Подорож до Эльдорадо.

Лигостов Вильям

На шостий день після шторму перед Галасуном і Купчиком на весь зріст постала загроза голодної смерті. Обидва ремінці вони вже згризли, залишився один передок з колишніх чудових хромових чобіт Галасуна. Та який з того передка наїдок? Аргонавти, прицмакуючи язиками, згадували, які смачні були розварені в каструльці підметки. А от з передка і навару чортма, і на зуби нічого покласти. Запах гуталіну витав над човном. Аргонавтів нудило.

А планктон? Чому ж вони, сердешні, про рятівний планктон забули? Ах, читачу, планктон ніяк не лізе в горлянку. Не лізе, та й годі. Скільки б дисертацій з цього приводу не писали.

Купчик легше переносив голод. А от Галасун... Страшно

глянути. Щоки позападали, вилиці загострилися, шкіра на тілі пообвисла, стирчали у всі боки гострі маслаки. Обидва давно не голені. Дисципліна похитнулася.

Галасун сидів на лавці, спершись спиною на кабіну. Він накинув на плечі синій дощовик - сонце немилосердно припікало. Купчик притулився біля мотора в майці і картузику. Нижня щелепа відвисла, як у загнаного пса, два рядки штучних зубів безглуздо виблискували проти сліпучого сонця.

– Та повиймай свої придуркуваті щелепи, телепню! Тіко дратуєш...

Купчик зміряв байдужим поглядом капітана і, перейшовши на “ти”, огризнувся мляво:

– Не гавкай. І так на душі гидко...

– Но-но, Семйон! Не балакай лишнього! Не забувай - капітан тут я!

– Капітан...
– зневажливо скривив губи Семен Михайлович і плюнув за борт.
– Мокра курка, а не капітан.

– Бо команда вошива! Приготувався, називається, в експедицію! Харч треба було в баночки та кришками позакривать, а не в торби, кульки... Раціо? Раціо! От і клацай тепер своїми денними щелепами!

– От і клацаю, бо маю вошивого начальника. Тепер розумний, а про що раніше думав? У тебе ж великий опит руководящої роботи? То й мав би все передбачити. І навіщо зв’язався з отакою мамалиґою?..

Галасун мовчав. Він зрозумів: на судні визріває бунт матросів.

Так вони довго-довго сиділи мовчки. А на горизонті - ні берега, ні димку. Скільки раніше пароплавів, танкерів, теплоходів стрічалося їм на путі! Завбачливо обминали їх, аби не приставав ніхто - а куди, а чого? А ось тепер, як на зло, і шхуна паршивенька не попадеться. Тільки Кацо борсається собі безклопітно - то зникне, то знову появиться біля човна. Панько Федорович уже не перший день поглядав на нього недобрим голодним оком, але ж набої до двостволки геть замокли - самі осічки дає рушниця.

Вранці 2 жовтня Кацо, спершись плавцями на очеретяну в’язку, почав підбадьорювати аргонавтів. Не можна опускати рук, мовляв, треба щось робити, а то ж і справді можна дуба врізати, Галасун з Купчиком посилали дельфіна під три чорти, але той не відставав. “Чому - б - не - спробувати - ловити - рибку?” - перепитав він. Галасун відповів: він навіть на Дніпрі цим не захоплювався. Купчик теж ніколи вудки в руках не тримав. І як, і на що ловиться вона в океані, невідомо. І що на гачок наживити? Хіба що Купчика? Кацо запропонував спробувати ловити на “самодура”. Він розповів, як це робиться. До кінця жилки прив’язується чималенький важок. За метр від важка починають прив’язувати гачки - штук п’ять-десять на віддалі 10-15 сантиметрів один від одного. До гачків прив’язують що-небудь яскраве, червоне - кусники ниток чи ганчірок. Так на Чорному морі ставридку ловлять. Він сам спостерігав. Опускають жилку вглиб метрів на 20, 30, а то й п’ятдесят - і смик, смик... Приваблена строкатими ниточками ставрида потрапляє на гачок. Зовсім непогано інколи виходить. Намотуєш жилку на котушку, дивись - на кожному гачку по ставридці.

