Подих смерті
Шрифт:
— А це паранойя, — озвався Брейд.
— Згода. Хай буде так. Але мене цікавить інше. До якого типу людей належав загиблий? До другого? Правду я кажу?
— Мабуть, правду, — подумавши, відповів Брейд.
— А от я просто переконаний у цьому. А тепер найважливіше. Отож люди цього типу ніколи не накладають на себе руки, бо ніколи не відчувають за собою жодної провини. Ось, скажімо, ви, професоре, могли б піти на самогубство, якби допустилися фальсифікації і почулися зганьбленим. А цей хлопець нізащо. Він не вважав би себе винним. Він був би певний, що тут завинив хтось інший, що його змусили так зробити. Він сказав би, що зробив це з метою самооборони або ж щоб урятувати, скажімо, все людство. Хоч би що там було, людина цього типу себе вбивати не стане. Натомість він може вбити когось або ж… буде вбито його самого.
Брейд знову занепокоївся, бо в тому, що казав Дохені, незважаючи на незвичну термінологію, була своя логіка.
— Отже, забудьмо про самогубство, — вів далі Дохені, — і міркуймо далі. Припустімо, хлопець не загинув і йому вдалося уникнути викриття й закінчити свої дослідження. Як би розвивалися події далі?
— Його міг би викрити професор Ранке на усному іспиті, — почав пояснювати Брейд. — Такий іспит належить до процедури захисту докторської.
— А якби цей професор не спіймав його на шахрайстві?
— Що ж, таке цілком можливе. Нікому б і на думку не спало піддавати сумніву наслідки його досліджень. Тоді Ральф одержав би докторський ступінь і опублікував свою працю. Щоправда, якби інші експериментатори спробували підтвердити його результати, то могло б виявитися, що він усе підробив.
— І які наслідки це мало для вас, професоре?
— На жаль, не віщувало б мені нічого доброго, — тихо визнав Брейд. Не було ніякої рації приховувати правду.
— Це, мабуть, завдало б вам значної шкоди?
— На жаль, так.
— А дехто, напевно, подумав би, що ви допомогли Ральфові у шахрайстві. Чи таке можливе?
— Сумніваюсь, щоб хтось міг бодай припустити таке, — обурено вигукнув Брейд, але зараз же згадав ворожість Ранке і подумав, що той здатен запідозрити його.
Дохені спокійно спостерігав за Брейдом, потім вів далі:
— А може, вони сказали б прямо в вічі, що хлопець шахрував у вас під носом, бо ви через свою некомпетентність не здатні були проконтролювати його і він це добре усвідомлював?
Брейд густо почервонів і пробурмотів щось нерозбірливе. А детектив не вгавав:
— Отже, якби вам пощастило викрити підробку, скажімо, місяць тому, а не сьогодні…
— А проте я викрив її лише сьогодні, — не витримав Брейд.
— Отже, якби ви все викрили місяць тому, то напевно мали б якось припинити це неподобство, але чи наважились би ви розголошувати справу? Адже тоді ви, професоре, виставили б у невигідному світлі насамперед себе. Напрошується висновок — а чи не було для вас єдиним виходом інсценізувати нещасливий випадок, позбутися щоденників Ральфа і так сховати кінці у воду?
— Але ж до сьогодні я прагнув продовжити цю роботу. Маю свідків, — відказав Брейд.
— Може, і є люди, які засвідчать, що чули від вас про такі наміри. Та хіба ви справді збираєтесь продовжувати Ральфову роботу?
— Тепер уже ні, не можу.
— І ще одне. Якби я оце не прийшов сюди, чи дізнався б хтось про справжню причину, чому ви відмовляєтесь продовжувати роботу?
Брейд мовчав, стиснувши губи.
— Тепер ви знаєте, — провадив Дохені, що я мав на увазі, кажучи про вагомий мотив. Ваше повідомлення, що шахрайство викрито лише сьогодні, не багато важить — це тільки слова.
— Ви заарештуєте мене? — розлютився Брейд.
— Ні.
— Я ж мав такий вагомий мотив!
Дохені посміхнувся.
— Я не переконаний, що це зробили саме ви, професоре. Розслідування триває. Та ваше становище, безперечно, складне. І щоб виплутатися з нього, вам, професоре, треба допомогти мені. Наприклад, якщо не ви, то хто б це міг зробити?
— Не знаю.
— І ніяких підозр? Невже ні в кого не знаходилося якогось мотиву?
— Ні. Я не маю ніяких поважних підстав підозрювати будь-кого, а просто так називати прізвища не тільки нечесно, це було б звичайним боягузтвом.
Дохені неспокійно ворухнувся.
— Ви дивак, професоре. У вашому становищі люди здебільшого, не дуже вагаючись, розповідають силу різних паскудств про інших. Їм потрібне якесь виправдання, і вони готові виказувати, зовсім не почуваючись виказчиками. Ви мене розумієте? Таким людям досить навіяти собі, що вони допомагають розкрити жахливий злочин, і цього досить, щоб не почувати ніякої гризоти. Чому ж ви так не чините?
— Хіба це мені допоможе? — озвався Брейд. — Необґрунтовані підозри з мого боку скоріше можуть зашкодити.
Дохені широко посміхнувся.
— Я починаю думати, професоре, що ви не довіряєте мені. Ну що ж, тоді давайте шукати підозрілих разом. Вбивство ретельно сплановане, отже, версії про самооборону чи дії в стані афекту відпадають. А що взагалі найчастіше штовхає на вбивство? Причиною може бути й звичайний страх. Як це могло б статися, скажімо, з вами. Адже ви потерпали б за свою репутацію, якби справа про підроблені щоденники набула розголосу. Мотивом могла бути й корисливість, але цей хлопець не мав ні цента за душею, тож із його смерті міг мати пожиток хіба, що власник похоронного бюро. Треба рахуватись і з такими мотивами, як кохання чи ненависть, які, коли йдеться про вбивство, по суті рівнозначні. Цими почуттями могла керуватися одна дівчина на ім'я Джін Маркіс. Колись Ральф покинув її, і вона й досі не може пробачити зради.
— Звідки ви про це знаєте? — здивувався Брейд.
— Від людей, професоре, я ж вам казав. Дайте зрозуміти певній особі, що вона чинить шляхетно, і на ближніх буде, вилито стільки помий, що ви тільки дивом дивуєтеся. Але повернімось до Джін Маркіс. Чи настільки вона обізнана з хімією, щоб орудувати хімікатами? Адже вона секретарка, чи не так?
— Якісь знання вона має, — неохоче заговорив Брейд. Невже він справді намагається врятувати себе коштом когось іншого, чого Дохені й сподівався від нього як найзвичайнісінької речі. — Адже секретарка кафедри хімії мимоволі засвоює чимало інформації, з якою стикається щодень. Гадаю, про ціаніди вона теж могла знати.