Подорож до Эльдорадо.
Шрифт:
Довго ще прислухалися до нього аргонавти, не довіряючи власним вухам, поки Панько Федорович не усміхнувся широко і не плеснув дружньо моторяку по станині.
– От за що я люблю стару отєчественну техніку, так це за надійність. Вигляду вона не має ніякого. А в роботі- хоч куди! Ти її не доглядаєш, ти її, натурально, гробиш, а вона хоч би що! Торохкотить і торохкотить. Раціо? Раціо! Ти тіко, Семйон, нікому-нікому! Повернемось додому - запатентуємо ізобрєтєніє.
Купчик вивчав лійку. Його увагу привернула сірувата драглиста речовина, що осіла на густому мідному ситечку.
– Що б воно таке могло бути, товаришу капітан?
Галасун і собі запустив вказівного пальця у лійку, понюхав його. Пахло морем, бензином і ледь-ледь автолом.
Панько Федорович вивалив на долоню драглі, ухопив потрісканими губами півжмені, пожував і, заплющивши очі, проковтнув. Гикнув, повідомив:
– Оце ж той
Семен Михайлович скривився, як середа на п’ятницю, здвигнув плечима:
– Багато чого мені доводилося заготовляти. Лом цвітних металів, свинячі і коров’ячі шкури, картоплю, огірки, капусту, моркву, металобрухт... А тепер, виходить, ще й планктон.
– Да, брат, це тобі не капусточка, не огірочки та помідорчики - тут не розживешся...
– А ви думаєте, на помідорах та на огірочках розживешся?
– Не балакай лишнього! Знаю я вашого брата - заготівника! Ціни ж сезонні. Сьогодні - одна, завтра - інша, нижча. Тобі здають ніби по нижчій, а ти платиш по вищій, продаєш по нижчій, а різницю - пополам... Раціо? Раціо!
– А звідки ви знаєте, товаришу капітан?
– Я все знаю, Семйон, бо я всю жизнь на керівній роботі. Я коли в облфо служив, і не такі вєщі бачив. Да-а... Багато ще несознатільного аліменту у нас. К прімєру... Тіко ж ти нікому-нікому! Приходить з району анонімка - сигнал: в районному харчкомбінаті декотрі товариші Деруть, себто пользуюця государственними ценностями, Виїжджаю лічно, поселяюсь в готелі, з’являюсь до директора комбінату вранці. А він: “Як же це ви, шановний обласний товаришу, прямо до мене не з’явилися? Ай-я-яй, хіба вам місце у нашому готелі? Ми ж для вас спеціально...” Ну, гаразд, кажу, увечері побачимо, а тепер мені б невеличку ревізійку на вашому харчкомбінаті... Аякже, будь ласка, каже. Відвіз лічно на машині. Копаюся, риюся в бомагах - все в ажурі, по закону. Бо не тільки я знаю, що слравна бомага - перве діло! А увечері директор в лісок мене вивозить, до річечки. А там вже і юшечка-петрушечка, й товариші, і женщини всякі, на жінок законних не схожі. А випивки, а закуски!
– Панько Федорович аж пожвавішав, аж долонею по животу пройшовся.
– Ну, я, натурально, не зостався б, якби у них з бомагами негаразд вийшов. А так -порядок, чого ж не побути в компанії. Раціо? Раціо! Сіли на встелену килимами травичку - і пішло. А потім директор комбінату, як уже потеплішали всі, підсідає і пита: “Ти лічно з якою залишишся?” Ну, тут я, натурально, задній ход, бо в мене дома така ревізія сидить, що ніякій бомажці не повірить. І воопче, кажу, нащо такий бенкет? У вас же, кажу, все в порядку. Аякже, каже директор, ми супроти закону, боже збав, потому що знаєм, чим це пахне. Закон для нас і так добре написаний, бо все передбачає: і усушку, і утруску, і єстествені отходи. І пацюки та миші знову ж таки на нас стараються. Раціо? Раціо!
– М-да-а, Семйон, чого тільки не списують, особливо ж у сільській споживчій кооперації. Приїдеш, бувало, дивишся акти... Списали масло, бо згіркло, списали сир і ковбаску, бо зацвіли. Ну, натурально, молоде-зелене, на цьому й точку поставило б. Та не на такого напали! Якщо вже закуску списали, то треба шукати й актів на коньячок, горілочку, шампанське...
– Ну, товаришу капітан, це вже ви...
– зауважив Семен Михайлович.
– Після прийому спиртного в скляній тарі вже не спишеш.
– І після прийому можна, Семйон! Я знаю такі случаї, коли один і той же маргарин тричі списували, коли списали золоті часики наручні, жіночі, бо пацюк ремінець перегриз. Що-небудь та можна завжди списати, а гроші на випивку членам ревізійної комісії. Ну, я проти цього діла воопче не дуже озлоблений, бо вже як вони там не викручуються, а все-таки не на вітер летять гроші, на пользу йдуть, для здоровля служать. І бомажки в порядку. Раціо? Раціо! Але ж скіки ще, Семйон, єсть дурнів геть, можна сказати, бесполєзних. Пам’ятаю, одному містечку районному виділили 120 тисяч. Ну, натурально, щоб вулиці попідправляли, а кой-де і позамощували, щоб деревець насадили і таке всяке. Раціо? Раціо! Так що ж ти, здогадайся, вони придумали? Ніколи не здогадаєшся. У тому містечку керівництво страшно футболом інтересуїться. І думали-гадали, як би команду сотворить таку, щоб і з Києвом навіть, не те що з областю потягатися можна було. Команду вони сяк-так нашкрябали, та хто ж приїде солідний у містечко грати, коли там і стадіону нема. Ну, натурально, взяли вони на ті гроші та відгрохали на пустирі стадіон. З лавками, з центральною трибуною. Щоб від столиці не відставать. Ну, натурально, музика, фізкультурники марширують. Урочисте откритіе, парад. Раціо? Раціо! А на ранок стадіон - як корова язиком злизала! Кілочки з землі і ті повитягували. А про лавки та трибуни - і не питай... Тіко ж ти нікому-нікому!
