По вогонь
Шрифт:
Таким чином, Нао міг уже підтримувати полум'я і проганяти темряву. Того ж вечора він з величезним задоволенням поласував печеним м'ясом, коріпцями то грибами.
На шостий день присутність кзамів стала для улам рів просто нестерпною. Нао вже цілком одужав, і бездіяльність гнітила його, кликали до себе північні рідні простори. Побачивши кілька волохатих постатей попід платанами, він спалахнув гнівом і закричав:
– Кзами не покуштують м'яса Нао, Гава й Нама! Потім він зібрав своїх товаришів і сказав їм:
– Ви покличете мамонтів, з якими заприятелювали, я ж поведу великого ватажка. Вкупі з ними ми поб'ємо
Сховавши Вогонь у певному місці, уламри вирушили в дорогу. Коли мамонти відійшли від табуна, мисливці почали давати їм траву й пагони, а Нао інколи ніжним голосом балакав з ними. Через деякий час, однак, велетні завагалися. Очевидно, ватажка турбувала свідомість відповідальності за покинуте стадо. Він спинявся, повертав голову на захід. Потім став зовсім. Коли Нао знову покликав мамонта, той і собі теж покликав Нао. Син Леопарда повернувся, поклав руку на хобот спільника і сказав:
– Кзами поховались у кущах. Коли мамонти допоможуть нам розбити їх, кзами не насміляться потім блукати навколо табуна.
Ватажок мамонтів не ворухнувся. Він увесь час оглядався назад, на свій табун, бо повинен був піклуватися про його долю. Нао ж, знаючи, що кзами поховалися дуже близько, не міг зректися свого нападу. Разом з Намом і Гавом він кинувся в кущі. Засвистіли списи, і кілька кзамів виткнулося з-за кущів, щоб краще цілити в уламрів. Нао голосно й пронизливо покликав мамонтів. Аж тепер мамонт зрозумів, чого в нього просять. Він дико ревнув, скликаючи табун, і з двома своїми товаришами стрімголов рушив на людожерів. Нао з києм, Нам і Гав з сокирами та списами бігли попереду, войовниче вигукуючи. Неймовірно перелякані, кзами сипнули врозтіч по чагарнику, але лютість уже опанувала мамонтів: вони напали на кзамів, як напали б і на носорогів, а на допомогу їм з берега біг увесь табун. Дикий тріск супроводжував біг цих страшних тварин; куди тільки сягало око, на всьому просторі звірі, що були сховались у своїх притулках – вовки, шакали, козулі, олені, коні, сарни, сайгаки, кабани, – щодуху гнали світ за очі, ніби від поводі.
Великий мамонт перший наздогнав одного з утікачів. Кзам упав на землю, виючи від жаху, але гнучкий хобот ухопив його і з десяти ліктів шпурнув на землю, потім товста нога роздушила ворога, як комашку. Другий людожер знайшов свою смерть під іклами іншого мамонта, третій, ще зовсім молодий воїн, гинув з виттям і риданням у передсмертних корчах.
Тут добіг нарешті табун. Він затопив чагарник, як приплив моря, земля заходила під ним, наче груди. Від усіх кзамів, що були між Великою річкою, горбами та ясеповим ліском, лишилося тільки криваве болото. І тільки тоді лють мамонтів ущухла.
Кзами, кому пощастило не бути на полі бою, нестямно тікали на південь. Тепер не було вже чого боятися їхніх засідок: вони вже назавжди відмовляться полювати па уламрів, вопи понесуть своєму племені дивовижну новину про спілку північних людей з мамонтами, і цю оповідь їхні нащадки переказуватимуть безліч поколінь.
Протягом десятьох днів мамонти спускалися в долину, ідучи берегом річки. їхнє життя було розкішне. Чудово пристосовані до своїх пасовищ, вони невпинно пили з них свою силу; густа паша росла для них на березі річки, на родючих намулах, на чорній землі луків та у старих лісах.
