Писар Західних Воріт Притулку
Шрифт:
…Іскри літали в темно-синьому небі, сухо потріскувало дерево, розпадаючись на вугіль, і від хати Філемона та Бавкіди залишалося кілька балок, по яких пробігало синювате полум’я. Обоє старих стояли віддалік. Біля ніг у них лужав невеликий клунок, а на руках у Бавкіди сиділа курка, мабуть, спала, натерпівшись страху. Друга курка озивалась з кошика, напханого ганчір’ям.
— Так треба, — сказала стара, коли коваль з Яковом підійшли ближче, й засміялась неприємним старечим сміхом.
Коваль, звісно, знав її краще, але Яків нічого не розумів. Він намагався щось прочитати на обличчях погорільців, бо ще в тому світі навчився
— Ми йдемо звідси, — сказав Філемон. — Ось так…
Коваль розлютився:
— Спалити хату, аби піти?! Спалити хату, аби не жаль було за нічим? Так я розумію ?
— Саме так, — спокійно відказала стара жінка.
— Еге ж, вона правду каже, — притакнув Філемон, бо у подружньому житті часом хтось один стає копією іншого. Така умова щасливого шлюбу.
— Що люди про вас подумають? — обурився коваль.
— Ми тужили б за хатою, а вона за нами, — пояснила Бавкіда — Так — краще.
— Я не готовий, — похмуро мовив коваль. — У мене — малий…
— Та ми самі підемо, з оцим-от чоловіком. Нам по дорозі.
— Він… — коваль затнувся, скоса глянувши на Якова.
Жінка відмахнулось від нього :
— Ми знаємо, хто він. А ти, Йосифе, лишайся. Ми й так змінили твою долю, всупереч волі богів. Гадаю, ця жертва, — стара показала на моторошні рештки хати, — їх вмилостивить.
— Ваші боги давно повмирали! — буркнув коваль, і з-під поли у нього випав меч, просвічуючи крізь шмаття.
Яків заступив його, аби ще більше не розтривожити старих, спокій яких перемінювався у щось інше, не менш вражаюче. Він відчув, що його заганяють до пастки, бо належав до тих людей, котрі вічно потрапляють в обставини, де від них вимагається рішучість, наче збиткуючись над їхньою вродженою несміливістю. Звідти й витікає джерело усіх помилок.
— Чого ж зимою? — здався нарешті коваль. — Сніг глибокий, замерзнете…
— Не замерзнемо, — твердо мовив Філемон, раптом перетворившись із тіні на повноцінну людську істоту. — Наша смерть не тут. Ми вже застарі для Притулку. Ми завжди були для нього застарі. Якщо цей добрий чоловік поспішає, то ми підемо по слідах…
— Ще позавчора ви замовили в мене цвяхів. Може, це мені сниться?
— Хата вся струхлявіла, а одному місці провалилася покрівля. Та що там балакати! Час вертатись туди, звідки прийшов. Візьми, Йосифе, ці дві курки до себе, нехай живуть…
— Візьми, візьми! — стала просити Бавкіда.
Із тріском впала ще одна підпора, і у небо злетів снопок золотих іскор. Потім знову стало тихо. На сході зарожевіло, наче там теж починалась пожежа.
— Він образився на нас, — мовила Бавкіда без відчутного болю, коли коваль пішов, несучи під пахвами обидві курки, і аж Яків відчув, як урвався довголітній зв’язок між цими трьома, що не міг тривати до безконечності. Тепер він — опікун старих, хоча ніколи не мав опікуна над собою. Він не знав дороги і пішов так, щоб вранішня заграва була за спиною. Мусив вишукувати рівніші місця, промацувати перед собою дорогу, йти повільно, дуже повільно. Але повертався до звичного життя, де навчився більш-менш непогано виконувати свої обов’язки, і що найважливіше — не прагнув іншого життя. Він озирнувся, чи Філемон з Бавкідою не відстали, і старий сказав:
Треба повернути вліво, до лісу.
«У лісі перепочинемо», — вирішив Яків.
Добре було б розпалити вогонь, але після пожежі у нього досі горіло лице й у горілі пекло від диму. І як їм тепер дивитися на вогонь? Він найбільше боявся, що старі послабнуть й не зможуть далі іти. Якову здавалось, що додому зовсім близько, хоча за сніговою імлою не видно було Західних Воріт. На пагорб важко буде спинатися. Можна було б зробити східці для старих та немічних, але ця дорога, на думку Якова, не повинна бути особливою й виділятись чимось від інших доріг Притулку. З кожною людиною, котра відходить, Притулок втрачає її погляд, голос, ходу, роботу, яку вона виконувала, аби забезпечити собі гідне життя, і думки, деякі з них вона забирає з собою. Жити вічно ніхто не хотів би, але жити щасливо — це інша річ. Але у тому світі людину тисячі разів охоплює розпач, хіба ж це щастя?
Притулок нагадує сон. Ось і ця дорога, по якій він брів, грузнучи в снігу, втративши слід, як мисливський собака, що не може знайти господаря, схожа на сон, бо вимучує втомлену свідомість, лічені хвилини перетворює на вічність. Час Притулку не порівняти з часом у тому світі, і напевно важко, коли повернувся, звикнути до нього, бо ти змінився настільки, що навіть змінився склад твоєї крові, а рештками вільного повітря ще живуть легені. Треба бути готовим до того, чого навіть не повинно бути.
Вони готові. Не нарікають, намагаються ступати в твої сліди, ощадять сили, бідолашні… Бідолашні, бо старі, а старих у тому світі не цінують, роблять усе, щоб відібрати у них залишок гідності. Кожна людина старіє, і лише смерть може цьому завадити, та її бояться не менше, ніж старості, яку ще можна обдурити. Можливо, такими вже стали його батьки. Яків аж здригнувся, але змусив себе підбадьорливо посміхнутись старим. Йти було важко, доводилось долати цілі кучугури снігу. Можливо, коваль теж вів їх подібною дорогою до Притулку. Деякі ситуації повторюються знову й знову, щоразу більше нагадуючи сон. Бо все це стається без втручання нашої волі.
Та ось снігу стало зовсім небагато: починався ліс. Якось непомітно ступили під дерева, не охопивши поглядом цілий ліс. Писар відчував, наскільки далеко зараз від Притулку Філемон та Бавкіда, яких звали колись по-іншому, а тепер деталі їхнього життя стали символами гостинності та беззахисності. Втім, це він мав проявити найбільше гостинності, бо вони обрали саме його. Він зрадів, знайшовши сліди, ледь притрушені снігом: свої та Савині, але тих, у які вірив, уже не було. Їх взяло минуле собі на потребу. Яків втомився від білого кольору, від сірого й чорного — теж. Бо, хоча у Притулку почуваєш себе захищеним, зими тут засуворі для неспокійної людської істоти. Тепер, коли можна було вертатись власними слідами, сили зменшились. Він посадив стареньких на повалене дерево, обмівши перед тим від снігу, й ті поринули в дрімоту.
— Ягнятка… — пробурмотіла стара жінка. — Вони були такі білі й гарно пахли…
Вона повернулась у своє дитинство. Мабуть, воно було щасливим.
Симеон усе виглядав Якова і навіть побачив сон. Як той підіймається пагорбом і посміхається :
— Вертайся до свого озера. Воно чекає на тебе.
Симеон прокинувся. У вікно світило сонце. «Сьогодні він вже прийде напевне, — подумав він. — Треба наготувати багато їжі, бо хтось обов’язково приєднається до нього по дорозі. Яків не може бути сам».