Подорож на Пуп Землі. Т. 1
Шрифт:
За чотири дні до вильоту Ян повернувся з Чехії. Ми узгодили окремі нюанси та 29 червня о 15:10 вилетіли зі Стокгольма до Мадрида.
Єдине, що трохи насторожувало мене перед відправленням, – це кількість готівки у мене на балансі. Після оформлення чилійської візи, бронювання всіх хостелів і купівлі квитків на потяг до Мачу Пікчу, в кишенях зосталося трохи менше ніж 1400 баксів. Не густо, якщо враховувати, куди ми налаштувалися рвонути та на скільки часу. Втім, я йшов уперед, свято – та ні, трясця його мамі, – сліпо вірячи у свою щасливу зорю. Сідаючи в літак у Мадриді, який мав віднести мене за океан, до Еквадору, колюча думка, котра билася й металася, затиснута шкаралупою тієї віри
– Ти ненормальний!!! 1400 баксів на півтора місяці! Ти хочеш жебракувати на острові Пасхи?! А якщо тебе пограбують, а якщо…
Після того на якусь мить я засумнівався у власному психічному здоров’ї. Одначе шляху назад не було.
Стюардеси зачинили двері.
Літак посунув на злітну смугу.
Політ минув без особливих пригод. Перед підльотом до Американського континенту новенький «Boeing-767» добряче пошарпало турбулентністю, але для тих широт це звична річ.
Із нами летіла одна симпатична дівчина. Її ім’я – Єсенія. Доволі незвичне ім’я як на швейцарку. Та й зовнішність у неї була геть не романо-германська. Якби Єсенія не заговорила до мене, я б, мабуть, ніколи не виокремив її з натовпу еквадорців (маю на увазі, не ідентифікував би як швейцарку, бо як жінку я запримітив Єсенію ще під час посадки у літак і подумки віддав їй належне).
Щоправда, познайомилися ми під час проміжної посадки в Гуайякілі, [23] куди наш літак залітав перед Кіто. Під час проміжної посадки всі пасажири (навіть ті, які летіли далі до Кіто) мусили залишити літак, щоби заново пройти реєстрацію. Наші місця знаходилися аж наприкінці салону, тож ми з Яном не дуже поспішали пакувати власні нечисленні пожитки та вибиратися з авіалайнера, чекаючи на те, поки всі інші пасажири вийдуть і позбавлять нас малоприємної тисняви у салоні. Куди поспішати? Однаково без нас нікуди не полетять. Тому ми просто сиділи на своїх сидіннях, проводжаючи очима інших пасажирів, які неквапом сунули до виходу. Єсенія стояла коло сусіднього крісла та довго-довго витріщалася на нас, аж поки Ян не розреготався.
23
Друге за величиною місто Еквадору, великий промисловий порт.
– Чого смієшся? – запитав я.
– Он та дівчина, – чех кивнув на апетитну кучеряву брюнетку, яка з поблажливою усмішкою дивилася поверх крісел на наші скуйовджені голови, – вважає, що ми не зрозуміли оголошення стюардес і не збираємося виходити з літака. Мабуть, зараз розмірковує якось на кшталт: «Ото тупоголові ґрінго, думають, що зараз полетять до Кіто». Ха-ха-ха!
Мій товариш угадав. Коли салон майже спорожнів, а ми все ще лишалися на місці, наче приклеєні до сидінь, кучерява дівчина тихенько зауважила:
– Хлопці, літак до Кіто зараз не летить. Треба спочатку вийти та перереєструватися…
Ми з Яном розреготалися, після чого я пояснив, що ми все чудово зрозуміли, просто не хотіли штовхатися поміж інших пасажирів. Ось так, слово за словом, між нами зав’язалася розмова.
– Як довго ви маєте намір подорожувати? – розпитувала Єсенія.
– Сорок п’ять повних днів, – гордо прорік я, кинувши багатозначний погляд на дівчину. – І це без дороги!
