачив кості свого мертвого брата, під землею, загидженою сміттям і порослою блідою травою. Бідні самотні кості… Так і він колись ляже в цю землю, невпізнаний, незрозумілий, неоплаканий. Наче й все одно, що буде після смерті. Коли людина перестає дихати, душа її відлітає. Він бачив, як це відбувається. Увесь жах і таїна смерті у тому, що настає раптова тиша і завмирає навіть комаха, котру розбудило світло. Навіть годинник зупиняється.
— Годі, — наказав собі Писар Західних Воріт, — що це зі мною відбувається? Чи, може, з кимось, кого я знав? Я перебуваю у місці, де смерті не існує. Але вона близько. За Воротами.
Вітер бився гілками у шиби. Темрява все ще володіла землею, і ніч була безконечною. Сновида мирно спав, і, швидше за все, без снів. Навіщо людині шість пальців? Якби в неї були крила, вона б пишалася ними. Шість пальців, як і горб на спині, нічого не додають, окрім зайвих клопотів. Сам Яків не мав нічого зайвого, як міг би спокійно жити, розтоптавши ще в дитинстві мрії. Пливти за течією, радіти красі світу, стати майстром власного життя з холодним серцем, як його дід. Ті, хто має холодне серце, не потраплять до Притулку. І ось кості діда теж тліють під землею. Смерть, якої він боявся, виконала його найзаповітніше бажання: щоб усі дали йому спокій. У Притулку кожен дізнається, що тут немає смерті. Сам чи від когось. Але їм це байдуже. Це — несуттєво. Безпека — ось що суттєво. Надійність, захист. Притулок захищає. Це місце настільки неймовірне, що ніхто не може навіть собі уявити. Чи написати про нього. Усі книжки в магічній бібліотеці — про людей, але не про Притулок. Очевидно, магія цих книг полягає у тому, що у них йдеться про людину, кожну зокрема, чиї кості лежать у землі, а душа описана в книгах, які можна знайти лише в Притулку. Це — не зібрання книг, не криниця мудрості, бо немає більшої мудрості, ніж життя самої людини. І вийшовши звідси, Писар стане мудрішим завдяки собі, а не істинам, котрі люди з холодним серцем так квапляться пізнати.
Ворота — вузькі. Їх не можна розчиняти навстіж, щоб не стався перетяг і Притулок не опинився на рівнині без води, дерев, без горбків, схожих на могили. Де нема за що зачепитись оку. Краще тобі, Писарю Західних Воріт туди не дивитись. Той, хто йде звідси, бачить щось інше — місце, куди повинен дійти. Ніщо не примусило б Якова відчинити Ворота у такий вітер.
Він ще й досі не розумів, яким повинен бути Справжній Писар, окрім того, що має мати папір, ручку й каламар з чорнилом. І ще те, що Писар лише наполовину в Притулку. Він може захворіти, померти, накласти на себе руки, але повинен перед тим вийти через Ворота, бо від цього залежить саме існування Притулку. Він мусить усвідомлювати це, бо має вибір. Жоден Писар не пішов супроти життя на цій землі. Уміти служити іншим і не забувати, що ти належиш собі, — ось чого повинен досягти Писар. Це ніде не записано, як і те, що розміри Притулку залежать від кількості зла у тому світі і якості протидії цьому злу. Записана думка здатна ненароком вбити щось тендітне, але дуже важливе. Той світ звик хизуватися записаними думками, вбивати ними, насилати через них божевілля… Найліпше, коли люди сидять навпроти і розмовляють, або коли ти розмовляєш з книжкою. Можна припустити, що Притулок теж розмовляє з тим світом через обидвоє Воріт. Без ненависті і страху.
Так Яків цієї ночі відчув близькість смерті, чиє холодне дихання перелітало через мури, хоча могла це бути просто смерть зими. Крига на калюжах ставатиме усе тоншою, і можна буде не думати про кості мертвого брата й сніг, що падає, коли намагаєшся когось шукати. Та сновида раптом сів і сіно затріщало в сіннику. Очі мав заплющені, отже, не прокинувся. Потривожений вуж, що невідомо коли опинився у нього на подушці, сховався у темряві. Не кажучи ні слова, а сновиди часом можуть говорити лише їм зрозумілою мовою, чоловік встав і рушив до дверей. Не можна було його зупиняти окриком. Яків узяв сновиду за руку, але той з несподіваною силою вирвав її, натиснув на клямку, наче справді бачив, де вона, й вислизнув з хати. То був уже не жарт.
В лице Якову сипнув дощ, перемішаний зі снігом. Він затулився рукавом, і кинувся одразу до Воріт. Хтозна, чи не потрафить сновида відсунути засув. Але Ворота стояли наче вилиті з темного металу.
— Гей! — крикнув Яків. — Де ти!
Він затулив спиною засув і став вдивлятися у темряву. Скільки ж триває ця ніч?! Скрипіли дерева, розгойдувані вітром, скреготів півник на даху, доки його не зірвало, і бляха зі свистом і дзенькотом опинилась невідомо де. Ворота двигтіли під спиною, опираючись руйнівному західному вітру, що ніс з того світу плач, брязкіт зброї, виття сирен і ляскання батога по людському тілі, перестук зубчатих коліс, поодинокі постріли самогубців, калатання сердець тих, кого вели на страту, крик породіль — усе це зливалось в один великий лемент людського роду. Тіло Писаря перетворилось на метал; він далі підпирав Ворота, хоча ніхто не міг у них увійти, крім його наступника.