Жоден звір не став їм на дорозі. Вони були господарями просторів, панами своїх походів і спочинків. На відміну від коней чи турів вони мали гострий зір, тонкий нюх, чутливий дотик та гострий слух.
Великі й гнучкі, важкі, але моторні, мамонти блукали по землі, руйнували перепони, збирали, м'яли й виривали все, що їм було потрібне, хоботом з дрібними реберцями, що звивався, як змія, давив, як ведмідь, працював, як рука людини. Своїми іклами вони глибоко колупали землю, одним ударом товстої ноги розчавлювали лева.
Ніщо не обмежувало їхнє панування. Час належав їм однаково, як і простір. Хто б насмілився потурбувати їхній спокій? Хто б міг перешкодити їм плодитися в численних поколіннях?
Так міркував Нао, ідучи разом з цими велетнями. Він з захопленням прислухався, як стогне земля під їхньою ходою, і з гордістю придивлявся до їхніх довгих спокійних лав на березі, коли вони п'ють, до їхніх гуртів на пасовищі. Всі звірі тікали, зачувши їхню ходу; птахи спускалися з неба чи злітали з очеретів, щоб на них подивитися. Це були дні такої безтурботності й задоволення, що, коли б не спогади про Гамлу, Нао не хотів би їм і кінця. Зрозумівши мамонтів, він бачив, що вони м'якші, вірніші й справедливіші, ніж люди. Їхній ватажок був зовсім не те, що, наприклад, Фаум, небезпеч-пий навіть для своїх приятелів. Ватажок мамонтів керував табуном без погроз і лукавства. Серед мамонтів не було жодного з такою лютою вдачею, як у Агу з братами…
Удосвіта, коли річка ще сіріла перед сходом, мамоп-ти вже підводилися з росяної землі. Вогонь з тріском палав, жеручи гілля сосни, сикомори, тополі чи липи. В глибині лісу та понад укритою туманами річкою звірі вже знали, що світло життя відновлюється.
Воно ширилося по хмарах, воно відбивало на них символ усього живого, що викликало з темряви небуття, де без нього всі ті порфіри, кварци, гнейси, слюда, мінерали, дорогоцінні камені, мармури спали б мерзлі й однотонні; усього того, що творить форми й кольори, оживлює море, підносячії легесеньку пару вгору; усього, що тче рослини і м'ясо звірів.
Коли воно сповнювало важке осіннє небо, мамонти починали весело ревти, радіючи з тієї молодості, що завжди відчувається ранком і дозволяє цілковито забувати про вечір. Вони виходили на покручені затоки, на берегові виступи, вони купчилися, захоплені простим і глибоким задоволенням від почуття однаковості свого складу, інстинктів і навіть рухів. Потім, повагом та не поспішаючи, висмикували корінці, рвали свіжі стеблинки, паслися на траві, хрускали каштани й жолуді, смакували грибами. До води їм подобалося ходити вкупі. Тоді їхній рід здавався ще численнішим, справляв ще більше враження.
Нао любив сходити на якийсь пагорб чи скелю, щоб дивитись, як мамонти сунуть до річки.
Їхні спини пливли, наче хвилі по воді, величезні ноги грузлії в глині, вуха нагадували велетенських, готових знятися, кажанів; вони хитали своїми хоботами, наче величезними стовбурами берези, вкритої брудним мохом; їхні ікла витягалися, наче сотні блискучих кривих вил.
Надходив вечір. Знову линула па землю, наче сивий туман, хижа ніч. Вогонь підростав, уламри підкладали йому їжу. Він жваво ковтав сосну й суху траву, давився вербою, тяжко дихав над сирими гілками і вогким листом. Зростаючи, ставав яскравішим і голоснішим, сушив навкруги себе землю і відгонив на тисячі ліктів темряву. Коли Вогонь починав надавати м'ясу, каштанам і корінцям смачного запаху, підходив дивитися на нього великий мамопт. Він звикав до Вогню, йому подобалися його теплі ласки й блиск; він стежив своїми розумними очима за ним і за жестами Нао, Нама чи Гава, що підкидали в криваву пащеку Вогню хмиз і траву.