Подих смерті
Шрифт:
Сягнув по телефонну слухавку й накрутив свій домашній номер. Нейтральне «алло» Доріс не давало ніякого уявлення про її настрій.
— Алло, Доріс. Чи вдома все гаразд?
— Звичайно. А як тобі ведеться? Що хотів Літлебі?
Брейд кількома словами переказав зміст розмови з Літлебі. Доріс слухала не перебиваючи і лише наприкінці запитала:
— В якому він був гуморі?
— Принаймні особливого незадоволення не виказував.
— Він не натякав, що вважає винним тебе?
— Ні. Але його ставлення до випадку било поковзом по мені. Адже така подія псує репутацію і кафедри, і факультету. А що це сталося з моїм аспірантом, то насамперед тінь падає на мене. Отож, мені здалося, ніби він не надто бажає, щоб ми були присутні на завтрашньому прийомі.
— А я вважаю, що ми повинні бути там, — рішуче заявила Доріс.
— Що ж, я вгадав твоє бажання: сказав, що ми прийдемо. — Тоді все гаразд. Будь обережним, Лу, і не корч із себе детектива, чуєш? Ти розумієш, що я маю на оці?
— Розумію, Доріс. На все добре.
Він похмуро посміхнувся і поклав слухавку. Не корчити з себе детектива? О боже, аби ж то він знав, як грати цю роль, грати компетентно, зі знанням справи.
Він знову взявся за телефон і через комутатор з'єднався з секретаркою кафедри.
— Міс Макріс? Це професор Брейд.
— Слухаю, професоре. Чим можу прислужитися?
— Чи не дали б ви мені домашній телефон Роберти Гудх'ю?
— Звичайно, професоре, хвилинку.
Він накрутив номер. Слухавку взяли після кількох гудків.
— Слухаю. — Голос прозвучав приглушено.
— Роберта? Говорить професор Брейд.
— День добрий, професоре. Тільки не кажіть, що сьогодні ранком відбувся семінар, про який я забула.
— Ні, Роберто, ніякого семінару не було. Просто мені хочеться знати, як ти себе почуваєш?
Роберта мовчала, і Брейд уявив собі, як вона змагається на силі, щоб надати голосу буденного звучання.
— У мене все гаразд. Я приїду на лабораторні заняття, як звичайно.
— Ти певна, що зможеш?
— Цілком певна.
— Що ж. Тоді, якщо ти почуваєшся добре, чи… (Він глянув на годинник. До дванадцятої було ще добрих двадцять хвилин, а Роберта жила неподалік, на дорогу їй потрібно десь близько п'яти хвилин) — чи не могла б ти прийти сюди не пізніше ніж о дванадцятій?
— Якщо це вас влаштує, я буду через п'ятнадцять хвилин.
Настала пауза.
— Гаразд. І ще одне. Ти не заперечуватимеш, якщо я запрошу тебе на ленч?
Запала мовчанка, яку врешті порушив насторожений голос Роберти:
— Є якась справа, про яку ви хотіли б поговорити зі мною?
Брейд не бачив підстави ухилятись від прямої відповіді.
— Так.
— Це стосується моїх досліджень? — поцікавилась вона.
— Ні, Роберто, тут особисті справи.
— Що ж. Я зараз буду, професоре.
— Добре. Чекаю. — Він поклав слухавку.
Коли, легенько постукавши, Роберта увійшла до його кабінету, Брейд накинув плаща, взяв капелюха і сказав із трохи силуваним усміхом:
— Ти не заперечуєш, якщо ми поїдемо у «Ріверсайд ін»? Візьмемо мій автомобіль і встигнемо повернутись на першу.
— Не заперечую.
Роберта не належала до красунь. Була вона присадкувата, досить кремезної статури, як на те, підкресленої кроєм її оранжевого плаща. Мала смугляве, досить помітно поросле волоссям обличчя, (Брейд чомусь подумав, що вже через це вона повинна почуватися нещасливою.) Досі він цього не помічав, але вона справді мала ледь помітні вуса і пасма рідкого волосся нижче підборіддя.
Отже, ніби підбив підсумок Брейд, бридка вона не була, але й до гарненьких її, безперечно, годі було зарахувати.
— Зачекай на мене біля головного входу, — звернувся він до Роберти, — я тільки загляну до Чарлі і попрошу перевірити, щоб десь не залишилось відкритого вогню.
Ресторан «Ріверсайд ін» був майже заповнений, але їм пощастило одержати столик у ніші з краєвидом на річку та на міст, перекинутий через неї.
— Можу лише уявити, яким важким випробуванням був для тебе вчорашній випадок, — почав розмову Брейд.
Вони вже зробили замовлення, і Роберта пильно вдивлялась у машини, що мчали зімкненими лавами через міст.
— Так, — майже пошепки відповіла вона, машинально кришачи свою булочку.
— Я подумав… припускав… — Брейд не знав, як краще підійти до суті розмови, — що ви були в дружніх стосунках із Ральфом.
Роберта перевела погляд на Брейда, і раптом її очі волого заблищали й наповнилися слізьми.
— Ми мали одружитися, тільки-но він захистить дисертацію.
Розділ 6
Підійшла офіціантка, подавши битеники з телятини для Брейда та салат із яйцями для Роберти. Поки офіціантка розставляла чашки з кавою та молочник із вершками, мимоволі виникла пауза, Брейд устиг перевести подих і хоч трохи зібрати думки.
— Мені дуже прикро, — почав він, — я й гадки не мав, як воно у вас склалося. Ти не повинна була приходити… так мені здається.
— Не турбуйтесь, професоре. Гадаю, так навіть краще. Вдома я почувалася б набагато гірше.