Подорож на Пуп Землі. Т. 1
Шрифт:
– Це ваша кімната, – тихо проказала еквадорка, втелющившись кудись перед себе, а потім додала безбарвним голосом: – Відпочивайте. Потому безгучно ретирувалася, залишивши після себе теплий запах плавленого воску.
– Треба буде нагадати їй про бронювання, – мугикнув я. – Дівуля не записала нас і навіть не запитала наших імен. [45]
Я зайшов до кімнати й увімкнув світло. «І чого вона ходить зі свічкою, коли в хостелі є електрика? – промайнуло в голові. – Якась, блін, притрушена на всю голову…». Затим я поволі підвів погляд і… з переляку ледь не гепнувся на п’яту точку. Дитячі голови! Трясця вашій матері, під стелею через кожні півметра-метр висіли крихітні дитячі довбешки!
45
Річ у тому, що під час бронювання через Інтернет потрібно сплатити завдаток у розмірі 10 % від загальної суми. Якщо не нагадати про це під час заселення у хостел, під час виселення доведеться оплачувати не 90 %, а повну вартість.
Я нашвидкуруч прийняв душ і, намагаючись не дивитися на стелю нашої кімнати, зійшов униз до рецепції, щоб набрати безкоштовних карт і розпитати, що такого цікавого можна надибати в навколишніх Андах. Однак, як і раніше, хол першого поверху зяяв пусткою…
Вийшовши на вулицю, я вичікував, розглядаючи зорі над головою. У темряві на півдні вимальовувався силует гірського кряжу довкола Баньоса, його зазубрені краї підпирали чисте нічне небо. У мене чомусь з’явилося відчуття, наче я сидів на дні велетенського котловану.
За півгодини, коли я встиг добряче змерзнути, з’явився власник хостелу. Низенький і худорлявий, уже немолодий, у міру засмаглий, із хвилястим волоссям і мініатюрними цятками темних очей, що ніколи не стояли на місці, він, утім, геть не скидався на корінного еквадорця. Я готовий був побитися об заклад, що хазяїн «Трансильванії» народився не у Південній Америці. Тож ми повернулись до будинку та довго міряли один одного напруженими поглядами. Я вже налаштувався підійти до власника, щоб познайомитися й офіційно зареєструватися в хостелі, коли Ян, який теж уже встиг помитися та зійти вниз, обережно смикнув мене за руку.
– Максе, я тут помітив дещо підозріле… – прошепотів чех.
– Ти про ту картину з Дракулою та трьома секс-бомбами? – прошепотів я у відповідь, не зводячи очей із господаря за стійкою рецепції. – Та я вже бачив…
– Я не про те, – урвав мене Ян. – Подивися на всі написи у хостелі.
Тут слід пояснити, що зазвичай стіни, двері та стелі кожного добропорядного хостелу обліплені хмарою всяких записочок із порадами, вимогами та застереженнями на кшталт «Після 23:00 не галасувати!», «Прибирайте кухню після себе», «До найближчого хостелу – 25 км», «Це кухня, а не душова!!!», «Котів не підгодовувати – за місяць уже третій здох від переїдання», «Будь ласка, припиніть учити папугу лаятися, він криє матом інших постояльців» тощо. Такі записочки пишуть двома, а то й трьома мовами: обов’язково англійською, а також офіційною мовою тієї країни, в якій знаходиться цей мандрівний гуртожиток. У всіх еквадорських хостелах такі написи виводять англійською та дублюють іспанською. Проте в «Трансильванії» було щось особливе. Після Янової репліки я отетеріло переводив погляд із однієї записки на іншу, повсюди споглядаючи одне й те саме: внизу – фраза іспанською, над нею – англійський переклад, а вгорі – незрозумілі закарлючки, щось середнє між клинописом шумерів та арабськими закарлючками.
– Це, що, мова вампірів? – перелякався я.
– Нє-а, – Ян сховався за моєю спиною й тихенько буркнув: – Це іврит.
Я витріщився на власника хостелу, який непорушно застиг, терпляче чекаючи за стійкою, і зненацька зрозумів, з якого він племені. У цю ж мить, наче підтверджуючи мої здогадки, знадвору в хол ввалилася галаслива компанія мандрівних постояльців, які, певно, щойно прогулювалися вечірнім Баньосом. Вони всі були трохи вищі за середній зріст, кістляві, чорняві, темноокі, мов демони, з характерною горбинкою на носі та розмовляли не англійською, не іспанською і вже точно не мовою кечуа.