– А що ж таке сталося?
– А сталося... Болільників, натурально, в містечку багато, а застройщиків більше. От вони й розтягли, дошки та кілки. Раціо? Раціо!
Семен Михайлович зауважив, що цей приклад якось не в’яжеться з переконаннями Панька Федоровича. Які б вони, мовляв, у тому містечку не були дурні, але ж дошки та стовпці пішли в діло, на користь.
– Воопче, да! Я, працюючи в облфо, так і зрозумів: що б не робилося, що б не творилося, а якщо глянути в корінь, то все на пользу іде, бо, як сказано, все - для человєка! Тіко щось не всі згодні були зо мною, і мене вскорості перевели на відповідальнішу роботу.
– Ну, а тим за стадіон влетіло, еге ж?
– Ти що, Семйон?! Вони на іншому мероприятії погоріли. Не повіриш на чому саме. На автокатафалку...
– На чому, на чому?
– Ти що? В городі живеш, а не знаєш? Автокатафалк - ну, той же автобус, тіко, натурально, пристосований для перевозок з цього світу на той.
– Та знаю, але як можна погоріти...
– Не перебанчай, коли начальство говоре! Отож і кажу - з цього світу на той. Бо в нашому комунгоспі товариші, як і я, за все нове, прогресивне. Тіко біда, що наперед не знаєш, чи продвинешся на прогресивному, чи погориш... М-да! Так-от, вони рішили не відставать від города, а лоскоріше стирать різницю між городом і великим селом. І наказав комунгосп виписать автокатафалк. Щоб як помер хто - швиденько його запхнути у кузов і, натурально, на цвинтар. А то що виходить? Вріже дуба якась старушенція, а процесія все одно добру годину тягнеться через містечко. Раз по раз зупиняється, оркестр, натурально, своєї витина. Ну, і двіжєніє, яке не є, а паралізується, з графіка вибивається. І служащі з контор вибігають. Починаються всякі нездорові розговори - а хто помер, а чого помер, а чи від раку помер, чи в райлїкарні прирізали. Ну, і всяке таке. Автокатафалк прибув, а от желающих по-сучасному перебраться на той світ нема. Бо нове, прогресивне, натурально, з трудом дорогу пробиває. Звикли отак без поспіху хоронить - і хоч ти їм кілок на голові теши! Воно, правда, воопче похоронів малувато, бо маленьке містечко, сказати б, просто велике село. Я завсігди за передове, прогресивне. Я показав би лічний примєр, так для примєру ж не помреш. Так що нерентабельним оказався автокатафалк. Ну, стояв він, стояв у дворі комунгоспу, але ж, натурально, не Іржавіти техніці без діла. І воопче на даному етапі всюди наукова організація праці вимагається. Сушили, сушили в комунгоспі голови - як же його спользовать по-науковому. І таки надумали! Кому треба картопельку з городу привезти чи, к примєру, оркестр на свайбу доставить - завсігда пожалуста. Плати гроші - і бери автокатафалк. Або, к примєру, учрєждєніє яке в ліс виїжджає на майовку чи там по грибочки. І дуже вдобним виявився автокатафалк. Там, знаєш, - по боках сидіння, а посередині такі спеціальні коліщатка, - натурально, щоб труну було зручно засовувати. Так на ті коліщатка дошку широку приладнали. В о раціональ зація вийшлаї і мшіки, і випивших дуже вдобно згружать. М-да! Приключка вийшла невзабарі неприятна, У тому містечку откормочний пункт хороший, ну, і з області заказали, щоб на празники підкинули кілька туш гарненьких свинячих, баранячих. По закону, натурально, по себестоїмості. Їм і підкинули автокатафалком. На цьому й погоріли! Скільки потім не пояснювали, не доказували, що й одного мерця ще не возили автокатафалком, що похоронного на ньому - тіко чорна смуга попід вікнами, а так воопче машина весела, - нічого не помогло.
– А куди ж вас після облфо висунули?
– Ох, ти ж, Семйон, Семйон! Тобі тільки б теревені розводити, а до роботи не дуже гарячий. Заготовляй краще планктон на вечерю.
– Та ще встигну, його он скільки! Заготовиш, а він, гляди, скисне. Ми свіженького...
– Тоді сідай за правила судновождєнія.
– Та я ж їх уже геть чисто визубрив.
– Так уже й визубрив... Ану, бери свисток! Так... Ану, подать мені сигнал “чєловєк за бортом”!
Купчик тричі протяжно засюрчав у міліцейський сюрчик.
– Правильно. Ану - “я вас поняв”...
Купчик видав дві коротких і одну довгу трелі.
– Правильно. Молодець, юнга. “Сигнал попередження”!
Купчик коротко свиснув чотири рази. Панько Федорович зачудовано звів докупи вигорілі брови:
– З тебе, Семйон, неабиякий моряцюга вийшов би. І чого тебе кинула судьба на заготовки?
– Ах, товаришу капітан, - сумно усміхнувся Купчик.
– Судьба сліпа. Думаєте, вона не помилилася, коли кинула вас на керівну роботу? З вас такий би капітан, такий морський вовк вийшов би, що куди там...