Подих смерті
Шрифт:
— Я дуже радий, що ти так зробила, Джінні.
— А ще мені доручено щось передати тобі.
За кілька років, — думав Брейд, слухаючи доньку, — вона наздожене матір зростом і матиме такі самі м'які темні коси та широко поставлені карі очі. Проте шкіра залишиться, мабуть, світлою, як у мене.
А Джінні не вгавала:
— Кеп Ансон завітав до нас, коли я була надворі…
— І звичайно ж рівно о п'ятій. — Брейд ледь усміхнувся. Він добре знав пунктуальність старого, що межувала
— Атож, татусю, — підтвердила Джінні, — і він дав мені течку й звелів віддати тобі, коли ти повернешся.
— Дуже він гнівався?
— Він здавався якимось здеревілим і не сміявся.
— А де ж та тека?
— Зараз принесу: — Вона майнула до себе і повернулася з тугою течкою. — Ось вона!
— Дуже тобі вдячний, Джінні. А тепер іди спати і зачини, будь ласка, за собою двері.
— Добре, тату, — погодилася Джінні й запитала, безцільно поскубуючи пластир, що прикрашав її лівий зап'ясток, — а ви з мамою ще маєте якусь розмову?
— Так. І ми не хочемо тобі заважати. Ось чому я прошу тебе зачинити двері.
Коли він підводився, у колінах злегка хруснуло. Засунув теку з рукописом під пахву і хотів іти, але Джінні не переставала пильно дивитись на нього, в її погляді відчувалася напруженість.
— У тебе якісь клопоти на роботі, татусю?
Брейдові стало ніяково. Невже вона щось чула?
— А чому ти так думаєш, Джінні?
На обличчі Джінні виразно відбилося не тільки хвилювання, а й стурбованість.
— Часом професор Літлебі не вигнав тебе з роботи?
Брейд глибоко вдихнув повітря і кинув гостро:
— Не мели дурниць, шановна панно! Ніхто не виганяв тата! Ану марш у спальню! Швиденько!
Джінні пішла до себе, але двері лише прикрила, і Брейдові довелось підійти і хряпнути ними.
— І щоб я не чув більше ні слова, — гукнув він.
Спускаючись по сходах, Брейд аж кипів. Хоча гніватись на Джінні не було сенсу. Скоріше він мав її заспокоїти. Якщо Джінні й дізналася про клопоти батька-матері, то провина за це падає тільки на них.
І Брейд вирішив більше не вишукувати делікатного й спокійного способу повідомити Доріс про своє відкриття. Викладу їй усе прямо в очі, — подумав із серцем.
Відтак став напроти і почав:
— Справжнє лихо, Доріс, ось у чім. Смерть Ральфа Нойфельда — не випадковість.
Доріс була приголомшена.
— Ти вважаєш, він учинив це навмисно? Сам отруїв себе?
— Ні, не думаю. Якби Ральф мав намір отруїтися, навіщо так старанно готувати все для експерименту? Ні. Я вважаю, що його хтось отруїв. Це вбивство!
Розділ 3
Доріс пильно глянула на чоловіка і засміялась.
— Ти просто збожеволів, Лу. — Вона ледве стримувала себе, її очі розширились від гніву. — О Там була поліція? І це вони додумались до такого?
— Без поліції, звичайно, не обійшлось, адже смерть не була природна. Але такого висновку вони не дійшли. На їхню думку, то був нещасливий випадок.
— Тоді залиш ці здогади при собі. А висновки хай роблять вони;
— Але ж вони не хіміки, Доріс, і на цих речах не розуміються.
— Гаразд, ну то й що?
Невидющий Брейдів погляд затримався чомусь на пальцях рук, потім він нахилився до торшера і повернув вимикач. Від яскравого світла біль, що пульсував у голові, посилювався і ставав нестерпним. Тепер кімнатний морок розсіювало тільки м'яке світло з кухні, і йому зразу полегшало.
— Ацетат натрію і ціанід натрію могли бути в однакових флаконах, і Ральф міг помилитися флаконом і не помітити цього. Це я допускаю. Але ж він ніколи не був нерозсудливим.
— Що ти маєш на увазі?
— Слухай уважно — і все зрозумієш. Тільки детективові обидва хімікати могли видатись однаковими білими кристаликами. І він задовольнився цим. Але це ще не все, бог свідком, що я не підбивав його на щось грунтовніше, ніж побіжний огляд. Бо ці речовини зовсім не схожі. Навіть щільність їхніх кристалів істотно різниться. Ацетат натрію дуже гігроскопічний, і його кристалики легко злипаються. Отож кожен хімік, що хотів би набрати шпателем ацетату, а Ральф і поготів, відчув би цю різницю відразу, тільки-но опустивши шпатель у ціанід. Навіть із зав'язаними очима.
Доріс сиділа навпроти нього — мовчазна, загрозлива, ледь освітлена постать. її руки вирізнялись білими плямами проти темної сукні.
— Ти казав про це комусь? — урешті озвалась вона.
— Ні.
— Зрештою, коли б і так, я не здивувалась би. Часом ти поводишся, як дивак, а зараз навіть гірше. Здається, ти збожеволів.
— Чому збожеволів?
— Подумай сам, адже Літлебі нещодавно обіцяв тобі посаду ад'юнкт-професора, ще в цьому році. Ти сам це сказав.
— Не так я сказав, золотко. Я лише переказав висловлену ним думку, що одинадцятирічне чекання — достатній термін. Наскільки я знаю, це могло означати, що він готовий прийняти від мене заяву на звільнення — тобто просто вигнати, як сказала Джінні. Гадаю, ти знаєш зміст нашої розмови.
— Так, я чула її, — флегматично кивнула Доріс.
— Чому вона так думає?
— Гадаю, Джінні чула наші розмови на цю тему. Вона ж не глуха і достатньо доросла, щоб розуміти, про що йдеться.