– Яне, ми що… ми цейво… це якась ізраїльська община? – ледь чутно пискнув я.
– Це ти у мене запитуєш? – пискнув Ян. – Це ж ти бронював хостел…
Зрозумійте мене правильно, я геть нічого не маю проти євреїв як нації чи як людей загалом, просто надибати таку згуртовану ватагу ізраїльтян бозна-де в горах Еквадору було доволі несподівано.
Зрештою, ми з чехом підсунулися до рецепції, і я відрекомендував нас обох власникові. Господар «Трансильванії» прискіпливо роздивлявся наші обличчя. Він ніби обмацував нас поглядом, намагаючись здогадатись, хто ж ми такі, – «свої» чи «чужі». Звісно, ми були «чужими» у цій дружній родині, і його холодний погляд не віщував нічого доброго. Заповнюючи журнал постояльців, я зауважив, що ми з Яном стали єдиними, хто у графі «Pais» [46] вписав щось відмінне від «Israel».
46
Країна (ісп.).
Проте в нас лишалася ще одна невирішена справа.
– Пане, – на завершення звернувся я до власника, – ви не забудьте: ми бронювали місця у вашому хостелі завчасу.
– Та що ви кажете?
– Та так і кажу.
– І що?
– Ну, просто під час бронювання я вже сплатив 10 %.
На цих словах єврей миттєво змінився на обличчі. Після того, як я нагадав про бронювання, на його обличчі проступив вираз нелюдської боротьби: з одного боку, його огортало почуття радості через те, що я, вочевидь, таки виявився «своїм», хоч і не з Ізраїлю; а з іншого – мучив невимовний смуток тому, що він тепер отримає за день нашого простою в хостелі 6 доларів і 30 центів замість повних 7 доларів. Насамкінець перше почуття взяло гору і господар хостелу розплився у посмішці. «Свій, абсолютно свій», – думав він, пильно дивлячись на мене.
– Ласкаво просимо до «Трансильванії»! – чоловік по-товариськи поплескав мене по плечі. – Будьте як удома, хлопці!
Я кисло всміхнувся та кивнув. Подумки ж підсумував: ми ночуємо в Еквадорі, в якомусь дикому закамарку посеред Анд, у стопроцентному єврейському хостелі, де заправляє фанатичний шанувальник Брема Стокера. Круто, блін…
На цьому «принади» Ba~nos’а не вичерпалися. О пів на третю ночі мене розбудило рокітливе грюкання дощу об дах. Я виглянув із вікна. Громаддя могутніх гір, що кілька годин тому тягнулося до зір на тлі безхмарного зоряного неба, зникло під непробивною товщею сірої мли. Вода суцільною стіною валила з небес, із громоподібним гуркотом розбиваючись об землю.
На ранок дощ не стишився.
Прокинувшись, я визирнув за вікно та насупився. Кошлаті хмари насунули в долину Пастаси і, затиснуті щільним кільцем гір, нерухомо стояли над містом. За таких умов злива може періщити тижнями… Хмаровиння висіло незвично низько: жодної вершини, які вчора ввечері прикрашали зоряне небо, не було видно. Складалося враження, неначе я опинився у страшенно вогкій консервній бляшанці з прямовисними кам’яними стінами та кришкою із хмар або у величезній кіностудії з поганим освітленням, зате з чудовими декораціями гір, зведеними з усіх боків павільйону.
Зрозуміло, що дощ поставив хрест на всіх наших планах. Лізти в гори за такої погоди було б дурістю. Зовсім пригнічений я вийшов на відкриту веранду другого поверху, розмірковуючи, куди нам із чехом сьогодні податися. За мною із сусідньої кімнати вийшла худорлява дівуля років двадцяти. Стискаючи в одній руці горнятко ранкової кави, а в іншій – цигарку, дівча тупцяло поряд зі мною. З навісу веранди дзвінкими сріблястими струмками збігала дощова вода.
– Привіт! – поздоровкався я.
– Хело! – відповіла дівчина.