Подорож на Пуп Землі. Т. 1
Шрифт:
До середини ХХ століття острів Пасхи лишався найбільш віддаленим та абсолютно недоступним куточком планети. Навіть до Антарктиди потрапити було легше. На початку минулого століття для звичайних смертних подорож на Рапа Нуї могла бути не більше ніж мрією, причому із розряду однозначно нездійсненних.
1888-го острів анексувала Чилійська республіка. Єдиним регулярним сполученням із Рапа Нуї в той час став чилійський фрегат, що раз на рік привозив на острів запаси харчів, одягу та медикаментів. Зрідка до Те Піто о Те Хенуа навідувалося невеличке вітрильне судно однієї чилійської компанії. Ця компанія використовувала безлісі
Англійка Кетрін Рутледж у своїй книзі «Таємниця острова Пасхи» розповідає про власну трирічну подорож до острова Пасхи у 1913–1916 роках на кораблі «Ман'a» у складі британської наукової експедиції. Книгу починає опис того, як після тривалих роздумувань і консультацій члени експедиції вирішують будувати власну яхту. І не тому, що їм так захотілося чи, може, грошей не було куди подіти, а тому що 1912 року це був єдиний спосіб гарантовано потрапити на острів Пасхи. З тієї ж причини значно пізніше, 1955-го, Тур Хейєрдал орендував на рік риболовецький траулер, який переобладнав відповідно до вимог своєї експедиції.
На сьогоднішній день ситуація, звісно, дещо краща. Проте, попри всі технологічні досягнення ХХІ століття, попри тотальну глобалізацію, інформатизацію, реактивні літаки, online- бронювання, електронні білети і т. д. і т. п., острів Пасхи все ще лишається зовсім неблизьким. Щоправда, звичайному смертному тепер ніхто не забороняє мріяти про подорож до цього таємничого шматка землі посеред Тихого океану та навіть утілити свої мрії у життя. Відтоді, як на острові Пасхи американці збудували аеропорт і чилійська авіакомпанія «LAN» започаткувала систематичні рейси, подорож до Рапа Нуї більше не була чимось унікальним і героїчним.
Одначе на тих, хто бажає потрапити на острів Пасхи, все ще очікує чимало проблем під час підготовки перельоту. По-перше, кількість авіарейсів (а також кількість пасажирів) суворо лімітована. І пов’язано це не з монополією головної чилійської авіакомпанії на всі авіаперевезення, а з обмеженими ресурсами самого острова. По-друге, для того, щоб полетіти на острів Пасхи, спочатку потрібно дістатися Сантьяго, що теж не зовсім близько та зовсім недешево (певна річ, якщо ви не живете десь у Південній Америці).
Сидячи у своїй кімнатці, заставленій під стелю різноманітними штукенціями, привезеними з багатьох куточків світу, я думав про те, що перераховані вище завади й перепони є дрібницями порівняно з перешкодами та небезпеками, що чигали на мандрівників на шляху до острова Пасхи якихось півстоліття чи сотню років тому. В мої буйній головешці стугоніла невідчепна думка про те, що полетіти просто так – акурат на острів Пасхи – було б якось безхитрісно, примітивно та нецікаво. Я подовгу крутив перед собою величезний глобус, подарований мені батьком на день народження, щоразу спиняючись на тій частині, де простягається клиноподібна латка Південної Америки.
Довго я отак сидів і гадку гадав. Дуже довго. Поки врешті-решт не виміркував, як писала одна хоробра англійка, to return to a simpler day –
Спершу маршрут мав дещо інший вигляд: Перу – Болівія (через озеро Тітікака) – Чилі. Згідно з попереднім планом ми з Яном мусили б прилетіти до Ліми, столиці Перу, потинятися колишньою Імперією інків, пробратися до Болівії, звідки спуститися на південний захід у Чилі. Проте щось у цьому плані мені відразу не сподобалося.
Багато хто відраював мене від поїздки. Мовляв, хлопче, схаменися, на дворі як-не-як економічна криза, у людей небавом їсти не буде за що купити, а ти оце, скотина така, на острів Пасхи намилився!
Грошей таки справді не було. На мій рахунок у банку потроху капали відсотки від продажу моїх книжок про 3D-моделювання. На превеликий жаль, відсотки саме капали, а не текли, точніше сказати, скрапували дрібними краплинками. В принципі, на прожиття мені вистачало, але не більше. Скажімо, про поїздку до Перу нічого й мріяти.
Тож я конче потребував грошей. Спочатку хоча б на квитки. Купівля квитків завжди видавалася мені якимось особливим ритуалом, щось на кшталт спалення мостів для відступу або ж просування власної голови у зашморг майбутньої подорожі. Тому протягом перших зимових місяців я гарячково хапався за будь-яку роботу. Чіплявся за все, що тільки потрапляло під руки. Зі скрипом зубовним повернувся до ненависного мені програмування, знову почав писати оглядові статті в технічні журнали, брався за проектування систем опалення офісів і житлових котеджів. Словом, не гребував нічим. Та що там, я готовий був скубти та сапати травичку на газонах заміських палаців наших товстомордих депутатів, аби тільки назбирати необхідну для авантюри суму.
На побутовому рівні ввімкнув режим «екстремальної економії», відпрацьований мною ще в студентські роки (триразове харчування – понеділок, середа, п’ятниця й таке інше). Жив життям істинного спартанця: жодного пива щоп’ятниці, дискотек щосуботи та більярду щонеділі. Харчувався переважно у фастфудах, зранку їв лише чай (у свята – кефір), увечері жував макарони, подумки додаючи до них масло та трохи тертого сиру. Дешеві магазинні пельмені приходили до мене в нічних кошмарах, кричали, бешкетували та лупцювали мене бейсбольними битками…
Режим «екстремальної економії» тривав майже два місяці, поки нарешті не настав той день, коли я назбирав невелику, але достатню суму для оплати авіаперельоту до Перу. На своєму улюбленому пошуковому сервері «Momondo» відшукав рейс «Мадрид – Перу – Мадрид» усього за 500 євро! Погодьтеся, сума мізерна як для тринадцятигодинного трансатлантичного перельоту. Я миттю переказав Янові в Швецію необхідну суму, після чого мій товариш без зволікань оплатив квитки (українськими кредитками, на жаль, не можна розплачуватися за послуги чи товари на переважній більшості європейських Інтернет-сайтів).