Без сумніву, мої слова справили на неї незабутнє враження. Вона відкрила свій чарівний ротик і захоплено проказала:
– Ах…
Я, сповнений почуття власної гідності, похитав головою та ніби знічев’я поцікавився:
– А тебе якими вітрами закинуло до Еквадору?
Дівча скромно всміхнулось:
– Та я теж подорожую…
– Хм… – надійшла моя черга дивуватись. – І ти не боїшся сама їхати до Південної Америки? Ну, я розумію, ми пацани, нам простіше, адже для нас це звична річ – встрявати у всякі авантюри. Ми ж запросто можемо рвонути на інший континент і півтора місяці тинятися Еквадором, Перу та Чилі. Але ти ж дівчина…
– Іноді буває лячно, але я думаю, що впораюся, – тихенько відповіла Єсенія.
Я поблажливо розтягнув кутики губ, уклавши в усмішку весь свій, як я тоді гадав, багатющий мандрівний досвід.
– А куди саме плануєш податися? – запитав повчальним тоном, готуючись прочитати наївній швейцарській дівчинці напутню лекцію про те, яка це велика відповідальність – подорожувати наодинці.
– Спочатку Еквадор, потім – Перу та Болівія.
Я ледь не прикусив язика.
– Ого… І довго ти збираєшся мандрувати?
– Два з половиною місяці.
Завіса, бляха… Я закинув на спину наплічник і сердито попростував до виходу.
Зрештою ми повернулися в той самий літак і через півгодини успішно приземлилися в Кіто, столиці Еквадору.
Біля митної зони на пасажирів чекав малоприємний сюрприз. Купа серйозних дядьків у білих халатах і респіраторах перевіряла всіх новоприбулих, чи, бува, серед них не затесався хворий на «свинячий» грип. Схоже, «свиняча» істерія, від якої влітку 2009-го колошматило півсвіту, докотилася й до Еквадору. Кожного пасажира просили спинитися перед білою смугою у проході, після чого із безпечної відстані його сканували тепловізором. Тих, у кого температура відкритих частин тіла (сканували переважно обличчя) не перевищувала 37 °C, відпускали, не затримуючи. Інших – вели до спеціальної кімнатки здавати аналізи та… відсиджувати кілька днів у карантині.
Тоді ми з напарником лише посміялися з цієї дурнуватої процедури. Я ще не знав, що зовсім незабаром у Перу ми самі станемо розповсюджувачами вірусу…
Найперше, що вразило в Кіто, – літаки сідали просто над містом. Їдеш собі широкою центральною магістраллю, аж раптом над тобою, розчепіривши закрилки на повну та несамовито гуркочучи турбінами, заходить на посадку «Airbus А320». Абсолютно поряд височать житлові будинки, магазини, трохи поодаль проступає овальна чаша стадіону… Звісно, сучасні літаки падають дуже рідко, та все ж у разі аварії під час заходу на посадку в аеропорт Кіто, крім сотні пасажирів авіалайнера, загине щонайменше кілька сотень людей на землі.
Столиця справила враження міста, за яким ніхто не доглядає. То тут то там траплялося цифрове табло, наскрізь поїдене іржею, або ж порожній рекламний стенд, заліплений сантиметровим шаром бруду. Неширокі вулички були брудними, звивалися, мов змії, вишкрябувалися на височенні пагорби, зривалися вниз крутими схилами та перетиналися під усіма можливими кутами.
Більшість будівель – старі, ще колоніальної архітектури – наче переносила мене на кілька століть назад. Присутність незліченної кількості засмаглих індіанців, які, закутавшись у картаті пончо, пахкають люльками й вештаються столицею, ще більше підсилювала відчуття переміщення в часі. Кілька новітніх будівель у центрі потопали й губилися в цьому хаосі. Здавалося: ми з приятелем потрапили до Південної Америки за кількасот років до сьогодні.