Подорож на Пуп Землі. Т. 1
Шрифт:
– А як тоді, в дідька, вони тримаються на прямовисному схилі? Буває таке, що вони падають униз і розбиваються?
– Та це звична річ у нас, – гигочучи, розказував еквадорець, – корови часом зриваються і падають. Ото, бува, сидиш собі на подвір’ї, з онуками бавишся, шашлики на вечерю смажиш. І тут ні сіло ні впало – трах-бабах! – мангал на друзки, морда вся в попелі та кетчупі: корова прилетіла…
Десь за годину ми вибралися на вершину гори. Далеко-далеко внизу розпластався Баньос. З такої віддалі я вже не міг розрізнити окремі будинки. Поселення мало вигляд звичайної плями посеред густої зелені глибоченних проваль та Анд. Вище за нас проглядалися тільки передавальні антени та височенні стальні опори електропередач. Навіть хмари повзли трохи нижче від вершини, закутуючи її з усіх боків, наче хвилі, що накочуються на острів посеред океану. Лиш іноді якась неслухняна хмаринка відбивалася від своєї «отари» та налітала на нашу вершину. Диск сонця тьмянів, тіні розмазувались,
Просто навпроти нас здіймалося абсолютно голе жерло Тунгурауа. Як і нашу вершину, його оточувало кільце пошматованих хмар, які, гнані штормовим вітром, завзято кидалися на вулкан; далі простягалась абсолютно чиста від хмаровиння ділянка – могутній сіро-чорний конус без жодного натяку на рослинність; а нагорі проступали блідуваті мазки вічних снігів. Над кратером клубочилася пара впереміш із сіруватим димом і випарами, що сочилися з жерла. Самого вогню при денному світлі, на жаль, не було видно, але й без того картина заворожувала, примушуючи забути про все на світі…
Минуло кілька годин, перш ніж ми поїхали назад у долину. Спускатися здавалося ще важче, ніж підійматися. В салоні позашляховика страшенно тхнуло паленим – так під час спуску нагрівалися гальма. Ян кермував, а я напружено видивлявся дорогу, розуміючи: якщо зараз раптово відмовлять гальма, жодна сила не зможе врятувати нас від неминучої загибелі.
Саме того дня після повернення з поїздки до Тунгурауа, схилившись над вечерею в одному з ресторанів Баньоса, я випадково помітив простеньку карту, на якій не було ні гір, ні річок, ні міст чи доріг. Нічого, крім еквадорського кордону та… вулканів. Розлоге біле поле, що позначало територію Еквадору, було щедро всіяне маленькими трикутниками. Виглядало як щось неймовірне! На якийсь час я навіть утратив апетит, а таке зі мною трапляється вкрай рідко. На звичайних географічних картах і атласах, зазвичай, позначають усього кілька найвищих вулканів. Затерті серед сотень інших назв, позначок і рисочок, ті імена не несуть ніякої інформації. Вони не справляють того приголомшливого враження, яке справила на мене карта вулканів на стіні в ресторані.
– Еквадор – це не країна, – прошепотів я сам до себе, – це просто якась порохова бочка. Справжнісіньке царство вулканів…
Однак серед еквадорців співіснування з такою кількістю смертельно небезпечних сусідів не викликає великого занепокоєння, тривоги чи страху. Люди, схоже, цілком звиклися з думкою, що одного дня земля може вибухнути у них під ногами, а з неба почне падати каміння. Вони сидять у кафе, з насолодою палять дешеві цигарки, без поспіху цмолять міцну каву чи гіркувате пиво та спокійнісінько обговорюють останній землетрус або ж сперечаються про дату наступного виверження того чи того вулкана. Дітей у школах ще змалечку вчать, як поводитись у разі потужних підземних поштовхів – точно так, як у нас в Україні навчають першачків правильно переходити дорогу. У кожній будівлі, в одному з проходів, обов’язково висить спеціальний знак: літера «S» на тлі скісних зелених смуг із написом «Zona seguridad de sismos». [48] Такий знак – то вказівка на наявність у цій стіні основних несучих опор будівлі. Саме в таких місцях рекомендують ховатися, якщо землетрус застукав вас зненацька. І лише тоді, коли поблизу немає жодних сховищ, позначених літерою «S», слід вибігати на вулицю.
48
Безпечна ділянка в разі землетрусу (ісп.).
Усе це наштовхнуло мене на думку, що для людини не існує почуття абсолютного страху. Багато еквадорців живуть у постійному напруженні, підставляючи себе та своїх дітей реальній небезпеці. Проте жоден із них навіть і чути не хоче про те, щоб переїхати ближче до океану чи в будь-яке інше місце, тільки б подалі від грізного й вередливого Тунгурауа. Зміну місця проживання навіть не обговорюють! Якою б страшною не була небезпека, вона більше не викликає страх у людей, коли їм стає достеменно відомо, чого саме боятися і як із цим боротися, коли вона стає обов’язковим атрибутом повсякденного життя. Вулкан є, вулкан горить, і від цього нікуди не подінешся, тому замість того, щоб повсякчас перелякано хапатися за серце від кожного ледь помітного поштовху під ногами, краще сприймати все, як належне, та покладатися на долю – ось зразок міркувань людей, що населяють Анди довкола Тунгурауа.
