Подих смерті
Шрифт:
— Щиро дякую. — Брейд хотів сказати, що праці Кінскі він вважає за незрівнянно важливіші, але той його випередив.
— З часів моєї юності тут багато чого змінилося. Сподіваюсь, ви не сердитеся, що я так вільно почуваюсь у вашій лабораторії. Це Кеп привів мене сюди. Він і далі вважає цей поверх за свій. Обстежує кожен закуток, як давніше. Жоден студент не сховається від його ока. — Він тужливо роззирнувся довкола. — Колись я частенько сюди навідувався, але за останні п'ятнадцять років вибрався оце вперше.
—
— О, ні, дякую, я поспішаю, на жаль. У мене обмаль часу, а все ж я не міг поїхати, не глянувши бодай оком на наше старе гніздо. Адже стільки щасливих весен промайнуло тут. У всякому разі вони видаються щасливою порою, коли вже стали далеким минулим, чи не так?
Брейд кивнув на знак згоди.
— Я вас розумію. Що ж, шкода, що ми не зможемо відзначити цей день. Ви давно приїхали?
— Тиждень тому. Хотів вибратись раніше, але перешкодили всілякі клопоти — служба, родина тощо. А проте я відклав справи набік і викроїв кілька днів для старого Кепа.
Старий Кеп! Цей епітет чомусь роздратував Брейда. Щоправда, Кеп і справді був старий — йому вже давно за сімдесят, але ж і Кінскі було під шістдесят.
Зате самого Кепа це зовсім не дратувало, він дивився на Кінскі так само ніжно, як молодий дивиться на свою наречену або мати — на своє обдароване, талановите дитя.
Кеп дивився на Кінскі, як на свого найздібнішого учня, що, ставши науковим світилом, прославив тим самим і свого навчителя.
Брейд зрозумів, що почуття, які охоплюють його, не що інше, як ревнощі, а то й заздрість.
Слава старшого талановитого колеги геть затьмарила його, і він раптом видався собі непримітним, не вартим уваги рядовим хіміком.
Заполонений гнітючими почуттями, він насилу витис із себе:
— Гадаю, ваша видатна діяльність у галузі синтезу тетрациклінів навряд чи потребує якихось коментарів.
— Що ви! Яка діяльність! — Кінські вимовно підніс догори руки. — Адже Моран-Мінтер з Кембріджу набагато випередив мене.
— Але ж у нього зовсім інший підхід. На мою думку, саме ваш, метод дозволить швидше одержати альдестерон.
— Он як? Ви справді так вважаєте? Признаюся, не сподівався почути це від вас. Я просто вражений, адже…
Але тут Кеп Ансон перебив його:
— Наш Джо був такий ласкавий, що завітав учора до мене і провів цілий вечір над рукописом моєї книжки. І вона йому дуже сподобалася. — Старий самовдоволено хихикнув.
— Так, звичайно, — озвався Кінскі. — Хімікам потрібна така книжка. Надто багато хіміків живе тільки сучасним. Математики та фізики, скажімо, знають історію своїх, наук, тож нові знання, як правило, доповнюють старі. Натомість у хімії нові знання, як мені здається, просто витісняють старі. Ми схильні забувати старе. І на сьогодні багато чого забуто. Тим часом старі знання повинні бути основою
— Ваша правда, — пробурмотів Брейд.
— І саме Кеп утокмачив це нам, еге ж? Щоб опрацювати такий, як у нього, матеріал, вже не досить бути просто хіміком. Треба бути ще й філософом. І Кеп саме такий автор…
Кеп знову захихотів, а Брейд кивнув, хоч і ствердно, але не зовсім охоче. Справжнє освідчення в любові. Суцільні дифірамби. Набридло. Його брала дедалі більша досада.
— Щоправда, давніше, — провадив Кінскі, — я ніколи б не надумав про Кепа, як про філософа. Тільки як про педанта, поборника суворої дисципліни.
— Я пам'ятаю його таким самим, — мляво посміхнувся Брейд.
— Ви повинні його пам'ятати вже м'якшим. А за моїх студентських літ йому було тільки тридцять з гаком. Надзвичайно енергійний, а що вже вреднющий! Пам'ятаєте, Кепе, ви загадали провести реакцію, а я осмілився сказати, що це даремна трата часу. Що тоді було! Страшно сказати. Аж у вухах лящало. Відтоді й прозвали його Кепом. Б'юсь об заклад, ви не знаєте справжнього імені Ансона. Можу також присягтися, що й ніхто його не знає, хіба що потрапили до рук якісь документи! — Кінскі, здавалось, був дуже задоволений собою.
Брейд не приховував свого зацікавлення.
— То це ви охрестили Ансона Кепом?
— Так. А знаєте, чому я зупинився на прізвиську Кеп?
— Здогадуюсь. Мабуть, зіграло свою роль ім'я відомого тогочасного бейсболіста, якого теж звали Кеп Ансон. Так я думав досі.
— Слава бейсболіста сприяла хіба закріпленню прізвиська, але до його вибору не мала ніякого стосунку.
— А ще я чув, ніби наш Кеп колись мав власну яхту. — Така гадка видалася Брейдові кумедною, і він додав: — А може, йшлося лише про човен.
Кеп Ансон, якого їхня розмова починала гнівити, врешті не витримав:
— Усе це нісенітниці, дурниці, — вереснув він і владно застукотів ціпком у підлогу.
— Ба, ні, — жваво заперечив Кінскі, — не дурниці, а незаперечний факт з Ансонового життя. Отож повертаюся до інциденту з тою клятою реакцією. Ансон ладен був спустити з мене шкуру, а що вже лаяв, що вже коренив! І коли вже здавалося, що він от-от зареве, як звір, Ансон раптом замовк. Пильно глянув на мене і, не відводячи важкого погляду, почав: «Кінскі, затям раз і назавжди: поки ти працюєш, під моїм керівництвом, мусиш виконувати мої накази, як накази капітана на кораблі. Думай собі, що душа забажає, але тоді, коли я скажу тобі, що і як ти повинен думати. З цієї хвилини ти повинен беззастережно підкорятись моїм вказівкам. Бо я тут капітан, а ти всього-на-всього юнга. Ясно?» Отак воно було. Саме так. І від того дня я не звертався до нього інакше, як Кеп. Помалу всі звикли до такого звертання, і вже ніхто не називав його інакше.