Побачити Алькор
Шрифт:
— Але ми повинні відпрацювати й цю версію.
— Уперед, відпрацьовуй, — погодився шеф. — Вам, молодим, і карти в руки. А я от ще поміркую… — Він ще раз подивився на таблицю. — Пітер поставив біля Дрона три знаки оклику. Хто такий Дрон?
— Не знаю. Напевне, і Пітер не знає. Якби знав, то написав би друге ім'я Дрона.
— А ти знаєш, що та кілерша вижила?
— Та, яка постріляла жерців?
— Ага. Живуча, зараза.
— А снайпер?
— Той мертвий. Його вже ідентифікували. Такий собі
— Зручне прикриття.
— Хтось його найняв.
— Масони?
— Чому б і ні?
— Але Поліна запропонувала їм мир.
— І потім активувала «крота» у Храмі?
— Тут щось не в'яжеться. «Кріт» напав на мене практично одночасно з пострілом снайпера. Масони б не встигли так швидко відреагувати на порушення миру… Цей напад «крота» взагалі нелогічний. Навіщо йому було мене вбивати?
— От і я також міркую: навіщо?
— Його вигідніше було тримати як інформатора, аніж спалювати на такій справі.
— А якщо його ніхто не посилав? Якщо він сам поліз під кулі?
— Задля чого?
— Від безнадії, Лавре. Від повної безнадії. Вони з Еріканом планували здобути Генератор. Молодим жерцям той Генератор до одного місця, вони почали ділити владу і гроші. Так само їм до одного місця старий жрець-«кріт», колись засланий до масонів. Вони, скоріше за все, й не знали про нього. А тепер уяви собі його ситуацію: Поліна ні з того ні з сього приїжджає до Храму з мирною пропозицією. Духовний лідер мертвий. Його місія, багаторічна місія «крота», втрачає сенс. Шмарката білявка зі своїми козачками руйнує блискучу і далекосяжну комбінацію, яку старі жерці розробляли і вибудовували ціле десятиліття. Є від чого здуріти.
— Він хотів продовження війни?
— Це лише моя версія. Для точної відповіді бажано було б з'ясувати, хто ж він насправді.
— Гадаєте, що він не Вазлюк Олександр Михайлович?
— Малоймовірно.
— А хто?
— Дід Пихто, — невесело посміхнувся шеф. — Навіть якщо ми дізнаємося його справжнє ім'я, воно нам, швидше за все, нічого конкретного не дасть. Світ таємних сект величезний і дуже заплутаний. Там сам чорт ногу зломить. Скажімо так: я в тому світі не орієнтуюсь і не маю жодного бажання туди лізти. І тобі не раджу.
— Дашковський вже у Львові?
— Уже поїхав у якесь гірське містечко, звідки нібито родом той Вазлюк.
— У Карпатах, я чув, збереглися жрецькі клани. Інквізиція туди не добралась.
— Лиши вже мене з тими жерцями, Лавре, прошу тебе! — раптом вибухнув товстун. — Мене вже тіпає від самого слова «жрець»! Які вони жерці?! Жерці і волхви всі повиздихали тисячу років тому! Аферисти, балдєї — ось вони хто. Здоїли Агамова, потім вбили, а тепер будуть ще когось доїти. Знайдуть собі ідіотів, без хліба не лишаться, не бійся.
— Та мені вони теж… — Лавр підвівся. — Дозвольте йти!
— Куди?
— Відпрацьовувати нову версію Костиганова. Я ж поки що старший по темі «Маг».
— Ну йди, йди, старший по темі, — вулкан припинив виверження. — Як там твоя наречена?
— Видужує, Іване Ваграновичу.
— От і добре. Закінчуй із тими чортовими магами, масонами та іншою чортівнею. Займемось, нарешті, вже чимось корисним. Охоронні системи будемо встановлювати, тебе одружимо. Он Миколі Семеновичу вже не терпиться випити на твоєму весіллі.
Розділ 49
Руна виявилась однією з тих наскрізно позитивних дівчат, які швидко і безболісно освоюються в нових життєвих обставинах. За кілька годин вона перетворила готельний номер Пітера на гламурне гніздечко заможної закоханої пари. Костиганов ніколи б не подумав, що безпосередньо до номера можна замовити таку кількість галантерейних виробів, причандалів для безпечного сексу та миючих засобів. Але всі витрати повністю окупились вже у перші години їхнього інтимного спілкування. Такої ніжної, завзятої, вигадливої і вдячної коханки у Костиганова ще не було, хоча він ніколи не скаржився на відсутність жіночої уваги.
У перервах між акробатичними вправами, масажами і водними процедурами Руна продовжувала знайомити Пітера з внутрішнім життям ковену «Око Півночі». Коли вона на півтори години заснула, Костиганов склав і відправив Лавру і Командорові схему керівної верхівки ковену. Зв'язок з Інтернетом глючило, лист довелось писати тричі. Він заледве встиг. Після відпочинку Руна відновила сексуальний марафон.
Вона займала позицію «вершниці», коли Пітер спитав у неї, чи не зустрічала вона серед жерців старого сивого добродія років шістдесяти, схильного до повчань і буркотіння.
— Всякі в нас були — уах! — і старі теж — уах! — відповіла Руна в паузах між верховою їздою. — А ти б намалював того ста… — уах! — …рого. Я б тобі відповіла — уах! — бачила я його чи ні…
— Я ж не художник.
— Уяви собі, я теж, але — уах! — людину малюю так, що всі впізнають.
— Невже?
— Не зупиняйся!
— Намалюєш портрет Дрона? — спитав він після кількох хвилин, до яких умістилося півсотні «уахів».
— А що мені за це буде? — вдоволена і спітніла Руна намагалась зібрати своє розтріпане волосся у хвіст. Виходило це в неї погано.
— А що ти хочеш?
— Я хочу, — вона на мить задумалась. — Плаття від Готьє. А ще торбинку «Гуччі». Зі срібним замочком.
— Замьотано. Але ти вже сідай і малюй.
— А ти-покажеш мій малюнок своєму міністрові?
— Самому президенту.
— Добре, — вона спритно зістрибнула з Пітера. — Але ж тут немає чим малювати…