По вогонь
Шрифт:
Він підвівся, позирнув на Вогонь і спитав у вартового:
– Кзами повернулись?
– Вони й не йшли… Вони вичікують на березі перед островом з високими тополями.
– Це добре, – сказав син Леопарда. – Вони не матимуть Огню вогкими ночами, втратять мужність і повернуться до своєї орди. Хай тепер Нам лягає спати.
Поки Нам розташовувався на ліжку з листя й моху, Нао оглянув Гава, що кидався уві сні. Юнак зовсім ослаб, шкіра йому горіла, дихати йому було важко, але кров з грудей уже не текла.
Побачивши, що небезпека для Гава минула, Нао зпову нахилився над Вогнем з жагучим бажанням випустити його на купу сухого хмизу.
Але він відклав це бажання на дальші часи. Треба було спочатку випросити у ватажка мамонтів дозвіл заночувати в його таборі. Нао пошукав його очима. Він, як звичайно, тримався самотньо, щоб краще наглядати за табуном та вільніше прислухатись до оточення. Він пасся серед кущиків, що ледве витикалися з-під землі. Нао назбирав листу папороті та болотяної квасолі й попростував до великого мамонта. Побачивши його, звір покинув смикати тендітпі кущики, радісно захитав своїм волохатим хоботом і навіть кілька разів ступнув до Нао. Бачачи людину щоразу з повними руками паші, він виказував їй своє задоволення і починав теж почувати до неї певну ніжність. Мисливець простяг йому свій оберемок і сказав:
– Ватажок мамонтів! Кзами ще не покинули річки. Уламри дужчі за кзамів, але їх тільки троє, а кзамів більше ніж три рази дві руки. Вони нас уб'ють, коли ми відійдемо від мамонтів.
Мамонт добре напасся за день, а тому папороть і квасолю їв уже повагом. З'ївши все, мамонт позирнув на сонячний захід, а потім ліг на землю, напівобкрутивши своїм хоботом людину за груди. Нао зрозумів, що це знак цілковитої згоди і що він може вільно вичікувати свого й Гавового одужання в таборі мамонтів у повній безпеці від кзамів, лева, тигра й сірого ведмедя. Можливо, що йому дозволили б розпалити й ненажерливий Вогонь, щоб поласувати печеними корінцями, каштанами і м'ясом.
Сонце закривавило широкий захід і підпалило розкішні хмари. Вечір був одночасно червоний, як калина, жовтий, як поле козельцю, бузковий, паче зимовець на березі восени; всі ці його вогні одбивалися у воді річки. Це був один з найкращих вечорів. Він не розпливався безмежними просторами, як улітку, але малював свої огненні озера, острівці та глибокі печери кольору магнолій, півників і шипшини, і їх блиск чарував просту душу Нао. Він лише питав сам у себе, хто ж підпалює ці безмежні простори, які люди й які звірі живуть за цією горою неба.
Минуло вже три дні, як Нао, Гав і Нам оселилися в таборі мамонтів. Мстиві кзами все блукали по берегу Великої річки та сподівалися зловити й пожерти людей, що пограбували Вогонь і виявилися хитрішими й дужчими за них.
Нао вже апітрішечки не боявся їх: його спілка з мамонтами зросла й зміцніла. Кожного ранку чимраз більше сил набиралося у нього. Рана на плечі, не бувши глибокою, швидко заростала, у вухах більше не гуло, гарячка припинилася. Гав теж швидко одужував. Досить часто троє уламрів виходили на горбочок і глузували з ворогів.
Нао кричав їм:
– Чого ви блукаєте коло мамонтів і уламрів? Ви перед мамонтами – як шакали перед великим ведмедем. Ні кий, ні сокира будь-якого кзама не можуть противитися києві й сокирі Нао! Коли ви пе повернетеся до свого місця полювання, ми ставитимемо па вас пастки і вбиватимемо вас.
Нам і Гав вигукували бойовий клич і трясли своїми списами, але кзами все ж блукали по чагарниках, очеретах, серед кленів, сикомор, ясенів та тополь. То тут, то там виринав або волохатий тулуб, або довгочуба голова; невиразні постаті нишпорили і впочі. І хоч уламри й не боялися кзамів, проте ненавиділи їхнє гидке сусідство. Воно перешкоджало їм відходити від табору та розвідувати місцевість. Воно нависло загрозою над майбутнім, бо скоро вже треба було покидати мамонтів та вертатися па північ. Син Леопарда міркував, яким би його чином позбутися ворога і сховати від нього свої сліди.
Він і далі уважно ставився до ватажка мамонтів. Тричі на день приносив йому оберемок смачної трави і довгий час просиджував біля нього, силкуючись зрозуміти його мову та навчити його розуміти свою. Мамонт охоче слухав людське слово, трусив головою і ніби міркував над ним. Тоді Нао думав:
«Великий мамонт розуміє Нао, а Нао ще не розуміє мамонта».
Однак мамонт добре розумів жести, коли йшлося про їжу. Якщо мисливець кричав: «Ось!» – то мамонт негайно з'являвся на крик, навіть коли Нао не було видно, просто на голос. Він знав, що Нао вже мас для нього корінці, свіжі стебла й фрукти.
Поволі вони засвоїли собі звичку інколи кликати один одного й без ніякого приводу. Мамонт для того просто зм'якшував свій крик, а Нао голосно вимовляв один чи два звуки; їм дуже подобалося бути вкупі. Людина сідала на землю, а мамонт блукав біля неї, інколи для забавки обережно підкидаючи її хоботом угору.
Для досягнення мети Нао наказав своїм юнакам, щоб вони теж призвичаїлись шанувати двох інших мамонтів, що після велетня були теж ватажками табуна. А що мамонти вже й перед тим звикли до мисливців, то тепер охоче виявляли до них повну лагідність. Нао навчив також юнаків, як треба привчати мамонтів до свого голосу, і вже на п'ятий день велетні стали приходити на поклик Нама й Гава.
Уламри почували себе дуже щасливими. Одного вечора, перед тим як почало смеркатися, Нао назносив купу хмизу й сухої трави і пасмілився випустити на неї Вогонь. Повітря було свіже, досить сухе й спокійне, вітру майже не було помітно. Спочатку пішов чорний дим, а потім з'явилося чисте, тріскуче, рожеве, як. світання, полум'я.
Мамонти збіглися звідусіль, витягаючи свої великі голови та неспокійно блискаючи очима. Більш лякливі з них почали ревти. Авжеж, вони знали Вогонь! Вони вже зустрічали його і в лісі, і в лузі, коли з неба падала блискавка; він гнався за ними з лютою тріскотнею; його подих пік їм груди, його зуби прокушували їхню товсту шкіру. Найстаріші мамонти знали своїх товаришів, які були охоплені полум'ям і не повернулися більше. З побоюванням і тривогою дивилися вони на полум'я, навколо якого стояли малі двоногі істоти.
Розуміючи їхнє невдоволення, Нао наблизився до великого мамонта і сказав:
– Огонь уламрів не може втекти, він не може перескочити на дерева, не може напасти на мамонтів. Нао посадив його на голій землі, де він без Нао не знайде собі їжі.
Велетень підсунувся на десять кроків до полум'я, став роздивлятись па нього і заспокоївся. Він сам відчув якесь невиразне довір'я до Вогню, бачачи, що його слабосилі приятелі ставляться до нього так спокійно. А як його тривога чи спокій довгі роки були знаком для табуна, то й усі мамонти поволі заспокоїлися, не боячись більше нерухомого Вогню уламрів. Для них це був не той Вогонь, що колись налякав їх у степу.