Подорож на Пуп Землі. Т. 1

Кидрук Максим Иванович

Симпатична американка злякано лупала на нас через вікно автобуса. Ян глянув на неї та лише стенув плечима, відповідаючи на німе «what the hell is he doing?», [32] що застигло в очах дівчини.

Через хвилину автобус зник за поворотом.

Широко розставивши ноги, я стримів на обочині, весело дивлячись уперед. Коло джипів розташувався широкий плакат, подряпаний сонцем, вітрами й дощем, на якому красувався промовистий напис: «Bienvenidos a la compania de transportes». [33] Над входом до халабуди висіла дерев’яна вивіска «Informacion».

32

Що він,

бляха, робить? (англ.).

33

Ласкаво просимо до компанії перевезень (ісп.).

– Ходімо, дізнаємося, що тут і як, – мовив я, після чого ми з друзякою перебралися через дорогу та зайшли до халабуди.

На вході мене перестрів на голову нижчий еквадорець в кумедній в’язаній шапочці та синій ватяній куртці, які в Україні були вельми модними років із двадцять тому. Чоловічок приязно посміхався.

– Привіт, моє ім’я Роберто! – привітався він.

– Хело! – відповіли ми.

– Котопаксі? Вам на Котопаксі? – запитав Роберто, випереджаючи мої думки.

Я кивнув, після чого еквадорець провів нас досередини дерев’яної хижки, розклав на примітивній, погано обструганій лаві велику карту околиць Котопаксі та заходився показувати, куди ми можемо потрапити. Ґрунтова дорога звивалася схилом вулкана до висоти 4500 метрів. Звідти можна піднятися на 4800 метрів до будинку «refugio», [34] в якому професійні скелелази відпочивають перед штурмом кратера. Далі без спорядження йти заборонено. За сорок доларів Роберто згодився провести нас до «refugio», принагідно показавши всі принади найвищого активного вулкана світу.

34

Притулок, пристановище, прихисток (ісп.).

– Але ж хмари… – буркнув я, тицьнувши пальцем за вікно.

– На північному схилі дме дужий вітер, – заспокоїв нас Роберто, – там завше ясно. Крім того… ми піднімемося вище від першого, найтовщого пласту хмар…

Коли ми сідали у велетенський пікап кремового кольору, я несподівано запримітив, що Роберто… не має правої руки. Насилу стримавшись, аби не виказати свого ошелешення, я сказав про це Янові. Чех здивувався не менше за мене. Проте щойно ми рушили, виїхавши на розбиту гірську дорогу, всі мої побоювання наче вітром здуло. Низькорослий еквадорець давав раду гігантському повнопривідному джипові краще за більшість бачених мною водіїв, упевнено об’їжджаючи велетенські камені та протискуючись на нешироких карнизах над прірвами…

На півдорозі спинилися коло жалюгідної подоби ресторану, де чорнявий абориген, такий же низенький, як і Роберто, пропонував нечастим подорожнім нехитрі наїдки. По той бік звивистого путівця стримів велетенський конус Котопаксі. Я вже міг без особливих зусиль роздивитися бордові сліди магми на його боках, зиґзаґуваті язики вічних снігів, що сповзали з кратера в долину. Проте верхівка конуса – страхітливе жерло найвищого активного вулкана – все ще лишалася невидимою за густим покровом сліпучо-білих хмар.

– Я піду куплю води, – кажу.

Ян похапцем висмикнув у мене з рук гроші та всадовив назад у крісло.

– Сиди краще в машині. Я сам схожу. Ти вже сьогодні купив раз.

Води в пляшках у магазинчику не виявилось. Ян виніс із собою дві великі склянки звичайної води, щоб напитися наперед, оскільки, за словами Роберто, далі води більше не буде.

Напившись досхочу, ми продовжили дертися вгору. З-під коліс виривалися клубки густої пилюки, з якої час від часу, немов іскри, вистрілювали камінчики. За вікном пропливали безлісі ландшафти, закидані велетенськими валунами, схожими на зрубані голови давно загиблих богатирів.

Помалу ми піднімалися вище та вище. Хмари рідшали, розвиднюючи небокрай.

– Двадцять… максимум тридцять хвилин, і небо стане чистим, – запевнив мене Роберто.

