Побачити Алькор

Ешкилев Владимир Львович

— Ти вже не будеш кидатись на мене? — спитала Мармура і зовсім не здивувалася, почувши у своїй голові звуки людської мови.

— Ні, — сказало щось.

— Якщо це ти зараз розмовляєш зі мною, — Мармура обережно погладила пса, — то назви своє ім'я.

— Яке саме?

— Справжнє. Ти ж насправді не пес.

— Ти теж насправді не випускниця загальноосвітньої школи. У світі дуже мало речей, які насправді є тим, чим вони здаються.

— Але я насправді випускниця школи.

— Насправді ти є непробудженою аватарою жриці.

Ти не відчуваєш своєї справжньої суті, але це відчувають істоти, яких ви називаєте енергетичними вампірами. Вони полюють за твоєю енергією. Твоя енергія рідкісна і смачна.

— Ви про Бекі? — вона й сама не зчулась, як почала звертався до сутності на «ви».

— Про те, що знайшло тимчасовий притулок у її тілі.

— Так вона мене не кохає?

— Кохання — це одна із тих речей, які не є тим, чим здасться.

— Це ви так вважаєте, а я все одно вірю в кохання, — заявила Мармура і зупинилась. На річку набігла тінь, а пес немов побільшав.

Він також зупинився. Репліку дівчини він залишив без коментаря. Але його очі кольору байхового чаю дивилися на Мармуру з іронічним докором. Вона ніколи й не підозрювала, що чотириногі хвостаті істоти можуть дивитися з іронічним докором.

— Якщо я жриця, то хто ж тоді ви?

— Я — сутність, яку викликали для обумовлених дій.

— Хто викликав?

— Його звали Майстром Верасом. Його тіло давно повернулось у землю.

— Він був чаклуном?

— Можна й так сказати.

— Так ви ніби джин? Вас можна викликати, якщо потерти лампу?

— Ні, лампа тут ні до чого. І я не виконую бажань.

— А що ви робите?

— Зараз я з тобою розмовляю. Вірніше, із тою частиною твоєї особистості, яка пов'язана з єством жриці.

— З частиною?

— Якби в тобі не спало єство спадкової жриці, я б не зміг розмовляти з тобою.

— А та жриця колись прокинеться?

— Мені це невідомо.

— А що треба зробити, щоби вона прокинулась?

— Розбудити її.

— Як?

— Це за межами моїх знань.

— А що ще ви вмієте робити?

— Захищати складне від простого, обране від стихійного, живе від мертвого, порядок від хаосу.

— Мене ви теж захищаєте?

— Так. І тебе теж.

— Від кого?

— Від мертвих.

— Я не розумію.

— Є мертві, які здаються живими. Замасковані і надзвичайно бадьорі мертвяки.

— Зомбі?

— Вони не зомбі. Вони грались із силами Темряви і програли їм свої тіла і свою волю. Вони не вірили, що у сил Темряви не можна виграти. Вони дивились і не бачили. Вони читали і не розуміли прочитаного. Вони вважали себе майстрами, а насправді були ніким. Сили не домовляються з людьми, вони самі встановлюють правила.

— Та ципа, що за мною ганялась…

— Вона діяла не з власної волі. В цьому житті вам уже не зустрітись.

— Слава Богу! — щиро зраділа дівчина, а потім злякалась. Може, цей собаковидний джин натякає, що це їй, Мармурі, вже недовго лишилось

ходити цим світом.

— Я скоро помру? — вона не хотіла цього запитувати, але питання вилізло з неї, немов набивка з тріснутого іграшкового ведмедика.

— Ніхто не знає майбутнього.

— Але ж ви сказали, що нам з тою дівкою в цьому житті не зустрітись. Якщо ви не знаєте майбутнього, то як ви про це дізнався?

— Майбутнє кожного — це ніби стежки в лісі. Зараз ти йдеш тою стежкою, але якщо заглянути на день уперед, там уже три дівчини йдуть трьома різними стежками, а через рік — триста тисяч Мармур йдуть трьомастами тисячами стежками. Кожного разу, роблячи вибір «робити — не робити», ти обираєш одну стежку з тисяч можливих. Але доки ти цього вибору не зробила, вони всі можливі. Усі триста тисяч варіантів твого життя. Так от, на жодній з мільйона мільйонів твоїх можливих стежок я не бачу зустрічі з тією жінкою.

— А мою смерть ви там бачите?

— На деяких із твоїх можливих стежок чигає небезпека.

— На мене ще хтось полює?

— Ні.

— А що ж тоді, КАМАЗ переїде?

— Ти маєш запам'ятати: джерело зла не знайдено.

— Запам'ятала. І що?

— Коли тебе повідомлять, що зло переможено і небезпека минула, ти маєш сказати: джерело зла не знайдено.

— Кому сказати? Лавру?

— Ти мене почула, — промовив голос ледь чутно, ніби здалеку. Потім вона побачила, що біля неї немає пса, а на місці річки виникло шосе. Воно було порожнім, дуже рівним, сіро-сталевим. Потім Мармура почула звук двигунів. Повз неї з великою швидкістю промчали джипи — три чорних і один білий. Туга хвиля повітря вдарила Мармурі в обличчя, і вона прокинулась.

«Триста тисяч стежок!» — жахнулась вона, перш ніж повернутись до того світу, який її навчили вважати реальним.

Недалеко від дивана, на якому вона лежала, стояв директор агентства і мовчки дивився на неї. Він був без краватки, і розстебнутий комір видавав несвіжість його білої сорочки. До того Мармура бачила директора лише одного разу, під час обміну циліндра на гроші. Тоді він їй здався дуже суворим і навіть величним. Тепер вона бачила його іншим поглядом, немов у неї відкрився інший зір. Біля дивана стояла не надто здорова людина, стомлена недосипанням, зайвою вагою і багаторічним тягарем відповідальності. Дихання директора було шумним, а запах дезодоранту підозріло різким.

— Джерело зла не знайдено, — повідомила його Мармура і відчула, що червоніє. — Це пес напрягав мене передати. Що воно не знайдено, передати. Мені такий чорний пес наснився, — пояснила вона і ще більше почервоніла.

«Я таки здуріла, — подумала дівчина. — Несу якусь пургу».

— Твій пес має рацію, — погодився директор. — Джерело не знайдено.

Мармура спочатку вирішила, що товстун знущається з неї, але зустріла його погляд і зрозуміла: шнягу про псяче попередження шеф її нареченого сприйняв без тіні іронії.