Нарешті він розгледів сновиду, який не чув ні страху, ні холоду, і вже був на третьому щаблі драбини. Вежа могла кожної миті впасти. Та коли Яків побачив це, у серце його вступила тиша. Він покинув підпирати браму й піднявся на вежу слідом за тим чоловіком, що зробив це із заплющеними очима. Все одно була ніч і ніде не світилось жодного вогника. Під ними було провалля, угорі — теж. Поступово до Якова почали вертатись відчуття, як по обідраних руках стікає кров, і болять вуха від різких звуків бурі й холоду. Той чоловік боровся з чимось таким, що його не могли знищити навіть століття перебування у Притулку. Та сила мучила наяву, натомість сни були лагідні й невинні. Та сила звалась сумління. Тому Ізидор не прийняв Притулку, а стара Марта віднайшла в ньому рідну душу, а щодо маленької дівчинки, то вона знала, як їм потрібна, і потребувала їх не менше. Від Притулку можна відмовитись.
Потім вони зійшли на землю, чоловік з шістьма пальцями і Писар Західних Воріт, і, геть знесилені вітром, посідали в хаті. У сновиди нарешті розплющились очі, але у напівтемряві важко було сказати, якого вони кольору — сірі чи сині.
— Як тебе звати? — спитав Яків.
Той розкрив рота. У нього не було ні язика, ні зубів.
— Нічого, — зітхнув Яків, — це не страшно. Говорити можу і я.
Але той похитав головою і показав на книжку, що лежала скраєчку стола. Підбадьорливо посміхнувся й підсунув її до Якова.
— Ти знаєш, що тут книжки особливі? Їх не можна прочитати двічі….
Чоловік закивав головою, продовжуючи посміхатися. Яків розгорнув книжку навмання. Кров уже засохла і він не боявся забруднити папір. Піднісши свічку ближче, Писар почав читати:
«Як тільки мені виповнилось сім років, мене забрали від матері й віддали до школи писарів, як колись мого батька. Там більше били, ніж годували: різкою по спині та лінійкою по пальцях. Я думав, що так буде завжди і розучився плакати. Терпів знущання й від старших учнів, і через биття, голод та холод, не виріс, а спина моя згорбилась від сидіння за грифельною дошкою. Коли я нарешті скінчив школу, мене послали учнем до митника, що стояв на мосту. Я мокнув під дощем, мерзнув під вітром, а ввечері лягав у комірчині, де по мені бігали щурі. Митник бив мене, бо я задивлявся на людей та кораблі, що пропливали під мостом, а тому милився у рахунках. Або просто не давав їсти.
Батьки вмерли від чуми, й не мав я кому пожалітися, та і не пригадую, чи жаліли вони мене колись. Спина моя була в синяках, а голова в ґулях. Митник не пускав мене навіть до храму, і я не вмів жодної молитви. Отак терпів, бо не знав іншого життя і навчився лише виводити літери й складати з них слова. Люди ненавиділи митника, бо той був жадібний і немилосердний, проте кланялись йому низько. Вони боялись і ненавиділи й мене, бо їм здавалось, що я записую не скільки товару вони везуть, а їхні думки. Ніби я міг знати, про що вони думають, коли вони розмовляли чужою мовою…
Влітку спека палила моє тіло, і від випарів зі стічних канав, і всілякого падла, що пливло рікою, тіло моє вкрилось прищами, що перетворились на болячки, і митник прогнав мене, щоб своїм страшним видом не лякав купців. Від слабості я не міг піти далеко, й ліг під міською стіною, де був затінок Думав, що помру. Знайшлися добрі люди, які давали мені їжу й воду, бо не мали за що тепер ненавидіти. І ніхто мене не бив. Я був сам по собі. Почав ніби одужувати, та від злого повітря легені мені отворились і пішла кров. Зовсім трохи, але до тяжкої роботи я був неспосібний. Зачувши мій кашель, хазяїни гнали мене пріч. Я не хотів бути писарем, бо над кожним писарем стоїть більший писар, а над ним — ще більший. І хоч як мене били, боліло завжди, і я не міг до того звикнути. Лише терпів.
Якось я написав листа одній бабусі до її сина, а потім її небога прийшла просити, щоб написав до її коханого, а далі стали приходити сусіди й давали за роботу гроші, та я не брав, бо добрі люди півроку годували мене з милості. То вони приносили поїсти, а одна вдова дала одежу свого чоловіка, і та став я жити зовсім незле. Тесля зробив мені стільчика і я сидів тепер і писав листи, бо мав гарний почерк і вмів догодити кожному. Стражники дозволили мені зайняти хижку на березі, то я мав тепер свій дім. І люди вже знали, де я живу, якщо був їм потрібний.
Часом я заходив до храму й чув молитви різних людей: одні просили здоров’я, інші — багатства… Я довго думав, що ж мені попросити, і нарешті збагнув — нехай усе буде так, як є. У храмі були золоті двері, про які розповідали, ніби за ними людські душі знаходять собі притулок. Та я не хотів розлучатися зі своєю душею, пускати її туди. Ану ж, вона не зможе з іншими душами, і її там битимуть? Нехай ще побуде в моєму тілі. Я її не скривджу».
2003 — 2004 роки