Подих смерті
Шрифт:
О боже! Невже тепер детективи ввижатимуться йому під кожним лабораторним столом чи навіть за кожною колбою. Адже це міг бути Грег Сімпсон, напарник Ральфа по лабораторії, який мав право заходити сюди з будь-який час і не був зобов'язаний замикати двері.
Але Роберта, ніби відчуваючи, яке питання мучить його, тихо сказала:
— Я маю свій ключ до лабораторії.
— Свій? Звідки він у тебе? — здивувався Брейд.
— Його мені дав Ральф.
Якусь хвилину Брейд мовчав. Потім зачинив двері лабораторії на засув, сів під ними на табурет і уважно приглянувся до Роберти. Вона сиділа у кріслі, що донедавна належало Ральфові, за його колишнім столом. Сонячні промені, пробившись крізь хмари, а потім і крізь бруднуваті віконні шибки (вікна в університетських лабораторіях здебільшого напівпрозорі), падали на плечі Роберти, підсвічуючи її пишне волосся червінню.
А вона не така вже й несимпатична, як здавалось, трохи здивовано подумав Брейд. Щоправда, до голлівудівських стандартів їй далеко, бо ні струнка, ні висока вона не була. Зате мала густі довгі вії, гарно окреслені вуста, ніжну смагляву шкіру на відкритих до плечей руках.
Навіщо ж вишукувати якусь незвичну внутрішню потребу, що спонукала Ральфа дати Роберті ключа від лабораторії? Чи не йдеться тут про таку цілком просту і природну річ, як любовний зв'язок?
— Я не знав, що Ральф дозволяв комусь мати ключа від лабораторії. Звичайно, я розумію: для тебе він міг зробити виняток.
Роберта, з обличчя якої не сходив вираз смутку, мовчала.
— Чи ти не поясниш, звідки в тебе цей ключ? — уточнив свою думку Брейд, зачекав трохи і пояснив, намагаючись говорити лагідно. — Зрозумій: за звичайних обставин я не виявив би такої настирливої цікавості, але ж зараз обставини виняткові.
Роберта різко відкинула назад волосся і підвела на нього очі:
— Я розумію, що ви маєте на увазі, професоре Брейд, і не збираюся говорити неправди. Часами ми зустрічалися з ним тут… після занять. Маючи свій ключ, я могла приходити сама.
— Щоб тримати все у таємниці? Бо якби ви приходили разом, то це могло впасти у вічі?
— Так.
Відчуваючи, як його охоплює збентеження, але вважаючи, що тільки заскочивши дівчину зненацька можна сподіватись на правдиву відповідь, Брейд майже вистрілив наступне запитання, вистрілив раптово і прямо:
— Ти вагітна, Роберто?
Вона різко здригнулась і опустила очі.
— Ні.
— Ти певна в цьому?
— Цілком.
— Що ж, Роберто, питання вичерпане.
— Дякую, професоре Брейд, — промовила вона. — Знайте ж: я розумію, як негоже ми поводились, і прошу вибачити нас. Адже якби хтось застав нас, то це було б дуже… прикро. І ви, напевно, мали б неприємності.
— Так, гадаю, ми всі мали б великі неприємності.
— Розумієте, професоре, ми мали побратися, а іншого місця, де можна б залишитись на самоті, просто не було. Але тепер ви знаєте все і якщо вважаєте, що я повинна покинути аспірантуру, то я так і зроблю. Зрештою тепер це не має для мене великого значення.
— Ні, — енергійно заперечив Брейд. — Я зовсім не мав на увазі, щоб ти покинула роботу над дисертацією. Те, що було між тобою та Ральфом, мене не стосується, і я не маю наміру до цього повертатись. А питав я тільки тому, що…
Зненацька він урвав. Не міг же він сказати їй, що кілька хвилин тому уявив її грубою і набридливою вагітною коханкою, яку можна зненавидіти за домагання шлюбу, щоб урятувати свою честь, і яка, вважаючи відмову хлопця за зраду (а такий гострий на язик тип, як Ральф, міг викласти їй усе навпростець, не щадячи її гідності), не просто обурилась чи образилась, а образилась на смерть.
Але Роберта не була вагітна… чи тільки так сказала. Десь у глибині душі все ж таки жила якась підозра.
І він вів далі не зовсім переконливим тоном:
— Тому що відчував: якесь непорозуміння між вами абощо могло викликати у Ральфа роздратованість, яка, своєю чергою, спричинила цей нещасливий випадок. Але тепер, після нашої розмови, я зрозумів, наскільки ти пригнічена після всього пережитого. Чому б тобі не відпочити з тиждень чи довше, якщо відчуватимеш таку потребу? На лабораторних заняттях тим часом якось обійдуться без тебе. Зрештою я знайду когось на заміну. А потім, коли найгірше буде вже позаду…
— Дякую, професоре Брейд, — Роберта тріпнула головою, — але я не припинятиму роботи. Найважчі якраз ті години, коли я залишаюся на самоті.
Вона підвелася, взяла торбинку під пахву і рушила до дверей, де трохи затрималась, відмикаючи замок. Нараз у Брейда промайнула нова думка.
— Зачекай-но, Роберто! — звернувся він до дівчини.
Вона чекала, не повертаючись до нього. Брейд теж замовк, йому було незручно, й він не знав, як сформулювати запитання.
— Сподіваюсь, ти дозволиш мені поставити ще одне запитання— дуже особистого характеру, — врешті промимрив він.
— Більш особистого, ніж те, що ви вже ставили?
Брейд відкашлявся.
— У певному розумінні так. Але я маю вагомі підстави питати про це. Отже, чи мала ти коли-небудь якісь клопоти з професором Фостером?
Роберта повернулась до нього.
— Які клопоти, професоре? — Питання пролунало гостро, брови в дівчини здивовано звелися.
Скажи ж це нарешті, сто чортів, роздратовано подумав Брейд і додав уголос:
— Що ж, доведеться поставити питання руба. Чи професор Фостер приставав коли до тебе?
— Це запитання навряд чи можна вважати за особисте, — відказала Роберта, — адже професор Фостер ніколи не робить із цього таємниць. Так, я теж одержала свою порцію залицянь. Не більшу ніж будь-яка інша дівчина, але й не меншу. Адже професор Фостер людина щиросерда й розподіляє свою увагу не тільки щедро, а й порівну.