Подих смерті
Шрифт:
Наступний дзвінок був у деканат, але професор Артур Літелбі, як виявилось, вийшов кудись іще ополудні та й досі не повернувся. Тоді він офіційно повідомив про лихо та про найперші свої дії його секретарку й попросив поки що не розголошувати новини.
Відтак Брейд перейшов у свою лабораторію, перепинив доступ кисню в реактор, відкрив його і зняв нагрітий кожух. Доведеться облишити цю роботу, подумав він. Зараз є важливіші справи. Прикипів очима до стрілок манометрів кисневого балона,
Потім, відчуваючи, як гусне довкола гнітюча пустка тиші, повернувся у лабораторію загиблого, впевнився, що зачинив двері на засувку, сів і почав чекати. Поряд зі Смертю.
Лікар Іван Шалтер легенько постукав у двері, й Брейд впустив його. Огляд тіла не забрав багато часу.
— Він помер годин зо дві тому. Ціанід! — коротко резюмував Шалтер.
Брейд кивнув на знак згоди.
— Я теж так гадав.
Шалтер зачесав назад своє сиве волосся, відкриваючи лоба та гладеньке лице, ще лискучіше від дрібних краплинок поту.
— Боюсь, ця справа наробить галасу. Я майже певен, що так воно й буде, — додав Шалтер.
— А ви знає… А ви знали його? — затинаючись, поспитав Брейд.
— Так, я зустрічав його. Він брав книжки у нашій бібліотеці й не повертав їх. Я навіть мусив якось посилати до нього цілий виводок бібліотекарок по конче потрібну мені книжку. А він тримався так нетактовно, що довів одну з них до сліз. Щоправда, тепер це вже не має ніякого значення.
Шалтер попрощався і вийшов.
Прибулий з поліцією медексперт погодився з діагнозом, похапцем зробив кілька нотаток і зник. Зробили й кілька знімків у різних ракурсах, і останки Ральфа, загорнуті в простирадло, назавжди покинули лабораторію.
Залишився лише один, огрядний поліцай у цивільному. Махнувши посвідченням, він назвався Джеком Дохені. Мав повні, трохи брезклі щоки і товстий, досить дивного тембру голос.
— Ральф Нойфельд, — старанно, майже по складах вимовив Дохені, ніби чекаючи від Брейда підтвердження правильності свого прізвища. — Чи є в нього близькі родичі, з якими можна б зв'язатись?
Брейд задумливо звів очі:
— У нього є мати. Адресу вам дадуть у деканаті.
— Добре, ми перевіримо. А тепер трохи для протоколу. Як, на вашу думку, це могло статися?
— Не знаю. Я знайшов його неживим.
— Чи мав він якісь клопоти з наукою?
— Ні, з роботою у нього все було гладенько. Ви подумали про самогубство?
— Самогубці часом вдаються до ціаністого калію.
— Якщо він мав намір піти з життя, то навіщо так ретельно приготував усе для експерименту?
Дохені з деяким сумнівом окинув поглядом лабораторію.
— Скажіть, професоре, чи міг би це бути чистий випадок? На таких справах я погано розуміюсь. — З цими словами він красномовно обвів тупим, наче обрубаним, великим пальцем полиці з хімікатами.
— Звичайно, міг, — почав Брейд. — Ральф саме проводив низку експериментів: мав розкласти оцтовокислий натрій шляхом взаємодії суміші…
— Зачекайте-но, — перебив його Дохені, — натрій який? Брейд терпляче повторив назву по складах, і Дохені ретельно записав її.
— Суміш якийсь час кипить, — провадив Брейд, — потім додають ацетату, суміш окислюється, і утворюється оцтова кислота.
— Вона отруйна?
— Не дуже. Адже ми вживаємо її з оцтом. Зрештою, вона й надає йому такого специфічного запаху. То її запах. Але річ не в тім. Ральф мусив узяти ціаністий натрій замість оцтовокислого.
— Як це могло статися? Чи ж вони схожі?
— Гляньте самі. — Брейд узяв з полиці два брунатні флакони. Вони мали однакові розміри й однакові етикетки з назвами хімікатів. На етикетці флакона з ціаністим натрієм виднів червоний напис «Отрута».
Брейд відкрутив ковпачки обох флаконів, і Дохені обережно, але пильно заглянув усередину кожного.
— Чи не хочете ви сказати, що вони завжди стоять отак поряд на полиці? — запитав він.
— Так, — відказав Брейд. — Хімікати розміщені на полицях в алфавітному порядку.
— І ви не тримаєте ціаніди під ключем?
— Ні. — Брейд починав відчувати напруження: слід було пильнувати за кожним своїм словом, щоб уникнути якогось непоправного хибного кроку.
Дохені насупився:
— Здається, ви вскочили у халепу, докторе. Якщо родичі цього хлопця захочуть зчинити галас і висунуть звинувачення у недбальстві, університетові доведеться шукати адвокатів, які б згодились узятися до цієї важкої роботи.
Брейд тріпнув головою.
— Аж ніяк. Половина реагентів, тобто хімікатів, що ви бачите на цих полицях, сильні отрути. Хіміки знають це, саме тому їм і не загрожує небезпека. Ну ось, скажімо, ваш револьвер, він же заряджений? Проте це зовсім не означає, що ви стрілятимете в себе, га?
— Можливо, це й так, коли йдеться про хіміків. Але ж мова мовиться про студента, правильно?
— Ба, Ральф не був студент — він був дипломований фахівець, мав ступінь бакалавра, одержаний ще чотири роки тому. Відтоді він працював над докторською дисертацією. Ральф був добірний фахівець, такі мають право, працювати самостійно, без нагляду. Зрештою, всі наші аспіранти так працюють. Ще й від того більше, самі проводять лабораторні заняття зі студентами.
— Він працював тут сам?