По вогонь

Рони-старший Жозеф Анри

Та вже було пізно. Уламри вийшли з оточення і бігли на захід, де не було ні душі, щоб їх спинити. А вони з кожним стрибком вигравали у відстані.

Вони бігли довго; бігли сухою землею, болотами, сухою травою, чагарниками, торфовищами, збігали на горби й вихором з них скочувались. Кілька разів їм уже здавалося, що ворог залишив гонитву, але, вибігши на гору, вони завжди помічали здалеку його осатанілу зграю.

Тим часом Гав почав слабнути. З його рани сочилася кров; іноді вона текла ледве помітною цівкою, і тоді уламри сподівалися, що рана закривається. Часом же, після раптових зусиль чи невдалих стрибків на баюрах, червона рідина починала текти дужче. Пробігаючи пова молоді тополі, Нао заткнув Гавову рану тополевим листом, але кров

текла й з-під затички. Поволі Гав зменшив свою швидкість до швидкості кзамів, а потім став бігти й ще тихше. Тепер, оглядаючись, утікачі щоразу бачили, що кзами їх наздоганяють. І син Леопарда з лютим розпачем усвідомлював, що, коли Гав не зуміє зібратися з силами, кзами доженуть їх, перше ніж вони добіжать до табуна мамонтів. Але сили не верталися до Гава, на перший горб він вибіг уже зовсім виснажений. На вершечку гори ноги йому затремтіли, серце ослабло, обличчя стало попелястим, і він захитався. Нао ж, повернувшись до хижого племені, що вже почало бігти на горб, побачив, що відстань між ними й переслідувачами скоротилася.

– Коли Гав не може бігти далі, – сказав він глухим голосом, – людожери наздоженуть нас, перше ніж ми побачимо річку.

– Гаву потемніло в очах, у пухах співають цвіркуни! – простогнав молодий воїн. – Хай син Леопарда біжить уже сам, а Гав умре за Огонь і за нього.

– Гав ще не вмер!

Повернувшись до кзамів, Нао люто вигукнув свій бойовий клич, а потім, взявши Гава собі па плечі, знову побіг. Велике завзяття й невичерпна сила спочатку дозволяли йому бігти швидко. Він мчав стрибками з гори, підштовхуваний своїм вантажем. Його гнучкі, як ясенове гілля, ноги добре витримували цей тривалий спуск. Але під горбом він почав дихати швидше, ноги стали плутатись. Коли б не гуло йому й досі у вухах після удару києм по голові, він навіть з Гавом на плечах зумів би випередити коротконогих і втомлених довгою гонитвою кза-мів. Але він виснажився. Жоден степовий чи лісовий звір не зміг би витримати такої довгої й безперервної витрати сил… Тепер кзами невпинно наздоганяли його. Він чув їхні стрибки і кожної хвилини знав, наскільки вони вже наблизились: спочатку це було п'ять сотень ліктів, потім чотири, потім дві сотні. Тоді син Леопарда спустив Гава на землю і, відчуваючи найтяжче вагання, сказав йому з мукою в очах:

– Гаве, сину Сайгака, Нао безсилий нести тебе далі! Гав підвівся.

– Нао мусить покинути Гава і рятувати Огонь, – сказав він.

Гав витягався, розправляючи руки, і струшував з себе дрімоту, бо хоч і трусько було йому на плечах Нао, але він був зомлів і заснув так від безсилля. А кзами вже добігли на шістдесят ліктів і піднімали списи, розпочинаючи бійку. Вирішивши тікати лише в останній момент, Нао повернувся до них. Засвистіли перші списи, але більшість їх навіть не долетіла до уламрів, тільки один дряпнув ногу Гава, злегка кольнувши його. У відповіді. Нао поранив найближчого, а потім пробив живіт другому, що наближався великими стрибками. Цих два удари стурбували першу лаву нападників. Вони люто заревли і спинилися, щоб почекати решту своїх товаришів.

Ця хвилина відпочинку стала уламрам на користь. Рана ніби розбудила Гава. Ще безсилою рукою він ухопив списа і почав ним трясти, вичікуючи ворога. Це по бачив Нао.

– Гав, значить, набрався сили? Так хай тікає!.. Нао затримає людожерів…

Молодий вояк завагався, тоді ватажок коротко одрубав:

– Біжи!

Гав побіг, спочатку нетвердо й хитаючись, а потім і певніше. Нао відходив поволі й грізно, тримаючи в кожній руці по спису. Кзами не зважувались. Нарешті їхній ватажок наказав їм нападати. Зброя засвистіла, люди побігли. Нао вибив я лави ще двох воїнів і побіг.