Король Смерті

Котопаксі дуже небезпечний. У разі його серйозного виверження буде зруйновано всі поселення у приміській зоні Кіто. На цей

момент там проживає близько одного мільйона осіб. Ще більша небезпека загрожує містечку Латакунга. Тричі, 1744, 1768 та 1877 років, воно було повністю стерте з лиця землі.

Найбільшу загрозу під час виверження становить не лава. Завдяки значній висоті розпечена магма, викинута з кратера, майже відразу кам’яніє, не встигаючи збігати схилами. Проте величезна кількість виділеного тепла спричиняє напрочуд швидке танення вічних льодів навколо кратера, що призводить до виникнення селевих потоків небувалої сили. Лавини бруду та перемеленої вулканічної породи котяться схилами вниз, змітаючи все на своєму шляху. 1877-го – після надзвичайно потужного виверження – селеві потоки з Котопаксі за вісімнадцять годин досягли містечка Есмеральдес на… березі Тихого океану.

Котопаксі – не просто вулкан. Котопаксі – бог. Причому не тільки серед вулканів, але й серед людей. Ще за століття до приходу іспанців племена, що жили навколо могутньої гори, поклонялися їй як божеству. Поблизу річки Ріо Піта знайдено фундаменти будинків древніх скотарів, що населяли схили вулкана. Посеред руїн стоять кілька платформ, на яких жерці поклонялися вулкану. Є докази того, що навіть інки, підкоривши територію сучасного Еквадору, приносили жертви, щоб задобрити Котопаксі. Вони називали його Королем Смерті. Скелястий монстр посеред Анд був, безсумнівно, вельми вередливим, лихим і нещадним божеством…

На одному з поворотів однорукий провідник зненацька пригальмував і проказав:

– Сніг…

Я глипнув туди, куди він показував. Обабіч дороги, в тіні під величезним сірим каменем лежало кілька кавалків спресованого снігу. Такого ж сірого, як і сам камінь.

– Та хіба це сніг! – зневажливо пхикнув я. – Якесь неподобство, а не сніг.

У цю мить ззаду надлетів подих крижаного вітру. Він підхоплював порохняву, здійняту колесами, і гнав її попереду авто, зловісно шерхочучи дрібними камінчиками. Мабуть, уже тоді віковічні духи гір – грізні демони, які захищають Котопаксі споконвіків, – страшенно розлютилися на мене за щойно озвучене святотатство. Проте я не звернув на те жодної уваги.

Дихалося напрочуд вільно та легко.

– Як на мене, то всі ці балачки про «altitude sickness» [35] – суцільна вигадка, – відзначив я. – Ми вже видерлися майже на 3800, а я зовсім нічого не відчуваю.

Після цих слів зловісні духи Котопаксі, певно, аж репалися від злості…

Після того, як наше авто перетнуло позначку 4000 метрів, про що нас блискавично повідомив Роберто, довколишня місцевість стала нагадувати місячний ландшафт.

35

Гірська хвороба (англ.).

Зрештою ми дісталися широкого високогірного плато, яке впиралось у вулкан. На ньому вже стояло кілька позашляховиків, від яких нагору піднімалася групка по самі вуха вкутаних у тепле шмаття скелелазів із наплічниками завбільшки із товарний вагон. Удалині проступав будинок «рефьюджі» – проста двоповерхова будівля з двома рядами добре втеплених квадратних вікон. До неї вела звивиста стежка, в минулому – жолоб, яким стікала лава. З обох боків стежину обтискали похмурі сірі бескиди, на яких глибокими рубцями червоніли сліди від проходження розплавленої магми. Виглядало так, ніби будиночок стояв зовсім поряд, рукою подати. Нагорі, на висоті 5000 метрів, починалася зона вічних снігів.

Ми з Яном вибралися з машини та слідом за групою скелелазів, які у своїх роздутих костюмах нагадували мені американських космонавтів, полізли на круту стежину. У самих шортах і светрах. Зовсім без оснащення. Підкорювачі гір раз-по-раз озиралися, витріщаючись на нас, наче на самогубців.

Не пам’ятаю, коли ми розділилися: чех, замість підійматися просто до «refugio», поліз в якесь бокове відгалуження…

Сонечко лагідно пригрівало, пухнасті хмари щомить більше зносило на захід. Здавалося: ще якась мить – і нашим спраглим поглядам нарешті відкриється омріяна вершина Котопаксі, короля вулканів планети Земля, все ще вкрита розмитою молочно-білою пеленою. Здавалося, ще мить…