Галасун довго не вірив дельфінові, гадав, що той кепкує з нього. Але робити ж нічого - почав переобладнувати спінінг для умов Атлантики. Незабаром снасть, відповідно до вказівок Кацо, була готова. Капітан опустив важок у воду і відсунув гальмівну защіпку на котушці. Важок потягнув жилку з гачками (продукція заводу “Арсенал”, зовсім непогані гачки, мушу відзначити, і даремно ото деякі рибалки ганяються, висолопивши язика, за японськими, канадськими, англійськими - все одно усім їм іржавіти в дніпровських корчах) вниз. Коли важок вимотав метрів п’ятдесят жилки, Панько Федорович зупинив котушку і почав раз по раз підсікати вудлищем...

Ах, що там казати! Життя таки дарує нам чимало сюрпризів. Але ні з чим не зрівняти тієї щасливої миті- ні з миттю, коли голову винахідника осяває геніальна ідея, ні з миттю, коли після довгих і нудних переговорів кохана дозволяє тобі стати на “кращу дорогу в світі”, як сказав безсмертний Лорка, ні з миттю, коли в тебе в руках ордер на окрему ізольовану квартиру, -так от, ні з чим не можна порівняти тієї миті, коли рибалка відчує раптом: щось узяло! Вудлище тремтить, вібрує, жилка туго натягується, а серце, шалене серце ладне вискочити з грудей! Хто не пізнав цієї миті, той не пізнав життя, хоча б і доскочив найвищих чинів і всім світом визнаних успіхів.

Доля зглянулася над Паньком Федоровичем. На шістдесят четвертому році життя в Атлантиці він вперше пережив цю благословенну мить. Між іншим, зазначу, що Панько Федорович завжди жив там, де були хоч сякі-такі водойоми, де водилася хоч сяка-така рибка. Але він вважає за негідне стовбичити з вудочкою над водою. Так от, щось узяло. І непогано взяло! Синтетичне спінінгове вудлище аж заграло, аж заходило в руках у Галасуна. Поволеньки, поволеньки капітан почав намотувати жилку на барабан. Жилка почала ходити то в один бік, то в другий, то від човна, то під човен. Нарешті в прозорій воді мелькнуло блискученьким тілом щось проворне і чималеньких розмірів.

– Підсаку! Підсаку давай!
– гримнув Галасун на Купчика, який так і завмер з роззявленим ротом.

Купчик отямився і витяг з кабіни підсаку, обтягнену марлею для вилову планктону.

Звичайно ж, мій читачу, ти вже думаєш, що ось зараз піде опис метушні, яка кінчиться тим, що рибина зірветься і піде собі в глибину. Чого не було, того не було. Незважаючи на невправність і цілковиту недосвідченість аргонавтів, рибина за якихось п’ять хвилин безсило плескала хвостом по днищу човна (принагідно не можу не згадати ще раз про надійність арсенальських гачків). Рибина була величенька, така, що на сніданок двом персонам вистачить цілком. Більше нічого істотного про рибину ту повідомити не можу. Що таке устірка, підлящик, лящ, сазан, карасик, окунь, щука, краснопер, сом, як з усього цього добра компонується страва богів - дніпровська юшка, я міг би розповісти з документальною точністю. А от на океанській рибі мало розуміюся. Ну, там атлантичні оселедці, свіжоморожена всяка тухлятина, з якої я й собаці не варив би юшки, це я знаю, а що зловив Галасун, не відаю, а брехати не стану, бо, як уже можна було помітити, пишу тільки про те, що сам бачив на власні очі, чи принаймні про те, що можна підтвердити поважними документами, бо на те й існує жанр документальної повісті. Головне - ту рибину можна з’їсти.

– Не - чіпать - не - чіпать - викинуть - за - борт - негайно!
– ні з того ні з сього зарепетував Кацо.

Аргонавти переглянулися здивовано. У них уже повні роти слинки набралося. Але Кацо популярно їм роз’яснив: то небезпечна, дуже отруйна мурена, її і в руки брати не можна, не те що в рот. Семен Михайлович чиркнув ножем по поводку, підважив мурену підсакою і вивалив її за борт разом з поводком і гачком. Панько Федорович присів на лавочку і важко хапав повітря широко роззявленим ротом, тримаючись рукою за лівий бік...