Та все ж еквадорці – унікальний народ, думав я. Ось вони сидять переді мною, закачавши рукави сорочок, після важкого трудового дня, помаленьку п’ють своє пиво, веселяться, жартують, а за вісім кілометрів на північ від Баньоса палає пурпуровим полум’ям п’ятикілометровий вулкан, який одного дня може дощенту спалити їхні домівки, знищити все майно, нажите такою тяжкою працею…
А тоді я пригадав вершину грізного й приголомшливого Тунгурауа, загорнену в пухнасті білосніжні хмари. Голий кратер із чорними борознами – страхітливими слідами лавових потоків, схожими на шрами на бронзовому обличчі індіанського воїна. Дужий вітер, який прокрадається під светр і намагається скинути тебе з вершини. Весь світ, дріб’язковий, порожній і безпомічний, зіщулився десь далеко-далеко внизу.
Воно того варте…
Frontera [49]
Whenever I prepare for a journey I prepare as though for death. Should I never return, all is in order.
Наближаючись до Уакільяса (Huaqillas), я зовсім не думав про те, що ми чинимо щось героїчне. Згодом якийсь американець у хостелі в Лімі, столиці Перу, почувши, що ми з Яном перетинали кордон самотужки, схопиться за голову й злякано заволає:
49
Кордон (ісп.).
50
Коли б я не готувалася до подорожі, я завжди готуюсь, немов до смерті. Якщо я раптом не повернусь, усі справи буде залагоджено.
Кэтрин Мэнсфилд. Новозеландська письменниця-новелістка (1888–1923), найвідоміша письменниця Нової Зеландії.
– Ви сунули туди самі? Ви справді не мали із собою гіда?! Та ви «крейзі», хлопці! Oh my God, ви просто ненормальні!!!
Але це буде пізніше, значно пізніше. Того дня, залишаючи рано-вранці Куенку (Cu'enca), фінансовий центр Еквадору, де банків більше, ніж пивничок і бомжів, я ще не знав, що Frontera є одним із найнебезпечніших місць на всьому південноамериканському континенті, жорстокою та дикою місциною, де людське життя не варте й півсотні американських доларів, а поодинокі мандрівники частенько зникають безвісти. [51] Я й гадки не мав, що Frontera – це зовсім не кордон, це особлива територія, яка живе за власними нещадними правилами та законами, непояснюваними нормальною людською логікою.
51
Я зовсім не перебільшую. Дещо пізніше я дізнався, що навколо Fronter’и постійно валандаються всілякі підозрілі типи та пропонують мандрівникам «допомогу» під час перетину кордону. Тих, хто погодився, вивозять далеко в пустелю і грабують. Останній такий випадок стався незадовго до нашої з Яном появи на Fronter’і. Якісь волоцюги відвезли довірливого американського бекпекера в пустелю і почали вимагати в нього триста доларів за те, щоб повернутися назад. На превеликий жаль, у мандрівника було з собою лише п’ятдесят доларів готівкою. Розчаровані бандити порішили нещасного на місці, а тіло викинули в пустелі.
Те, що зранку ви залишили Еквадор і вступили у Fronter’у, аж ніяк не означає, що ввечері цього ж дня ви опинитеся в Перу…
Планування поїздки я завше беру на себе. Ця Експедиція, детальний звіт про яку ви зараз тримаєте в руках, зрозуміло, не стала винятком.
Мій план перетину еквадорсько-перуанського кордону був простим, мов двері. За вихідну точку для переправи Перу я вибрав Ку'eнку, третє за величиною місто Еквадору, великий фінансовий центр, розташований на півдні країни. Спочатку я планував дістатися з Куенки до Л'oхи, тоді з Лохи – до прикордонного містечка Макар'a (як це зробити, я ще не знав, але думав, що якось зорієнтуюсь на місці), затим у Макарі перетнути кордон, а вже звідти доїхати до Суйяни. Проте це ще не все. В Суйяні нам треба буде пересісти на автобус або ж зловити попутку до Піури. Піура – це місто, яке я обрав для першої ночівлі на перуанській землі. Загалом триста п’ятдесят кілометрів через гори, плюс перетин кордону. За один день. Отакий-от, друзі мої, простенький план.
Попри таку вражаючу простоту, із цим планом у нас від початку щось пішло не так. Пізно ввечері напередодні виїзду з Баньоса Ян підсів до мене на ліжко та стурбовано запитав:
– Чувак, як ми перетинатимемо кордон Перу?
Так і запитав. Просто і не соромлячись. Як мужик мужика. Я з готовністю дістав із рюкзака свій «magic book» і виклав товаришу мій конгеніальний план прориву до Перу:
– Спочатку ми їдемо автобусом з Ку'eнки до Л'oхи, звідти – до Макари, там переходимо кордон і далі на попутках аж до Піури. Всьо просто! Я знаю, це буде важко, доведеться робити достобіса пересадок, крім того, мусимо виїжджати дуже рано, але я сподіваюся, що за день упораємось.