На безкрайньому просторі знову відновилась гопитва. Гав то біг хутко, як завжди, то приставав; м'язи слабли, дихалося йому дуже важко. Нао тяг його за руку. Кзамам було краще. Вони бігли, навіть не поспішаючи, певні, що тепер здобич не втече. А Нао не міг більше тягти свого товариша. Надмірна втома

й гарячка роз'ятрили йому рану; у вухах гуло; до того ж він ще й забив ногу об камінь.

– Гав мусить умерти! – вів своєї молодий воїн. – Нао розкаже, що Гав бився добре.

Ватажок понуро мовчав. Він прислухався до тупоту ворогів. Знову їх розділяло лише двісті ліктів, а коли втікачі почали збігати на гору, – лише сто. Тоді, напружуючи останні сили, син Леопарда пробіг цих сотню ліктів аж до вершечка шпиля. І тут, кинувши оком на захід та задихаючись від утоми, закричав:

– Велика річка… мамонти!

Безмежне водяне поле лежало перед ними, полискуючи поміж тополь, вільх та ясенів; тут же, за чотири тисячі ліктів від утікачів, пасся на траві серед молодих дерев табун мамонтів. Тягнучи Гава, Нао знову кинувся бігти так швидко, що одразу виграв більше сотні ліктів. Але це було останнє зусилля! Вони втрачали цей виграш лікоть по ліктю. А кзами вигукували свій бойовий клич…

Коли дві тисячі ліктів розділили Нао й Гава від вершка горба, кзами вже могли б докинути до них своєю зброєю. Вони бігли не поспішаючи, певні, що спіймають уламрів уже хоча б тому, що гнали їх на табун мамонтів. Вони знали, що ті, незважаючи на всю свою лагідність, не терплять біля себе чужої присутності; отже, вони завернуть утікачів.

Проте кзами все гналися за своїми жертвами, вже можна було чути їхнє хрипке дихання, а ще ж треба було пробігти цілу тисячу ліктів!.. Тоді Нао жалібно заголосив, і на цей поклик з-під платанів несподівано вибігла якась людина, а за нею величезний звір з піднесеним хоботом, пронизливо ревучи. Вкупі з іншими трьома велетнями звір раптом кинувся просто до сина Леопарда. Перелякані, але задоволені кзами спинилися, їм треба було лише чекати, щоб уламри повернули на них. Тоді б вони їх оточили й знищили.

Однак Нао біг далі; він пробіг ще сотню ліктів, а потім, повернувши до кзамів своє виснажене від утоми лице з блискучими від радості очима, закричав:

– Уламри уклали спілку з мамонтами і Нао глузує з людожерів!

Тим часом добігли мамонти, і, на величезне здивування кзамів, найбільший з них поклав свого хобота на плече Нао. А той гукав далі:

– Нао забрав Огонь! Він убив чотирьох вояків у таборі і чотирьох оце тікаючи.

Кзами люто заревли, але мамонти рушили на них, і вони сипнули врозтіч, бо, як і уламри, вони теж не могли собі уявити, щоб людина здатна була боротися проти табуна цих велетнів.

Розділ сьомий

ЖИТТЯ У МАМОНТІВ

Нам добре вмів доглядати Вогонь. Коли Нао повернувся, Вогонь ясно й чисто горів собі в своїй клітці. І хоч Нао був неймовірно втомлений, хоч рана гризла його тіло, наче вовк, хоч у вухах гуло від гарячки, все ж син Леопарда пережив хвилину найвищого щастя. В його широких грудях забилася надія. Стоячи перед загрозою смерті, він про неї не згадував. У серці тремтіла молодість. Перед ним як живі постали рідні землі навесні, коли очерети разом викидають свої тендітні стрілочки, коли тополі, вільхи й верби вдягаються в свій зелений пух, коли чирки, чаплі, дикі голуби, синиці перегукуються, коли дощ так весело ллється з неба, наче саме життя надає на землю. І скрізь: на воді, в траві і поміж дерев – усе його майбутнє вставало перед ним в образі Гамли.

Намріявшись біля Вогню, Нао назбирав корінців і ніжних рослин, щоб вшанувати ватажка мамонтів, бо розумів, що для тривалості спілки її треба щодня зміцнювати. І тільки поставивши Нама на варту, він вибрав собі куточок посеред табуна і ліг відпочити.

– Якщо мамонти кидатимуть пасовище, Нам розбудить сина Леопарда, – сказав син Тополі.

– Пасовище розкішне, – відказав Нао. – Мамонти пастимуться тут аж до вечора.

І він заснув глибоким, як смерть, сном. Коли він прокинувся, сонце вже хилилося до лугу. Хмари громадилися по небу й поволі затягали його жовтий диск. Нао відчував біль в усіх суглобах, голова йому горіла, боліла спина, але у вухах гуло вже тихше і плече боліло менше.