Подих смерті

Азимов Айзек

Цілком природно, що Доріс хотіла сталої посади.

Брейд намагався пояснити, що «стала посада» — то лише слова. Тільки й того, що його не зможуть вигнати просто так, не провівши попереду голосування на вченій раді університету (складеній із колег, які насамперед дбають про свої власні посади). Та виганяти професора офіційно просто нема потреби. Натомість його спокійно і навіть ґречно попросять самому відмовитись від посади. Якщо ж він упреться, йому створять такі умови, так громадитимуть всілякі дріб'язкові неприємності,

що врешті-решт людина не витримає і, незалежно від важливості посади, таки подасть у відставку.

Але Доріс тепер боялась тільки одного способу звільнення, загроза якого дамокловим мечем зависла над ними. За теперішніх обставин досить було просто не прислати повідомлення на білому бланку. Не було потреби ні проводити голосування, ні навіть указувати на причину звільнення.

Такий був наслідок хвороби, званої «кризою». Доріс хотіла безпеки.

Зрештою, я хочу також, — похмуро подумав Брейд.

Він в'їхав на факультетський паркінг і поставив машину на вільне місце. Там, де мав право. Місця навпроти задньої стіни будинку хімічного факультету призначались для авто професорського складу. Звичайно Брейд не зважав на це, а сьогодні раптом усвідомив, що магічна розмежувальна лінія пролягла і тут, на паркінгу.

Зайшовши в будинок, звернув не праворуч, до ліфта, як звичайно, а ліворуч — до дверей з написом «Кафедра хімії».

Глянув на годинник — двадцять хвилин на дев'яту. Отже, він приїхав на десять хвилин раніше від призначеного часу.

Джін Макріс спекалась якогось студента, привіталася з Брейдом і запропонувала присісти.

— Він прийме вас через кілька хвилин, професоре Брейд. Саме розмовляє з кимось по телефону, — пояснила вона.

— Не турбуйтеся, — відповів Брейд, — це я прийшов раніше.

Щось м'яко дзеленькнуло на столі в секретарки, і вона зразу ж звернулася до Брейда:

— Професор Літлебі просить вас… але я потім скажу вам дещо. — Вона значливо кивнула йому.

Коли Брейд увійшов, професор Літлебі поклав телефонну трубку і машинально всміхнувся.

— Доброго ранку, професоре Літлебі, — привітався Брейд із такою самою нещирою усмішкою.

— Жахливий випадок, просто страшна подія, — почав Літлебі, кивнувши Брейдові на привітання і потираючи вухо.

Брейд кивнув на знак згоди з визначенням Літлебі.

— Звичайно, — вів далі Літлебі, — нічого дивного, що це сталося саме з цим аспірантом. Він був біла ворона серед нас, це я вам казав ще вчора в телефонній розмові. Я переглядав відгуки про його роботу на факультеті і з жалем мушу визнати, що вашого аспіранта, яким ви були задоволені, інші факультетські викладачі оцінюють зовсім не так.

— Він і справді був у певному розумінні важкий учень, — озвався Брейд, — але водночас мав і низку достойностей.

— Можливо, — холодно зауважив Літлебі. — Та зараз не про це мова. Я повинен

зараз насамперед дбати про факультет, про нашу кафедру. Не можна допустити, щоб хтось закинув нам нехтування правил технічної безпеки чи брак належних заходів остороги.

— Безперечно, — погодився Брейд.

— Мушу вам сказати, — правив своєї Літлебі, — що недавно я оглянув наші лабораторії і був такий приголомшений, аж помліли руки й ноги. Я бачив колби з розчинами, що кипіли на відкритому вогні, наче нікому не втямки, що треба неодмінно вживати азбестові сітки. Витяжні шафи в жалісному стані. Щиро кажучи, я намірявся оголосити засідання кафедри, щоб дати бій такому неподобству, і тепер мене гризе сумління, що я не зробив цього до нещастя з Нойфельдом.

Ось чому, я вважаю, слід організувати вивчення техніки безпеки, низку лекцій про те, що дозволено і чого не дозволено хімікові-експериментаторові. Ці студії зручно проводити о п'ятій пополудні, і їх повинні відвідувати всі без винятку студенти, які працюють у будь-яких хімічних лабораторіях. Що ви на це скажете?

— Гадаю, таке нам під силу.

— Гаразд. Тоді, професоре Брейд, будь ласка, організуйте такий курс лекцій. Радив би вам залучити до цієї справи Кепа Ансона. Хіба це не добра нагода зробити щось для нього? Наш стариган напевно буде радий скористатися зі свого досвіду експериментатора.

— Добре, сер, — холодно погодився Брейд.

— Гадаю, найкраще проводити лекції раз на тиждень, — додав Літлебі, — починаючи з наступного тижня.

Він зиркнув на настільний годинник — за чверть дев'ята.

— Ваша лекція о дев'ятій, чи не так, професоре Брейд?

— Так. О дев'ятій.

— Сподіваюсь, ви почуваєтесь досить добре, щоб провести її. Можливо, ця подія так вас збурила, що…

— Ні, не турбуйтесь, — перебив його Брейд. — Я готовий прочитати лекцію.

— Добре, добре. І ще два слова: завтра ввечері ми з дружиною влаштовуємо невеличкий прийом. Сподіваюсь, ваша чарівна подруга життя і ви завітаєте до нас. Хоч, якщо ви вважаєте, що за теперішніх обставин…

Брейдові довелося докладати зусиль, щоб голос не зрадив його досади.

— Гадаю, ми прийдемо. Така приємна нагода…

Він напевно не хотів, щоб ми прийшли, подумав Брейд, покидаючи кабінет Літлебі. Адже я мічений смертю. А це поганий знак. Якби не Доріс, ноги б моєї там не було.

Сердешна Доріс. Якщо досі й лишався якийсь шанс па підвищення, то тепер справа ставала безнадійною. У всякому разі в очицях професора Літлебі не було й натяку на такий щедрий жест. Чи витримає Доріс цей удар долі? В їхньому житті вже траплялися часи, коли дружина була у відчаї, але тоді вона все-таки знаходила в собі якісь внутрішні резерви. Він хотів сподіватися, що й тепер вона зуміє мобілізувати їх.

Заглиблений у ці сумні роздуми він аж здригнувся, усвідомивши, що хтось звертається до нього.